«…Як же ж мало ти знаєш про моє існування…. Про мої ранки, в яких автоматом готується кава, обов’язково з трьома ложками цукру…так солодше розпочинати свої дні… Про мою музику в навушниках, в якій я ховаюсь від усього сумного, пересуваючись маршрутним таксі, де мене неодмінно штовхатимуть в плече ті, кому кожна година чорно-біла… Про мої вихідні, які я обожнюю проживати в своїх комфортних чотирьох стінах…про улюблені книжки на полицях і фільми, під які гріюсь, коли під ковдрою ще холодно… Ти не знаєш, якого кольору мої мрії…скільки вижило всередині метеликів…і як я тремчу, цілуючи душею, коли є ті, хто цього потребує більше ніж я…. Ти так мало знаєш про те, хто я, коли навпроти справжні сидять. Про слова, які вмію кричати поглядом…про те, як в мовчанні може бути затишно…..Ти ще так мало знаєш, який всесвіт під шкірою живе, торкаючись лише оболонки…»
«….Немов порожні, Вони стоятимуть навпроти один одного, пильно вдивляючись один одному в рідні очі, які одночасно кричатимуть «НЕ ЙДИ»…крок назад…охоловші тремтячі долоні…а в голові кожен прагне повірити у стандарт «все що не робиться, все на краще…»
Вона питиме літрами віскі…заїдатиме своїми принципами…називати усе навколишнє «дурницями» і по швидше лягатиме спати. Їй давно вже нічого не сниться…так спокійніше розтрачати 12 годин кожного дня, в яких вона прийняла, чи не єдине тверезе рішення, назавжди позбутись його…
Він грітиме своє ліжко чужими тілами…вживатиме щось вагоміше, щоб в свідомості не з»являлась її постать. Шалені ночі будуть замінником її очей і волосся, в яких Він розчинятись хотів…та завжди викреслював її першим…
Друга ночі…жоден не спить. Якимось чином знову поруч. Мінімум розмов. Мабуть слова вже в минулому закінчились. Вони знають, що зранку кожен в своє таксі, яким ніколи не по дорозі…в очах «НЕ ЙДИ»…тремтять долоні… «-До наступного разу, коли знову не зможемо один без одного….»…»
«…Я тобі оселилась тією, про яку тільки пошепки…і тільки тоді, коли нікого по праве плече. Інакше, весь всесвіт знатиме про твої слабкості!
Поруч тобі комфортніше, ніж під власною ковдрою…але я «заборона» для всіх твоїх шалених днів…ти писатимеш тільки тоді, коли 40 градусів ганятиме на випередки твою кров по венам…а мені звично ставати тією, яку «крайнощами» називатимуть при всіх.
Я не ховаю кайданів! В моєму всесвіті все прозоро…всі наступні з клеймом «випадкові»…бо «особливі» закінчились в минулому. В мені виросли твої крайнощі яскравіші за застарілі принципи….впринципі, кількість не має вже значення. Чомусь «розбещена» в наш час це вже не діагноз…а завчена манера проживання особистих вільних хвилин…»
