«…Тебе так мало! Господи, як тебе мало, серед усіх моїх підвіконниках, де при кожному затишші на вікнах малюється паміт»ю твій силует!
Я так прагнула берегти тебе в середині до кожного твого сумного «Привіт». Гріти невідомими тобі афоризмами, і ледь – ледь тримати за пальці, щоб струмом передавати «рідність»! Ти ж звик навпроти бачити мене на скрізь…..а сьогодні, я у зручному пуховику по кишенях ховаю руки…
Я так хотіла дочекатись твоїх справжніх останніх обійм! Хотіла закарбувати той день в календарі, де ти б нарешті вимовив «- Все! Я твій! Я так вирішив»….Сьогодні ж чекаю від інших листів, і нікого не привласнюю! Мені мене, іноді, надто багато серед своїх стін, щоб ще когось селити схожого…
Я так мріяла виконати обіцянку «до кінця днів!» Самій цікаво, як це? Кохати одного, цінуючи його життя, що поруч, корінням вплітається в мої стелі! І я завжди боялась дожити до цих хвилин, коли б зрозуміла, що відпустила….Ти хоч там не пропадеш?
Мене завжди було дуже багато для тебе! Тебе ж надто мало для мене тепер! Нажаль, чи на щастя, на моїх підвіконниках зірвані грати! Господи, як тебе мало залишилось для моїх мрій….!»
«…Ти для мене завжди була особливою! Перехідним періодом від минулого, до того, що я майбутнім іноді уявляв. Я довгих чотири роки тебе поряд тримав, наче нагадування, куди рухатись далі…..чомусь, завжди від тебе….
А ти чекала! Жодного разу не зачинила дверей! Приймала брудного від сторонніх обійм….вдихала чужі аромати на роздряпаній шкірі….і ніколи не кривилась. Кожного разу починала новий лист, а я й не замітив, що з попередніми аркушами, ти, частково, палила шматки втомленої душі…
Ти жадібно ковтала образи…тремтіла щоразу…забувала насильно вчорашнє. Ти не рахувала моїх «богинь», хоч знала кожну по імені. Вірила, що завтра настане саме той день, коли серед свого пошуку я сяду поруч твоїх колін. …А я нестримно вдивлявся в твої похибки…Ні Ні…навмисно їх виділяв червоним пунктиром, щоб менше тягнуло до твоїх днів…. Знала б ти, як я схибив…..
Я кожного разу обіцяв «більше ніякого болю!», і відразу відчував, що знову лукавлю….Та твої очі!! Ну як їм можна сказати правду? Коли ти плачеш, все в середині рветься шматками, і я розпадаюсь атомами від провини…тому, частіше, брехав…
Чому тримав? Ти була моїм натхненням! Моїм орієнтиром! Ти була тією, якій я завжди був потрібен…навіть тоді, коли я був огидним, і мене нудило від своїх вчинків. Ти була тією, в яку я огортався безсоромно…грівся твоїм серцем…важив більше поряд з твоїм коханням! Твоє мовчання ставало рідним…твоя слабкість – моя провина…
І я пішов. Не знаю, чи назавжди! Мені надто важко думати, що ти по заду. Що більше ніколи не приймеш понівеченого іншим обіймами. Ти ж сильною стаєш, коли поруч не тягну тебе за піднебіння солодкими римами до яких я звик….Ти ж почала писати з мене…
І я шаленію, коли подумки уявляю, що ти щаслива поруч з іншим іменем! Ти снишся, іноді, така мрійлива і пошепки на вухо «ми все переживем». Боюсь, що окремо! …..
Я так і не навчився відвикати від рідних. Маю надію, що в тобі значно більше сил стояти осторонь наступного разу, коли я прийду під твій поріг! Не відчиняй….я, як завше, приніс у кишенях біль! А ти на небо заслуговуєш… І заслуговувала завжди! Я ж ніколи не навчусь літати…назавжди залишусь земним…ЛЕТИ, пташко, ЛЕТИ, подалі від мене...»
«…. - Сідай! Годі бути такою повітряною! Я не встигаю за тобою в твої мрії…в мені над то мало бажання ростити крила! Мені земним вже звично! Личить більше примітив…і ти поруч, тримаючи мене за плечі… - Як скажеш, любий!
Вона часто липла до нього словами. Цілими томами обіймала Його дні….а Йому мовчання хотілось понад усе. Він ніколи не розрізняв де картини Пікассо а де Моне. Ранок, сніданок, робота, обід…стандартне «Привіт, ну як ти?» тридцять секунд…а далі знову з головою у свої світи….
Перед сном Вона читала Ахерн, а Він воював в «XBox». Вона готувала на вечерю борщ, а Він поступово забував від яких квітів Вона шаленіє….Вона сиділа….мовчки…завжди поруч….вчилась повадкам земних. Забувала вірші….дивилась бойовики, видаляла з ноута драми. Її душевні рани сочились соленими сльозми….А Йому легкість текла по венам. В Її лексиконі вписувались мати…Його ніжність сідала за грати кожного разу, коли Він переступав спільний поріг….
Земною стала. Порізала крила Його словами. Поховала власні бажання….плямувала свої будні Його сніданками, хоч ніколи не їла зранку. Жертвувала своїм часом, щоб в Нього збільшувалась кількість годин, коли Він почуває себе щасливим. … Наївна…
Відмовилась від неба… А Йому земля завжди безмежною була, з різноманіттям чужих облич. Мов кліщ, впивався в її ребра, а Вона «добровільною» себе охрестила…..Спільний поріг…і Він, не в перше, по іншу сторону спільних стін. ….Йому Земне існування дозволяє все, від чого так палко відмовилась Вона у Небі…
- Ти чекай! Я неодмінно повернусь – говорив очима…словами ж..- я ніколи тебе не кохав… - Чекатиму – говорила серцем, а насправді…- Я забуду тебе після завтра…
Сумлінне спільне мовчання! Його рука в іншій руці…в її всесвіті розмиті силуети тих, хто ніколи не розумітиме її сутність…..Він завжди повертається тоді, коли в неї прорізатимуться крила….Вона чекатиме, до поки не відчує на дотик небо!
Вони як ніхто розуміють значення слова «безкінечність»….»
«… Тримаюсь міцно за небо! Байдуже, що воно ще не сьомого номеру…друге чи третє – вже досягнення для мого вічно сірого настрою! Не п’ю більше вина. Воно мені не личить, як і всі щасливі вірші, якими я насилу себе годую по вечорам, щоб набрати вагу!
Мені комфортніше, коли щось під п’ятим ребром б’ється шаленіше, аніж в інших, наповнених спокоєм, істот… Жити в постійних драмах, для мене вже сумлінно завчена роль…з заплющеними очима знаю, як на шкірі проявляється біль…видно, з червоним дипломом закінчу життєвий урок…надто закохана у почуття, які пропускаю в середину…навіть, якщо вони нещадно різатимуть мене навпіл…частину в минуле, частину кудись в обійми, що чекають мене по переду…
Я надто довго тримаю за руки прожиті роки. Старію з кожним завченим іменем…наповнюю інших теплом…сама ж об батареї грію охоловші атоми душі. Кажуть «Не спіши відпускати те, що було надто глибоко в середині»…а мені відстані понад усе спустошують речення. Боюсь, що і слів колись не вистарчить для тих, хто буде вартий трохи більше звичного мовчання….
«…Не хапай мене відчайдушно за руку. Я не хочу більше в минуле…мені те, що попереду, вже НЕ надто розмито ностальгіями. Колишні мрії вбила безжально келихами з віскі. Тісно ставало часом в очікуванні твого плеча….Вистарчить…не тягни мене за руку в минуле…
Моїм легеням легше дихати, коли я без тебе! Моє сьоме небо розрослось в середині, витісняючи почуття… Можливо, я та, якій було важливо ділити себе навпіл саме в твоїх днях…тепер своїми годинами насолоджуюсь на одинці. Чесно. Це не мій славнозвісний сарказм…просто, саме тепер почуваю себе вільною….
Мені вкрай важливо знати, як ти там? Бо коли ти торкаєшся чужих ребер, проростаєш молекулами в інше життя. І так хочеться бажати тобі перед сном, щоб і ти поступово забував риси мого існування…
Я вже не та…і ти вже понівечений спільним мовчанням. Зайве кричати у очі зізнанням… У кожного з нас в кишенях між пальців кілометри не сказаних вчасно слів. В наших світів тепер спільне минуле… Закарбовані імена на стінках душі. Мабуть, це максиму, на який ми спромоглись один для одного… Не хапай мене відчайдушно за руку в минуле…Вистарчить…»
«… Вона була єдиною, кому під силу стало носити Його віру в тендітних долонях. Гнулась спина…до крові дряпала коліна… кожного дня малювала свої цілі, які носили його і’мя. Вона обожнювала його слова…Навчилась з часом підбирати потрібні молитви…годувати його ночі моментами, коли обростають крила надіями! Вона читала Його погляди… відчувала розчарування в палких промовах…знала чітко, де і як болітиме, якщо «завтра» не настане, насичене Його планами. Вона досконало вивчила Його мінуси…мирно існувала з постійними образами…прикрашала злість ніжністю, лиш би Він почувався рідніше в її обіймах…
Йому не вистарчило Її терпіння….…
Йому солодке з Її вуст завжди різало м’язи…Він не розумів, чому Вона так свято прагне побачити в ньому хороше. Він не звик до розкоші бути комусь потрібним. Часто ставав колючим…дряпав Її навмисно…випробовував стійкість Її почуттів. Йому завжди було байдуже, що після чергового «чорного списку» Вона тихо помирала на одинці, переконуючи себе, що завтра таки настане. В Його планах було мінімум Її… Звик приймати рішення без жодного втручання…звик, що Її прощання ніколи не було в останнє. Вона була постійно по той бік екрану, коли б Він Її не захотів. Закарбував в пам’яті Її зізнання, як щось святе, яке житиме вічно…навіть, якщо Він ненароком калічитиме Її всесвіт, Вона існуватиме заради його душі… Вона так навчила, пробачаючи усі «Не потрібна!»
Тепер у кожного своя стеля! Нічого спільного! Він для Неї запам’ятається вправним вчителем…черговою драмою, з завченим закінченням «більше ніколи нікому!!!». … Вона ж йому ще довго болітиме. З позначкою чергової власної помилки. І коли зовсім ставатиме холодно, Він згадуватиме миті, коли Вона навпроти гріла в тендітних долонях віру. Таких мало в Його світі, які б кохали Його попри огидливі маски, які Він вимушений носити, щоб слабкість не читалась навколишнім в чорних, від самотності, очах…»
«….- Тихіше, любий! В такі моменти краще стояти мовчки, і жадібно ковтати спільне повітря. Уявляєш, сьогодні в останнє ми в спільних стінах ще знайомі….вже завтра, випадковими перехожими, будемо проходити повз, тримаючи зовсім інших за руки…..
Тиша! Коли жодний звук не ріже повітря між двох поглядів, неодмінно хочеться кричати. Під шкірою весь організм б’ється в конвульсіях, а ззовні паралізований кожен м’яз… В такі моменти ти стаєш важчим з наступним подихом…з кожним невимовленим словом… Назбируєш в легенях безліч «Хочу»…тремтиш, рахуючи подумки секунди…лиш би не думати про своє рішення…
- Кричи, люба! Тобі завжди є про що кричати! Ти ніколи не вміла тримати всю свою сіль за сімома замками! Твій папір часто вечорами горів від зізнань! Кричи, люба….в мене, своїми святими! Дай напитись твоїх сліз….Ти завжди берегла мене від лишнього болю…а я ніколи не помічав, як помираєш на самоті, коли я від тебе виходив, в пошуках «не тебе»..
Порожня вулиця….мить назад, там стояли двоє, в яких спільний всесвіт роздвоювався від охоловши подихів. Мить назад на цій вулиці помирало щось дуже вагоме….мовчки…мовчали обоє, ковтаючи жадібно востаннє погляди… Суцільна тиша! Тепер цю вулицю оминатимуть ще двоє людей…..»
Йому за тридцять. Позаду безліч випадкових з розмитими обличчями. Завжди пускав у ліжко не ради якості….а за для кількості! Рідко цілував в губи…завжди казав «кохаю» на вушко…це святе слово ніколи не мало справжнього значення для його існування!....Доки не зустрів її очей….
З нею Він відчував, яка насолода ставати слабким, зачиняючись з її долонями у чотирьох стінах! Нестримно хотілось, щоб час зупинився, коли Вона Вірила в Його сили, а в нього росли крила від Її надій…За старою звичкою, Він її ображав, а Вона єдина, хто його пробачала за кожен постріл в душу. Наступного ранку «Привіт», і її хвилювало чи Він одужав і як його настрій, щоб в разі внутрішнього шторму, знов і знов рятувати в Ньому те хороше, що бачила тільки Вона, коли Він був навпроти….так близько, на відстані поцілунку душі…
Він виховував байдужість роками. Закидував у чорні списки без додаткових роздумів тих, хто прагнув бути ближче. Він вріс корінням в своє амплуа «самотній», хоч часто сам захлинався принципами на самоті! А Вона все розуміла…приймала…сприймала…терпіла! Вона була одною з тих, яка ніколи не прагнула в ньому змін….свято Вірила, що поряд його кращого ставатиме більше….як шкода, що у кожного закінчується терпіння!....І Вона пішла, зі своїми опущеними крилами, шукати іншого, в якого б свято Вірила, коли той навпроти сидить….
Йому за тридцять. Самотність ламає ребра. Іноді, божеволіє від очікування, що Вона напише про нього хоч слово, якими він годував своє его….Вона ж пише про інших…а йому кожна літера видирає крізь шкіру щось важливе. Поодинокі роздуми «Де ж він схибив?», та гордість окутує до вилиць… Впускає у ліжко «кількість»…не цілує в губи, і вкотре знецінить «кохаю». Так Він зализує рани. Знову самотні ранки. Він чоловік, який іноді помирає…який біль відчуває….та про це знатиме лиш Вона, поруч з якою Він дозволяв поглядом слабкість….»
«…Від моєї прозорості до твоєї тілесності цілісні пори року мовчання…. Ми, з частотою прожитих марно днів, вечорами огортались у чужі пледи…звикали до нових запахів і смаків іншої їжі. Катували себе порожніми зізнаннями….саме так, нам здавалось, ми ставатимемо на декілька кроків дальше від рідних обійм, які до крові роздряпали душі в минулому.
Ми наше тремтіння охрестили «шкідливою звичкою». Та годі! Ми курити намагались кинути під кожен Новий Рік. Завжди бракувало терпіння…кудись дівалась сила волі….і першого січня, в спільній квартирі, випускаючи гіркий дим з продірявлених болем легень, обіцяли «- наступного року точно!»…Надто мало знаходимо причин зачинити за собою двері…але одна вагома «більше не можу» завжди виводила когось з нас за поріг, зводячи суглоби від «Не хочу!!!!»
У всього є своє закінчення! В нашому існуванні «безкінечність» надто коротке значення. Сьогодні поряд Ти…завтра вже не поруч Я. Бувають люди, які на протязі всього життя переплітаються павутинням. Їм ніколи не судилося «разом»…вони завжди залишатимуться «з боку»….але й повернути в іншому напрямку надто дико! Рідні ж ніколи не кидають рідних людей? Для цього зовсім не обов»язково купувати спільне ліжко одне на двох…»
«…Ти загубишся вкотре у свої розбещених мріях. Рахуватимеш кроки від мене кілометрами. Замерзатимеш долонями у кишенях…не грітимешся спогадами, щоб не палити залишки усього хорошого, подарованого тобі на згадку. Фарбуватимеш свої ранки незнайомими обличчями, шукаючи хоч щось непомітно схоже з моїми зіницями …палитимеш сотнями аромосвічки, щоб хоч запахом бути поруч….
Я загублюся вкотре в своїй вологій осені. Ховатимусь під парасолями…дивитимусь під ноги…лиш би не в очі випадковим, перетинаючих моє життя. Мабуть, щоб не зустрітись з твоїм поглядом серед сірої ночі, де ти блукатимеш, коли на дворі тобі буде значно тепліше, ніж в порожніх чужих обіймах….
Ми загубимося вкотре в своїх «обіцяю», з вдячністю подарованими один одному на прощання. Існують слова, яким судилось стиратись з пам»яті…. «Кохатиму вічно»…Вибач…не змогла! Мені осінь ріднішою стала…»
«…Він тихо підійде до тебе…обійме, мокрі від дощу плечі, і майже пошепки на вухо «- Тссс, кудрява…все буде добре!!!»…Тобі вкрай важливо саме сьогодні вірити у кожне його слово, навіть якщо воно вже мільйонною брехнею закарбовується в пожовклій пам»яті…
- Давай замовимо ще Рому? - Ти ж ніколи його не любила? - Мабуть, в кожного наступає в житті період, коли необхідно міняти звички…розпочнем з алкоголю….а далі, і тобі знайду заміну…
Тепер навпроти….ніякого поруч…Ви забуватимете, що значить «торкатись плечем»! Коли по праве сидітиме щось чуже, заливатимеш в себе 40 градусів анестезії…Коротка формальна розмова «- ну як ти?» - Тихенько! Давай просто мовчати! Колись нам вдавалось і це – відчувати, навіть тоді, коли слова не різали простір…
Спочатку 100…птім 200….за пів години ставало легше дивитись один одному в очі. Ледь помітна посмішка…і наче, навколо вже ніщо не існує! Їй би тисячу міцних кісток в такі хвилини…нажаль, розпадається в середині, мов кришталева… Та і йому байдуже, чим кричатиме його телефон…Вона тілесна навпроти…за останні пів року це єдина його заборона…і ось…він торкається її рук!
Розпадатиметься весь світ…Метеоритами закидуватимуться душі тих, хто з тремтінням чекатиме їх в спільних чотирьох стінах…
- Ми викреслимо і цей день? - Забувати стає все складніше, коли ти раз на пів року навпроти сидиш…така рідна…»
"....Просто, так буває..... В якийсь момент ти відчуваєш, що твої легені наповненні! Дихаєш ритмічно...без лишніх зусиль....без жодного сумніву, що за наступним видохом буде наступний ковток свіжого повітря.....
Просто, так буває..... Ти в середині вже не відчуваєш різкого болю. Кожен ранок стає сонячним на декілька позначок....менше людей в закладках, які щедро дарували смуток...більше посмішок! Ти ж і уявити собі не могла, що спроможна посміхатись без додаткових зусиль....просто тому, що тепло під курткою....
Просто, так буває..... Ти раптом, зовсім неочіковано, почуваєш себе цілісною. Не розділяєш себе більше на не рівні половини, щоб тому хто поруч, було комфортніше....В тебе Вся ТИ...з тими ж похибками...з оберемком недоліків...але, така рідна, і цілеспрямована! Жодного лишнього поруч, хто б ставив тобі "під ножки"...
Просто так буває.... Когось залишаєш по заду...когось селиш на згадку в свої щоденники, які вже планами кишать.....Просто, рано чи пізно, осінь припиняється...заливає дощами образи...злість зливає в каналізації...Просто, порожньою іноді краще, ніж наповненою тими, хто зовсім не вартий твоїх ранків...."
«…Вкотре навпроти усього, що яскравими фарбами плямує вечірнє місто! Питиму віскі на віддаленому столику…мені завжди комфортніше сидіти зі своєю самотністю там, де ніхто не втручатиметься гамірним голосом…там, де улюблена музика в навушниках…під долонями блокнот…і набридливий бармен, який явно вирішив сьогодні мені підняти настрій на декілька позначок…
За сусіднім столиком ті, які вимірюють свої дні наповненими вечорами! Їм до безтями страшно залишатись на самоті з акаунтами «Вконтакті»…листати новини і фотографії тих, хто про них вже і не пам’ятає…а колись сиділи на відстані декількох молекул від спільних думок….В них порожнече більша за мій столик, і кількість випитого ними вина…Посмішки розтягуються фальшиво…дотики холодніші за осінь…Вони все заїдатимуть м’ясом…Так хоч щось справжнє відчуватимуть….
- Ало. Можна таксі? - Куди вести? - Кудись подалі від мого столика. Не спіши! Провези мене по всіх світлофорах, де я губитиму свої спогади…залишатиму по заду людей, в яких порожнеча бенгальськими вогнями горить…. А знаєш? Вези мене до дому! І по швидше! Там справжність через шпалери тріщить. Хочу надихатись свободою. Всю залежність залишаю з чайовими…»
«…Його всесвіт – суцільне дешеве порно. Жодного справжнього імені…персонажі міняються з кожним наступним днем. Почуття на мінімальних 45 хвилин розпорошує….а потім з отриманою насолодою йде, до наступної зйомки….
Давно не носить годинників. В Його розумінні «час», це щось примарливе, яке він фіксує іноді на самоті, коли м»язи зводить від бажання когось обіймати з присмаком щирості на піднебінні…частіше, навколо порожньо….і Він нещадно заливає хвилини спустошення, неодмінно, чимось міцним, не запиваючи! Так швидше засинатиме під надоїдливий Шопен…мало хто знає, що Він кохає саме цю музику…
Сталь в голосі…бісики в погляді…завчені манерні солодощі! Списки «забутих» перестав вести ще в минулому році. Його спокусливі маски розкладені в певному порядку на полиці в ванній, щоб ідеально підходили до наступної, яка буде танути перед ним, мов ванільне морозиво…..А йому б знятись в мелодрамі. Знаєш, в такій, де чоловіки не ховають своїх сліз, і не бояться кохати…де Його б відчували саме таким, яким Він звик прокидатись…
А поки, Він знімається в дешевому життєвому порно, потайки мріючи про ту, яка набереться сміливості зірвати з його обличчя огидні маски….яка цінуватиме його ранки….яка, нарешті, подарує йому годинник на згадку про те, що поруч обов’язково потрібно рахувати хвилини….бо «безкінечність» дуже розмите поняття, коли ти вже не один…»
«… - Більше ніколи! - Не зарікайся! Ми мільйони раз давали собі обіцянку, назавжди викреслити з пам»яті закарбовані подаровані слова… «прощавай» ні разу не вставляли, навіть якщо прощались, мріючи, що це в останнє…
А потім? Потім завжди «при відчинені» двері…силует в темноті, коли цього вкрай потрібно! Ніколи не питали дозволу увійти….нам завжди було розгорнуто у потаємне, навіть тоді, коли по нашим квартирам, нам вечері готували інші….
Липкі обійми…тіла відштовхують один одного струмом….долоні тремтять, наче вперше торкаються заборони. Невже ми з тобою з синхронними похибками? Невже коли «боляче» приносить задоволення? Катуєм один одного мовчанням….тссссс…ай справді, коли чиниш злочин, краще щоб ніхто про це не знав. Так залишаєшся чистою, принаймі в натовпі серед надмірно праведних….і ми завжди манерно вписувались туди….
- А може…..? - Тихенько! Ніколи більше…..
І де ж я набралась стільки сміливості, не слухати тебе до кінця? Давай залишемо все в яскравих картинках….ніби перед сном передивились черговий фільм, який не вартий, щоб його коментували!!!! Ми щойно себе катували почуттями, довжиною в 15 хвилин, які вирощувались роками!
«…Як же ж мало ти знаєш про моє існування…. Про мої ранки, в яких автоматом готується кава, обов’язково з трьома ложками цукру…так солодше розпочинати свої дні… Про мою музику в навушниках, в якій я ховаюсь від усього сумного, пересуваючись маршрутним таксі, де мене неодмінно штовхатимуть в плече ті, кому кожна година чорно-біла… Про мої вихідні, які я обожнюю проживати в своїх комфортних чотирьох стінах…про улюблені книжки на полицях і фільми, під які гріюсь, коли під ковдрою ще холодно… Ти не знаєш, якого кольору мої мрії…скільки вижило всередині метеликів…і як я тремчу, цілуючи душею, коли є ті, хто цього потребує більше ніж я…. Ти так мало знаєш про те, хто я, коли навпроти справжні сидять. Про слова, які вмію кричати поглядом…про те, як в мовчанні може бути затишно…..Ти ще так мало знаєш, який всесвіт під шкірою живе, торкаючись лише оболонки…»
«….Немов порожні, Вони стоятимуть навпроти один одного, пильно вдивляючись один одному в рідні очі, які одночасно кричатимуть «НЕ ЙДИ»…крок назад…охоловші тремтячі долоні…а в голові кожен прагне повірити у стандарт «все що не робиться, все на краще…»
Вона питиме літрами віскі…заїдатиме своїми принципами…називати усе навколишнє «дурницями» і по швидше лягатиме спати. Їй давно вже нічого не сниться…так спокійніше розтрачати 12 годин кожного дня, в яких вона прийняла, чи не єдине тверезе рішення, назавжди позбутись його…
Він грітиме своє ліжко чужими тілами…вживатиме щось вагоміше, щоб в свідомості не з»являлась її постать. Шалені ночі будуть замінником її очей і волосся, в яких Він розчинятись хотів…та завжди викреслював її першим…
Друга ночі…жоден не спить. Якимось чином знову поруч. Мінімум розмов. Мабуть слова вже в минулому закінчились. Вони знають, що зранку кожен в своє таксі, яким ніколи не по дорозі…в очах «НЕ ЙДИ»…тремтять долоні… «-До наступного разу, коли знову не зможемо один без одного….»…»
«…Я тобі оселилась тією, про яку тільки пошепки…і тільки тоді, коли нікого по праве плече. Інакше, весь всесвіт знатиме про твої слабкості!
Поруч тобі комфортніше, ніж під власною ковдрою…але я «заборона» для всіх твоїх шалених днів…ти писатимеш тільки тоді, коли 40 градусів ганятиме на випередки твою кров по венам…а мені звично ставати тією, яку «крайнощами» називатимуть при всіх.
Я не ховаю кайданів! В моєму всесвіті все прозоро…всі наступні з клеймом «випадкові»…бо «особливі» закінчились в минулому. В мені виросли твої крайнощі яскравіші за застарілі принципи….впринципі, кількість не має вже значення. Чомусь «розбещена» в наш час це вже не діагноз…а завчена манера проживання особистих вільних хвилин…»
«….Викличи мені таксі! Без зворотної адреси! Хочу надихатись старим містом…залишити тебе десь під бруківкою…провітрити протягом скверів свої думки…витрясти тебе з голови з Високого Замку…ТАК!...о п»ятій ранку це найкраще робити….тільки за мною не йди…
Вибач за залишений запах на простирадлах. Вже завтра ти витиратимеш мене пральним порошком, і згадуватимеш по молекулі моє тіло, яке з жадібністю обіймало тебе, як в останнє….мабуть, в останнє і торкалась твоїх плечей, і всього, що стояло на столі біля ліжка…
Ми обоє вкотре пошепки вимовим «прощавай», не дивлячись в очі. Вкотре будем свято вірити, що цього разу назавжди…вкотре, тяжко вимовлятимемо голосні і ковтатимемо приголосні, щоб так реально не різало шкіру прощальні дотики…Вкотре відчинені двері…і як ніколи, в них виходжу саме я!
Дежавю! Ми таких «трагедій» прожили сотні. Ті ж герої…ті ж солені сльози, за зачиненими дверима…то твої, то мої.. якось, по черзі! Сьогодні мерзну я, тебе ж залишу в теплому ліжку. І кому гірше? Так простіше, щоразу міняти декорації…навколишні ситуації…людей, яких начебто підпускаєш на відстань витягнутої руки…А все нащо?...щоб кожного разу берегти в собі щось живе…щоб остаточно не померло в спільних обіймах…. Викличи мені таксі. Цього разу я чекатиму на дворі! І байдуже осінь…байдуже п»ята ранку, і те, що дощить….У спільній кімнаті поруч вже завірюха. Мені стає тепліше на самоті…Вибач! Мабуть, до наступного «прощавай»....»
«….Що ти бачиш, коли заплющуєш очі? В твому ж всесвіті все чорно – біле…тобі кожна кольорова пляма ріже свідомість. Коли торкаєшся когось трішечки теплішого за твоє тіло, б»єшся струмом. Марно. Я мов резинова…мене вже не вдариш…не зламаєш…час від часу і протиотрута діє…а ти і не знав….
Забуваються з легкістю ті, хто з грифом «замінники». Закарбовуються на стінках душі «особливі». В моїх списках ледь вистарчає місця для перших…ти ж свої вже навіть не ведеш…тобі кожна навпроти мого обличчя. Обіймаєш тільки тих, хто на смак хоч трішечки схожий зі всім, до чого ти звик…що називав пошепки моїм іменем….
Що бачу я, коли заплющую очі? В мені надто багато поезії. Я словами червоними окреслюю коли болить, і мовчу коли щасливо. Для мене справжнє диво, забувати твої «обіцяю». І коли у вісні тебе розмитим бачу, знаю, що це ще ти….але тішусь малою дитиною, що різкість вже не навести на застарілі почуття, які в кожного під папкою «особливі»….і для кожного вони свої…»
«…Скільки людей може вмістити одне серце? Іноді здається, що воно безрозмірне, і туди ходять, як на дешеву вульгарну виставу всі, кому час від часу набридає монотонність їх звичних квартир….поруч зі мною ж завжди все, як під наркотиками – яскраво …
Скільки облич можуть пам’ятати одні простирадла? Існують ті, яких нахабно вписуєш між рядків, для різноманітності. Так і в житті…чим більша масовка, тим об’ємніше п’єса, на яку збігаються ті, кому байдуже, чи ти називатимеш його по імені. У чотирьох стінах зовсім не обов’язково записувати на шпалерах всіх…іноді і один тягарем, через який варто розпочинати ремонт…
Скільки почуттів можна дарувати одній людині? У всього існує свій життєвий ліміт. Не існує безрозмірних…не зустрічала і безкінечних. Або один одному назавжди…або мінімум, на одну ніч, яка і ранком ніколи не закінчиться.
Скільки часу у слові «вічність»? Вічно навпроти обіцяєш, що це на завжди…до наступного епізоду…до чергового актору…до занудного сценарію, де ти шукатимеш випадкових…… У вічності є термін придатності: Доки ти відчуваєш…і доки б»єшся в конвульсіях від щастя навпроти, коли тобі щедро обіцяють до останнього подиху. …А потім знову крапка, і наступна «вічність»….
«…Почуваєш себе напівпрозорою щоразу, як робиш перший крок через свій поріг. Позаду залишаєш безліч облич, якими перенаситилась. Сьогоднішній календарний ти нічим не запам’ятаєш…чай в ліжко, з присмаком кориці, яку більшість ненавидить…байдуже! Вона тобі приносить задоволення більше, ніж тисяча порожніх слів від випадкових….
Зім’яті простирадла…все та ж стеля навпроти. Ти обожнюєш тижнями не застиляти ліжко. Так воно завжди тепле, і наче чекає на тебе втомлену і липку від людського бруду. І ніякий душ не очищує душу…лише твої дурниці на папері здатні перетворювати тебе в напівпорожню…хоча б на одну ніч…
Ей, мала! А хто сказав, що це самотність? Часто клони плутають її з внутрішньою свободою. Це твій свідомий вибір, заповнювати прозами свої дні. Все ж краще, ніж спотвореними душами тих, хто з легкістю плюватиме через праве плече на тебе, коли ти помиратимеш від болю…
Я завжди обирала квартири з жовтими шторами. Через них, навіть коли за вікном сіра осінь, в моїх чотирьох стінах завжди сонячно…тепло…наповнено натхненням і ароматом кориці, яку більшість ненавидить… »
«….- Ти сумуєш? - ТАК! Іноді, навіть, дуже дуже… Втрачатимеш себе знову і знову у розбещених мріях, де липниш дотиками до того, що тобі фантомами приходили у вісні! Шукатимеш щось, не на стільки справжнє, як все те, що для тебе писала Я….
Тобі простота і пустощі дурманять ранки! Не запам’ятовуєш наступне і’мя…навіщо? Воно все рівно буде на язиці смаком моєї шкіри…Затерте слово «рідний» на заклеймованій душі…старанно намагалась піти, та ти завжди дихаєш у спину….
Тсссс….чуєш?...нас вже розвіяно вітром, як в моєму улюбленому романі….а ти і половини не знаєш, у що я була закохана…за стільки років люди впиваються один в одного мембранами…а ми на відстані витягнутої руки перекидувались словами! Частіше, образливими…
В нас паралелі розвели мости…і кажуть, краще в таких випадках палити все, що може канатами натягувати спогади. Та ми стали сталевими дротами….в нас хребти з заліза виковані…замотані у щоденники. Знаєш, з нас напишуться чудові романи…мелодрами, під які плакатимуть ті, в яких всесвіт на зовні….але не ми…в нас не залишилось сліз….
«…Тебе завжди було надто мало для моїх днів. На роботу носила з собою твій парфум, щоб дихати спільним повітрям на кілометрових відрізках. Сумувала за твоєю шкірою переступаючи поріг, спільного, але розділеного, навпіл дому…тебе завжди було надто мало для моїх днів…. Я навіжено вписувала твої риси у всі свої блокноти…вела щоденники почуттів, щоб на ранок завжди пам’ятати, як я тебе кохаю…тобі ж вистарчало втомленого погляду…поцілунків в зап'ясток, і скупе бормотіння перед сном…мабуть «мінімум» в тебе у звичках….навіть коли ти обіймаєш когсь поруч…іноді, це і я була…. Гіркий нікотин…розбиті на цитати фільми…обійми – бо так комфортніше проживати дні. Жодних запитань…і риторикою не різав своє сумління… «Вона є! Вона завжди буде» закарбувалось в твоїх долонях, які знали моє тіло досконало….таке не забувається ніколи…навіть, через роки прожиті поруч з випадковими… В таких історіях ніколи «разом»! Лише, часом, коли ніхто не знає…коли спогади розводять ребра і серце від ностальгії стає на декілька кілограм вагоміше…простіше вже не придумаєш…лиш Він і Вона, в поодиноких днях, які окреслюють червоним в календарях, які висітимуть на різних стінах…. Так трапляється, коли в минулому тобі надто мало Його було для твоїх днів..»
«...У тебе вже відпрацьована роками звичка! Раз у пів року одним телефонним дзвінком заповнювати мої стіни ностальгією. Твоє «- Привіт. Я біля твого дому....» завжди звучить, як ніби пошепки ти просиш про допомогу...погляд в підлогу...щоб подивитись мені в очі, ти заливаєш в себе спершу 300 грам віскі....і де ми так навчились з тобою, сприймати спокійно один одного лише через алкоголь? Порожні розмови...лиш би заповнити повітря словами, яке електрезується вже візуально від спільного бажання обійняти. Це наче, коли сидиш на дієті, а навпроти тобі посадили тістечко, від якого ти божеволіла роками....Дивно! Завжди вважала, що в мене сила волі абсолютно відсутня, як таке поняття.....курити кидаю 14 років....а от до тебе не торкаюсь. - І як ти здобула імунітет? - Хворіла роками почуттями до тебе. Лікувала себе чужими руками...заповнювала всесвіт порожніми стосунками, які дуже швидко лопали, як повітряні кульки, від перенасичення байдужості.... - Тобі легше стало без моїх метеликів? - Мені стало просторніше. В середині, наче, чорна діра, яка засмокчує в себе негайно народжену симпатію....я без тебе забуваю, що таке відчувати...але це краще, ніж я жила з тобою цілісним під ребрами... - Ти б змогла.... В такі моменти я завжди перебиватиму тебе не потрібними словами, натягнутою посмішкою, і поглядом, який благає не розпочинати все з початку.....І ти завжди читаєш це сумлінно у моїх очах. Ще 200 грам для хоробрості викликати таксі... Дружні обійми на прощання, які триватимуть цілу вічність....з роками я звикла тебе відпускати спокійно, без лишнього тремтіння до кінчиків пальців....а ти тремтиш щоразу! Кожен з нас ніколи не зізнається, що могло би бути поруч...Нам комфортніше залишати все по заду, з відмітками «теплі спогади». В нас наше сьогодні зовсім інше на дотик, з чужим ароматом і новим іменем... Мабуть, у нас одне прокляття на двох...залишатись один одному вічністю...»
«...Вона пошепки говорила йому «- Хочу з тобою в вічність», а Він чемно кивав головою, і продовжував мріяти про тих, до яких руки тягнуться по ночам, поки Вона спокійно спить поруч... Вона дарувала йому свіжо написані зізнання, вкладаючи у кожне написане «кохаю» усю себе.....а Він дарував свіжо вбиті лілії, щоб почуття провини не різало його свідомість за вечерею.... Вона обожнювала чекати його вечорами....потім гріти руки поцілунками в зап»ясток...задовільняти його шлунок і розбещенні фантазії....Йому ж хотілось завжди якогось триллеру...спокій викликав безсоння....в Його розумінні «разом» завжди було надто прозорим, щоб звертати на це увагу.... Вона вчилась відпускати Його щоразу...помирала...кістки ламала...робила перші самостійні кроки....А Він, наче відчував, що Вона взлітає, і повертався...Вона здавалась....знову сідала....і відкладала небо колись на потім... Він щоразу залишав по собі солодкі спогади, щоб Вона ніколи не забувала....Вона старанно палила мости, але поверталась.... Є такі люди, в яких кохання пліч о пліч з болем ходить. В них звичка викликає оскому....Вони завжди розбігатимуться по далі....щоб потайки, коли ніхто не бачить, ночами сумувати один за одним... Їм, чомусь, саме так щасливо...»
«....Іноді життя перетворюється на гіркий чорний шоколад! І наче отримуєш задоволення від усього, чого торкаєшся своїми холодними, від осені, долонями.....а все ж гірчить на язиці випадковими перехожими, яких хочеться забувати знов і знов.... Сьогодні я навмисно домішаю цукатів, щоб потайки сумувати лиш за хорошим...запиватиму теплим молоком, яке ненавиджу...та в ньому, кажуть, більше хорошого настрою, ніж в годинах порожніх розмов.... Є такі люди, які обожнюють гіркоту перед сном....мені ж, якщо справжня, то їстиму ложками....і коли чорний шоколад липне на піднебінні, в мому всесвіті всерівно стає солодше. Я за прозорість...без лишніх домішок. Від додаткових «Ешок», іноді навіть нудить...»
«…Ти грієш, в тремтячих долонях,третю охоловши каву…не дивишся в очі…пошепки щось бурмочиш і кричиш з середини почуттями. Ми з першого дня знайомства спілкувались поглядами! Слова ніколи не мали значення, коли розширялись зіниці і ти тримав мене за плечі…тссссс….краще мовчи! Так драматичніше буде…. Я питиму поруч алкоголь…так легшою себе почуваю, серед усіх тягарів, що твого імені, осіли на стінках душі….ні, ні, ні….я давно тебе відпустила…а ти, мов навіжений, у це ніяк не повіриш…надто багато малювали спільним…і важко повірити, що це все були заляпані ейфорією мрії… Ти візьмеш за руку…я битимусь током…видно, імунітет, таки, потужна штука! Тримаю по далі тебе від віскі…з кожним ковтком, ти ковтатимеш свої заборони…а ти потрібен сталевий і непохитний… Старанно ховаю посмішку у кишеню…щоб жодного гачка, за який би ти зачепився, і прокинувся з ранку на моїх простирадлах…Я намагаюсь залишатись відвертою…ніколи саме тобі не брехала…мовчу! Бо всі зізнання, кайданами для нас обох стануть….а я тільки звільнилась…-5 кілограм…тепер, аж не віриться, мені легше піти… Не допита кава…порожній столик…ностальгія загорнута в пледи…ніхто з нас її не взяв сьогодні з собою додому! Там чекатимуть зовсім інші, з якими ми ніколи не спілкуватимемось поглядами…Так буває лиш раз в житті…»
«....Схиляю голову перед усіма своїми принципами... Чорт забирай, мабуть я таки, не зовсім чемно виховувала своє «Я», якщо у мене каміння кидають ті, що вважають «осуд» своїм громадським обов»язком.... Навколо одні святі! Німби світять в обличчя при кожному самостійному кроці...і коли я пишу, що «поруч не можу», це не тому, що пихате его в мені...це тому, що тебе не хочу впізнавати у мріях своїх кожного ранку з просоння... Жорстокість і байдужість люди виховують не самостійно! Їм сумлінно допомагають ті, кого вони називали «рідними»...Нажаль, наступним руйнувати лабіринти незрозумілої їм душі!.... Простіше піти «по Англійськи», ніж чути в обличчя, яке стерво з мене зробили інші руки..Кладу відповідальність за свою брутальність у кишені....щирість сьогодні не в моді! Відповідатиму соціальним кретеріям...терпкість на піднебінні заливатиму віскі....наближаимусь до статусу «святої», в якої німб замість корони....мене ж такою хрестили за похудівшою спиною.... Насолоджуйтесь творінням...»
"...Зачекай мене... Зачекай, доки я блукаю в своїй осені. Я нещадно пропахла дощем...промокла сумом до самого хребта...мої вуста солоні й гіркі від усього, про що вимушена мовчати...а я знаю...тобі солодке гріє настрій,коли ти на самоті...і яблука. Зачекай мене...поки я шукаю літери, якими б могла з тобою спілкуватись. Бажано пошепки...голосно я дозволяю собі тільки сміятись, коли все що на відстані витягнутої руки - байдуже. Майже мовчки, обожнюю дарувати шматки своїх світів. Навіщо лишні звуки, коли між двома повітря тремтить а в дотиках 220 б'ється бажання? Зачекай мене...доки я стану цілою. Тобі половина мене завжди буде надто мало. Зачекай, доки я наберусь сміливості не писати тобі листів, а голосом цілуваиму твої ранки. Зачекай мене, поки я витрушую з середини усе погане, що складалось на полицях душі...присипалось пилом, щоб я не помічала, на скільки розбещеними стали мої думки... Я неодмінно повернуся. Чистою,сумлінною...з оберемком чогось справді хорошго у кишенях. Грітиму твої зап'ястя солодкими словами, написаними про тебе...Рано чи пізно усі повертаються...навіть осінь не безкінечна...Обіцяю.."
Не бійся записувати вимираючі почуття у червону книгу! Знаєш, коли тобі «хвостик» за 25, більшість це досвідом називають. В тобі мудрість вирощувалась з кожним невдалим іменем в твоїх днях...в тобі любові між ребрами, на всю планету Земля...тебе, часом, так багато з оберемками хорошого, що я іноді дивуюсь, як моє все чорне так палко тебе обожнює...мабуть через те, що ти якась чудернацька щирість в моїй постійній осені.... Кажуть, всесвіт так побудований, що самі справжні рідко знаходять рідних...для рівноваги, мабуть. В тобі ж стільки світла, що до тебе липнуть ті, в кого порожньо в середині...гріються всім тим, що ти так щиро роздаєш, зав»язуючи бантики на згадку. Мені самій іноді хочеться ввімкнути твоє життя на перемотку...викреслити чорним пунктиром людей, від яких тобі гірко...АЛЕ, це досвід, Малишка. Рано чи пізно всі стоятимуть на роздоріжжі....і я знаю....ти підеш в невідомому напрямку, залишаючи по заду тих, хто ніколи не був вартий жодного твого ранку... Повір! В тебе хребет вже давно сталевий...Тобі зовсім зайві підтримки тих, хто брехнею розфарбовує твої дні! Вони і так КОЛЬОРОВІ від тебе....Пам»ятаєш? Навколо весь всесвіт, а не одна людина. Я нестримно бажаю, щоб швидше ти дійшла до того роздоріжжя, в якому поверниш у невідоме....і підеш вписувати у червону книгу вимираючі почуття...
«...Мені комфортніше на самотніх дахах, ані ж серед сірого натовпу з мервими очима і порожнечею, яку вони під куртками ховають... Там, на висоті дев»ятого поверху, по справжньому відчуваєш на дотик тишу! Виношу провітрювати свої думки...обожнюю відчутя, коли в середині ніщо сумнівами не лоскоче ...не грезе кістки розчаруваннями...запитань нема...суцільна Я на дев»ятому поверсі від буденності.... Я б вічність так мовчала б. Викидувала б через поручні слова...нехай летять з швидкістю, з якою люди забувають один одного...розбиваються в щент об нерівну бруківку зізнань...Знаєш, іноді написане зовсім зайве...та і пошепки не до кожного підійдеш... На моєму даху завжди комфортно...я б привела б за руку випадкових, щоб вони з насолодою ковтали осіннє повітря. Та знаєш, таких критичний мінімум...тих, які мовчанням спроможні говорити на багато більше, ніж вигадано літер...тих, які не бояться висоти...і щоб бути щасливим, їм не потрібні ліфти, з невизначеною кількістю поверхів.... Я ж, над дев»ятим оселилась....»
«...Ніколи! Чуєш, НІКОЛИ не ховай свій погляд під бруківку! Звичайно, з зігнутою спиною ходити легше. Так тебе не помічають навіть ті, які палко шукають дотиками рідне...Тобі ж комфортно ховати за коміром свій біль, який останнім часом вже тоннами виміряється... Ти звикла щоранку повторювати собі, що ти невдаха...що сил немає перегортати календарні дні...що ти житимеш, колись післязавтра...лиш би не сьогодні! Лиш би поруч жодного, хто б випрямляв твій хребет...лиш би тишею годувати свої ранки, куди ти щільно зачиняєш двері для випадкових.... Обійми себе усіма словами, якими ти інших лікуєш. Стирай безжально посмішку «демакіяжем»....несправжність спотворює твою реальність. Людям властиво вростати корінням в маски, які вони для інших з почуттів виготовляють. Тобі ж навіть сум до лиця.... Ніколи! Чуєш, ніколи не забувай, ким ти себе ростила. І байдуже, що іншим хороший настрій подавай на сніданок....знайдуться ті, які за вечерею з тобою мовчатимуть...»
«...В її днях надто гамірно від дзвінкого сміху...за зачиненими дверима, тиша ріже повітря навпіл, на те, що їй подобається, і жахливе слово «треба», яке її щоранку годує кошмарами... Обожнює в людях щирість....хоча, на деяких примусово вдягала би маски. Не завжди їй до вподоби казки, якими заповнюють її простір....іноді, бажає їсти брехню ложкою, аніж випльовувати правду через ліве плече.... Гріє руки гарячим чаєм....не почуттями...хоча, в пріорітетах, завжди була гірка кава. В навушниках ритмічна музика, яка приглушає її думки...хоча з середини серинадами руйнує свої світи....живе, немов «близнюки», хоча народилася «раком»...не типова для цього знаку....вона завжди так відчувала... На її папері завжди буде безліч тих, кого Вона надто близько пустила. Саме так в її світі хоч щось закарбовується щирістю...через своє «написане» з собою ділиться крихтами справжнього...між літер малює себе цілісну. Їй вкрай важливо торкатись реальності, хочаб кінчиками пальців....іноді, саме так, почуває себе заповненою, мов келих з улюбленим віскі....»
«....Є такі жінки, більшість мабуть, які чемно розчиняються в всесвіті людини, яка по ночам гріє їй руки. Бути бажаною для них в преорітетах...автоматично обожнюють тих чоловіків, які косим поглядом звертають на них самотніх увагу. Є такі жінки, які переймають звички й смаки...і якщо вона раніше обожнювала каву, тепер зранку п»є з ним гіркий чай...не дивиться мелодрам...тепер тільки фентезі і бойовики....і перед тим, як готувати вечерю, запитує у себе «чого б він хотів?»... Є такі жінки, які чоловіків називають Богами. Вони сумлінно виконують усі запропоновані правила...жодних поправок...лиш би він щасливий поруч жив! А ти щаслива?....Є такі, які на це запитання чемно махають головою, хоча в середині душать усе живе...шкода, що власними руками... З такими як Я, солодко пити пиво...Сміятись над дурницями о шостій ранку на вулицях сплячого міста....стирати заборони...не будувати плани....з такими як Я, завжди комфортно бути собою. З такими як я не треба думати про манери...відчиняти двері...курити менше, і через слово витирати мати....Таких як я обожнюють за вільне спілкування без потворних масок....але.... Але поряд з такими як Я, кожен мріє, щоб дома на них чекала сумлінна з гарячим чаєм, і запитанням «у тебе все гаразд, коханий?» коли б він не повернувся від мене......»
«…Все пізнається в порівнянні! І люди не виняток…. Бувають такі, які свою сутність ховають в тоннах солодких слів. Їх обійми липкі від бруду брехні, а не від насолоди. В них на губах гіркота при поцілунках…В їхніх долонях завжди холодно, і неодмінно хочеться до дому…. Парадоксально! До них прагнеш липнути знову і знову! Це як наркотик…в примірному житті, де кожен день без похибок, іноді хочеться заплямувати себе вночі. Відчути, як це? Коли робиш крок туди, де сама будувала огорожі…відчути на смак заборону душі! Бувають такі…я їх отрутою називаю!...Але іноді, підсолоджую їх уявою…коли самій хочеться забутись хоч на одну ніч…»
"...Початок.... Кажуть, найважче зробити перший крок! Людям властиво годувати себе страхами перед невідомим....А стоячи на місці, не страшно, втрачаючи щось неодмінно вагоме??? Для мене б життя не було б таким барвистим, якби в ньому було б відсутнє розчарування! Через таке гнітюче почуття, ми стаємо міцніші на одне "Ніколи більше"...вчимось викреслювати "лишніх", що обов'язково по переду ще знадобиться.... Поруч завжди знаходяться ті, кому твоє "завтра" не байдуже. Розплющуйте очі....вчіться бачити тих, хто в Вас свято Вірить....відпускайте у вільне плавання тих, хто стає для Вас тягарем....вони ж на дно і Вас потягнуть! Не бійтесь....вони не пропадуть....в них надто сталеве переконання, що вони НАДважливі! Вірте в СЕБЕ....а не в крихкі опори поруч! Я вдячна тим, що не дають мені сліпо йти шляхом, в кінці якого порожньо....вдячна тим, хто вчасно відкриває перед моїми очима інші дороги...Вдячна за Віру....і за те, що не даєте опускати рук... І ще....вислів "Все що не робиться, робиться на краще..."...якось....якось, кожна хвилина моїх буднів кричить тепер підтверженням..."
«…Він ніколи не був святим. До нього завжди липли найдешевші…а він з радістю приймав у свої світи кожну, яка в нього вірила…для кількості, мабуть…щоб годувати ними самовпевненість… В ньому чорного більше, ніж в квадраті Малевича. Торкаючись ніжності, він ніколи не розумів, що його рятують! Шматує все нещадно різкістю…перетворює чужі душі у щось огидне і спотворене…залишає по собі руїни з надії і почуттів… Хворий в свідомості…скований власними страхами когось допустити на відстань ближче витягнутої руки. Він вбиває все на своїх роздоріжжях, страждаючи за зачиненими дверима від «непотрібності». І тільки коли він на самоті, виє вовком в порожню стелю від бажання зустріти тих, хто наважиться його зробити легшим…»
«…Щоранку намагаєшся зробити ковток чогось нового…чогось солодкого, що здатне сповільнювати твою кров, щоб серце так швидко не билось. Розплющуєш очі в пошуках невідомого…НІ…ти в своїх чотирьох стінах, де стеля давно розписана мріями…просто, під ковдрою сьогодні тепліше… Зім’яті простирадла твоїми снами, стали ріднішими за невідоме СМС, що з кухні намагається підняти тебе на ноги…кажуть, бажано з правої…тоді пофартить. Тобі вже не подобається той, що стукає в твій телефон...СПОКОЮ. Іноді його хочеться більше, ніж будь якого чоловіка у твоїх контактах…в такт підспівуєш, але посилаєш все куди по дальше…нехай чекають, поки насолода не пройде, обіймаючи свої «залишаюся в дома»… На самоті, часом, комфортніше, а ніж в чужих долонях… »
«....Тссссс...МОВЧИ! Сховай за комір свої принципи і розгодоване ЕГО! Хоч раз, у свому самотньому житті, почуй когось, крім себе....сядь навпроти, і просто помовчи, ковтаючи жадібно насолоду від моїх зізнань! Впускай в свою кімнату трішечки більше, ніж список своїх переконань! Не бийся током щоразу, коли хтось роздивиться в тобі ніжність під товстим шаром з сарказму! Будь саме зараз з тими, кого хочеш гріти в обіймах....монітори не передають справжність почуттів....нажаль.... Сидітимиш «онлайн»...Роздивлятимешся нові обличя, щоб забувати навмисно ту, яку кохав. Прісно відписуватимеш найдишевшим...іноді, для самообману грає роль кількість тих, хто зверне на тебе увагу о другій годині ночі.... Ти любиш навпроти справжність....не терпиш приторного обману...натомість, сумлінно підбираєш під зустрічі маски, лиш би бути тим, від кого тікатиме все хороше. Боїшся, мабуть, розчинитись в буднях....боїшся бути пораненим.... Наберися сміливості, говорити в очі те, чим кричиш з середини! Слова ніколи не бувають порожніми! Вкладай в зізнання усього себе, без жодної думки «сподобатись»....тебе кохатимуть саме справжнім ті, кому зовсім не байдуже твої ранки.... Зтягни з душі огидні маски...я взнала тебе реального, коли поруч ніхто не бачить....тобі до лиця те, що в середині живе...Тсссссс....Мовчи! Не треба ласощів! Бувають моменти, коли через тишу ти почуваєш все...»
«....Залежні! Інойді йдеш вологою бруківкою....а повз, тягнуться з зігнутими спинами...звязані спільними невдачами...незадоволені ті, хто й не помітить, що ти дивишся прямо в очі. Шкода, що люди свої почуття залишають в дома....виходять на двір порожніми...зачиненими...без душними. Їм би швидше прожити наступні дванадцять годин клопоту....і знову у свій всесвіт під ковдру.... Я таких знаю особисто. В них посмішка до огиди брехлива. Їх ямочки, на солених від сліз щоках, не збуджують захоплення...сковані власними бажаннями, які пошепки говорять перед дзеркалом...ніколи навпроти...Слабкість, чомусь, бояться усі, наче зграю собак, коли поруч нікому обійняти... Моя прозорість починає нестримно писати, коли випадкові прохожі розігрують чудернацькі ролі, які зовсім їм не личуть. Вислів «будь простішим» завжди залишається лиш прочитаним статусом в ВК...яка ж складна система розпізнавання чужих почуттів, коли навпроти завжди б»ються током ті, яким простягаєш руку довіри....щоб, виговорились, нарешті, мабуть...стали легшими...»
«....Мабуть саме так - мовчки дні породжують крайнощі! В палітрах лиш чорне і біле...серед контактів ті, кого обожнюю, і ті, кого б викреслити назавжди. Нажаль, це не завжди залежить від одного бажання, навіть якщо воно рве з середини судини...Вчусь жити поруч тих, яких іноді хочеться розмалювати.... Залишатись розумнечкою? Тримати себе в кайданах хороших манер....і тільки по ночам, коли нікого поруч, будувати повітряні дороги до усього, що інші «заборонами» назвуть. До біса усі судження...Мені насолоду викликає сигаретний дим. Набагато приємніше його ковтати на підвіконииках, ніж тримати за руку тих, які навколо грати будують.... Я б більшість знайомств забувала би ковтками віскі...розбавляла б кубиками льоду монологи почутих зізнань. І це не злість.....це елементарне почуття, якого бояться більшість, коли хочеш летіти, а соціум крила гне.... Нарешті, Вільна. Від власних списків заборон. Мені би краще в прірву з насолоди...ніж в натовпі засмучених людей, в яких кайдани тонною вимірюється...в яких по сто причин, чому вони не роблять крок в перед.... Взлетіла....не чекайте дома....мій дім, тепер, за кожним поворотом...на кожній вулиці, де я на дотик пробую, що таке брехня...і те, наскільки солодко, коли нема на шиї повідка...»
"...Часом ловиш себе на думці, що весь твій організм прагне щирості!!!... Щоб слова мали значення... щоб важили на декілька кілограм більше, ніж їх здатен був розвіяти вітер... Хочеться поруч людей, які здатні спілкуватись тишею...поглядом...які б цілувались душами... І якби в минулому я б не тримала таких справжніх, це б залишалось мріями на папері...а так... А так, вписую між літер надію на те, що попереду ще будуть прозорі..."
«...Мабуть, осіння депресія, вже давно не в моді...і більшість знаходить для себе порятунок від сірого неба в спілкуванні та перетинанні власних кордонів! А я неймовірно сумую за мовчанням і дощем.... Рідше тепер натискаю «зелену» при вхідному дзвінку...на рінгтоні те, що спогади збуджує....тому, частіше хочеться слухати його, а ніж голос, по іншу сторону міста.... Батарейки сідають навіть у найвитриваліших....провірено часом. В кожного свій термін реабілітації....у мене ж, повноцінна осінь. Чужі трагедії не викликають емоцій...мабуть, броніжелети бувають не тільки тілесні...під шкірою, іноді, теж виникає щось сталеве...»
"...В моєму хаотичному світі, де всі стіни розмальовані минулим, стає, на диво БІЛО! Так дивно, стояти навпроти, і пильно роздивлятись, як тануть спогади.....мабуть вже не потрібні! Я вперше тримаю долонями прозорість! Ніяких запитань....не сверлять скроні відповіді! Є тільки я...ті, яких впустила по запрошенню...і безліч метеликів по ліву сторону..... Мій ранок тепер кольоровий! Стеля навпроти - яскрава палітра, якої хочеться торкатись кутиками вуст, коли посміхаєшся, бо тобі і без ковдри тепло.... Мені все складніше стає підбирати слова для текстів.....бо коли руки теплі...коли поруч ті, що здатні темряву розфарбувати власним голосом....коли лоскотно на піднебінні, від усього, що хочеться говорити пошепки......Мабуть в такі моменти, хочеш сховати усе це, подалі від чужих очей....Воно тільки моє, все те, від чого скроні болять насолодою посміхаючись..."
"....Мовчанням вимірюю спокій. Що це? Коли навпроти вже нічого сказати? Коли шукаєш в свідомості всі кольорові картини, що малювались по ночам....перші зустрічі....перші слова....все ретельно було продумано! А у відповідь на запит в середину, порожньо.... Якою фарбою люди малюють спустошення? Біль, чомусь, завжди іде по Англійськи, не питаючи дозволу....а раптом вона ще потрібна? Щоб відчувати хоч краплину живого, що б"ється об стінки тугого панцирю з незалежності..... Я почуваю себе в такі хвилини "божевільною". Це наче хтось забрав в тебе можливість говорити....наче зшили вуста тугими нитками з байдужості...... Дуже дивно, почувати себе вільною, коли ще вчора добровільно віддалась би рабинею...І коли стає надто легко дихати, мимоволі шукаєш кайдани, до яких звикла..... Може варто звикати до свіжого повітря???..."
«….Залишаю на папері гематомами почуття! В мені надто багато світлого крізь пори….нема куди байдужість оселити. Жодного вільного місця…все тобою забито…як в переповненому маршрутному таксі…і навіть, якщо хтось чужий захоче поряд сісти, усюди твоє клеймо «я ЩЕ не відпустив»…. В моїх днях надто багато примар. Всі обличчя розмиті внутрішніми заборонами….я не тобі НЕ зраджую….я НЕ зраджую тому, що в середині живе. Роздерти б пальцями, як по мольберту маслом…з легкістю дихати б хімією…лиш би не тобою… Про що мовчать спорожнілі чашки на кухні? В них пам"яті більше, ніж в прочитаних мною книжках...ніж в допитих до дна з віскі чарках...в них всі не видерті мною твої слова.Ти ж надто стриманий, щоб колись зізнатись, що я була тобі потрібна.... Зім"яте ліжко моїми словами...навпроти, чомусь, завжди стеля. Я сьогодні ввійшла в роль справжньої поетеси, яка нічого не приховує по кишеням....в якої кожна цитата тягарем осідає на плечі, залишаючись вірною усім "обіцяю"...»
«…Хочеться гіркої кави. Без приторних солодких слів, і погляду, від якого божеволіють мурахи, навпроти! Мені вперше, мабуть, бажана гіркота по венах, щоб забути по літерах , що таке на смак ніжність…..вона і так вже обезцінена сотнями непрочитаних тобою листів. Я б стала більш розпещеною сьогодні, щоб одним поглядом палити думки і запитання «а треба?»…щоб ти по стінах ліз від неможливості мене впіймати у свої обійми….щоб чужою назвати зміг….не в очі…а в середині! Саме так я б і звільнилась…. Я б сьогодні писала брутальністю…злість на вилицях ходить колами, і одні мати малюються між комами. Видаляю чорними штрихами…от і в житті так….одним рухом перекреслити тих, від яких судомить ближче до півночі…»
"...В моїх думках завжди безлад, як в занедбаній комуналці, коли мова іде про тебе! Кожного разу, до конвульсій між ребрами, я намагаюсь виділити червоним пунктиром, хоч одну геніальну ідею, як припинити дискусії десь в середині, де кожне речення розпочинається з твого імені! Тобі мене не зрозуміти! У тебе нутро завалено камінням з байдужості! У тебе панцир з незалежності...гострими словами ріжеш простір, щоб нікого і близько... Я у твому чорному списку десь по середині, мабуть...не хотілось би першою...занадто не бажана честь... Мимоволі залишусь не прочитаною тобою...без твоїх відредагованих почуттів...без зайвих ком! Уся я, як одна зліпленна в суцільне цитата, в якої безліч рифм...і всі, чомусь, поки рифмую тобою...допоки не зустріну плечем наступних катів..."
“...Мені завжди було потрібно надто мало для того, щоб між клітин спокій і солодощі щастя відчувати! Надто мало людей...але надто яскравих! Надто мало годин для сну, але бажано за чиєюсь спиною! Щоб пробачити, лише одне пошепки “пробач“...щоб Вірити, лише один погляд...щоб довіритись, лише один теплий дотик... Насправді, мені не треба багато! В моїх мріях ніколи не малювались Гаваї, Бермуди і уся кольорова екзотика за моїм вікном....будинки, машини і оберемки Лабрадорів теж не про мене...не мною написані сповіді, які мілйони ховають у середені, і тільки рідко перед сном, їм хочеться вірити, що це їх справжні мрії... Мені ж комфортно у своїх чотирьох теплих стінах, де все рідне, до кожної тріщинки на стелі..... Мені ж не треба тисячі яскравих слів без значення...мене влаштовує, коли матово, але щиро.... Мені ж не хочеться ідеалів....лише одного, з сотнею похибок, до яких я б усе життя звикала б...зате справжнього, без потворних манерних масок.... Буває ж так...що людям вистарчає для щастя прозорості...“
