«…Все пізнається в порівнянні! І люди не виняток…. Бувають такі, які свою сутність ховають в тоннах солодких слів. Їх обійми липкі від бруду брехні, а не від насолоди. В них на губах гіркота при поцілунках…В їхніх долонях завжди холодно, і неодмінно хочеться до дому…. Парадоксально! До них прагнеш липнути знову і знову! Це як наркотик…в примірному житті, де кожен день без похибок, іноді хочеться заплямувати себе вночі. Відчути, як це? Коли робиш крок туди, де сама будувала огорожі…відчути на смак заборону душі! Бувають такі…я їх отрутою називаю!...Але іноді, підсолоджую їх уявою…коли самій хочеться забутись хоч на одну ніч…»
"...Початок.... Кажуть, найважче зробити перший крок! Людям властиво годувати себе страхами перед невідомим....А стоячи на місці, не страшно, втрачаючи щось неодмінно вагоме??? Для мене б життя не було б таким барвистим, якби в ньому було б відсутнє розчарування! Через таке гнітюче почуття, ми стаємо міцніші на одне "Ніколи більше"...вчимось викреслювати "лишніх", що обов'язково по переду ще знадобиться.... Поруч завжди знаходяться ті, кому твоє "завтра" не байдуже. Розплющуйте очі....вчіться бачити тих, хто в Вас свято Вірить....відпускайте у вільне плавання тих, хто стає для Вас тягарем....вони ж на дно і Вас потягнуть! Не бійтесь....вони не пропадуть....в них надто сталеве переконання, що вони НАДважливі! Вірте в СЕБЕ....а не в крихкі опори поруч! Я вдячна тим, що не дають мені сліпо йти шляхом, в кінці якого порожньо....вдячна тим, хто вчасно відкриває перед моїми очима інші дороги...Вдячна за Віру....і за те, що не даєте опускати рук... І ще....вислів "Все що не робиться, робиться на краще..."...якось....якось, кожна хвилина моїх буднів кричить тепер підтверженням..."
«…Він ніколи не був святим. До нього завжди липли найдешевші…а він з радістю приймав у свої світи кожну, яка в нього вірила…для кількості, мабуть…щоб годувати ними самовпевненість… В ньому чорного більше, ніж в квадраті Малевича. Торкаючись ніжності, він ніколи не розумів, що його рятують! Шматує все нещадно різкістю…перетворює чужі душі у щось огидне і спотворене…залишає по собі руїни з надії і почуттів… Хворий в свідомості…скований власними страхами когось допустити на відстань ближче витягнутої руки. Він вбиває все на своїх роздоріжжях, страждаючи за зачиненими дверима від «непотрібності». І тільки коли він на самоті, виє вовком в порожню стелю від бажання зустріти тих, хто наважиться його зробити легшим…»
«…Щоранку намагаєшся зробити ковток чогось нового…чогось солодкого, що здатне сповільнювати твою кров, щоб серце так швидко не билось. Розплющуєш очі в пошуках невідомого…НІ…ти в своїх чотирьох стінах, де стеля давно розписана мріями…просто, під ковдрою сьогодні тепліше… Зім’яті простирадла твоїми снами, стали ріднішими за невідоме СМС, що з кухні намагається підняти тебе на ноги…кажуть, бажано з правої…тоді пофартить. Тобі вже не подобається той, що стукає в твій телефон...СПОКОЮ. Іноді його хочеться більше, ніж будь якого чоловіка у твоїх контактах…в такт підспівуєш, але посилаєш все куди по дальше…нехай чекають, поки насолода не пройде, обіймаючи свої «залишаюся в дома»… На самоті, часом, комфортніше, а ніж в чужих долонях… »
«....Тссссс...МОВЧИ! Сховай за комір свої принципи і розгодоване ЕГО! Хоч раз, у свому самотньому житті, почуй когось, крім себе....сядь навпроти, і просто помовчи, ковтаючи жадібно насолоду від моїх зізнань! Впускай в свою кімнату трішечки більше, ніж список своїх переконань! Не бийся током щоразу, коли хтось роздивиться в тобі ніжність під товстим шаром з сарказму! Будь саме зараз з тими, кого хочеш гріти в обіймах....монітори не передають справжність почуттів....нажаль.... Сидітимиш «онлайн»...Роздивлятимешся нові обличя, щоб забувати навмисно ту, яку кохав. Прісно відписуватимеш найдишевшим...іноді, для самообману грає роль кількість тих, хто зверне на тебе увагу о другій годині ночі.... Ти любиш навпроти справжність....не терпиш приторного обману...натомість, сумлінно підбираєш під зустрічі маски, лиш би бути тим, від кого тікатиме все хороше. Боїшся, мабуть, розчинитись в буднях....боїшся бути пораненим.... Наберися сміливості, говорити в очі те, чим кричиш з середини! Слова ніколи не бувають порожніми! Вкладай в зізнання усього себе, без жодної думки «сподобатись»....тебе кохатимуть саме справжнім ті, кому зовсім не байдуже твої ранки.... Зтягни з душі огидні маски...я взнала тебе реального, коли поруч ніхто не бачить....тобі до лиця те, що в середині живе...Тсссссс....Мовчи! Не треба ласощів! Бувають моменти, коли через тишу ти почуваєш все...»
«....Залежні! Інойді йдеш вологою бруківкою....а повз, тягнуться з зігнутими спинами...звязані спільними невдачами...незадоволені ті, хто й не помітить, що ти дивишся прямо в очі. Шкода, що люди свої почуття залишають в дома....виходять на двір порожніми...зачиненими...без душними. Їм би швидше прожити наступні дванадцять годин клопоту....і знову у свій всесвіт під ковдру.... Я таких знаю особисто. В них посмішка до огиди брехлива. Їх ямочки, на солених від сліз щоках, не збуджують захоплення...сковані власними бажаннями, які пошепки говорять перед дзеркалом...ніколи навпроти...Слабкість, чомусь, бояться усі, наче зграю собак, коли поруч нікому обійняти... Моя прозорість починає нестримно писати, коли випадкові прохожі розігрують чудернацькі ролі, які зовсім їм не личуть. Вислів «будь простішим» завжди залишається лиш прочитаним статусом в ВК...яка ж складна система розпізнавання чужих почуттів, коли навпроти завжди б»ються током ті, яким простягаєш руку довіри....щоб, виговорились, нарешті, мабуть...стали легшими...»
«....Мабуть саме так - мовчки дні породжують крайнощі! В палітрах лиш чорне і біле...серед контактів ті, кого обожнюю, і ті, кого б викреслити назавжди. Нажаль, це не завжди залежить від одного бажання, навіть якщо воно рве з середини судини...Вчусь жити поруч тих, яких іноді хочеться розмалювати.... Залишатись розумнечкою? Тримати себе в кайданах хороших манер....і тільки по ночам, коли нікого поруч, будувати повітряні дороги до усього, що інші «заборонами» назвуть. До біса усі судження...Мені насолоду викликає сигаретний дим. Набагато приємніше його ковтати на підвіконииках, ніж тримати за руку тих, які навколо грати будують.... Я б більшість знайомств забувала би ковтками віскі...розбавляла б кубиками льоду монологи почутих зізнань. І це не злість.....це елементарне почуття, якого бояться більшість, коли хочеш летіти, а соціум крила гне.... Нарешті, Вільна. Від власних списків заборон. Мені би краще в прірву з насолоди...ніж в натовпі засмучених людей, в яких кайдани тонною вимірюється...в яких по сто причин, чому вони не роблять крок в перед.... Взлетіла....не чекайте дома....мій дім, тепер, за кожним поворотом...на кожній вулиці, де я на дотик пробую, що таке брехня...і те, наскільки солодко, коли нема на шиї повідка...»
"...Часом ловиш себе на думці, що весь твій організм прагне щирості!!!... Щоб слова мали значення... щоб важили на декілька кілограм більше, ніж їх здатен був розвіяти вітер... Хочеться поруч людей, які здатні спілкуватись тишею...поглядом...які б цілувались душами... І якби в минулому я б не тримала таких справжніх, це б залишалось мріями на папері...а так... А так, вписую між літер надію на те, що попереду ще будуть прозорі..."
«...Мабуть, осіння депресія, вже давно не в моді...і більшість знаходить для себе порятунок від сірого неба в спілкуванні та перетинанні власних кордонів! А я неймовірно сумую за мовчанням і дощем.... Рідше тепер натискаю «зелену» при вхідному дзвінку...на рінгтоні те, що спогади збуджує....тому, частіше хочеться слухати його, а ніж голос, по іншу сторону міста.... Батарейки сідають навіть у найвитриваліших....провірено часом. В кожного свій термін реабілітації....у мене ж, повноцінна осінь. Чужі трагедії не викликають емоцій...мабуть, броніжелети бувають не тільки тілесні...під шкірою, іноді, теж виникає щось сталеве...»
