середа, 5 листопада 2014 р.

майже в останнє...

«…Ти грієш, в тремтячих долонях,третю охоловши каву…не дивишся в очі…пошепки щось бурмочиш і кричиш з середини почуттями. Ми з першого дня знайомства спілкувались поглядами! Слова ніколи не мали значення, коли розширялись зіниці і ти тримав мене за плечі…тссссс….краще мовчи! Так драматичніше буде….
Я питиму поруч алкоголь…так легшою себе почуваю, серед усіх тягарів, що твого імені, осіли на стінках душі….ні, ні, ні….я давно тебе відпустила…а ти, мов навіжений, у це ніяк не повіриш…надто багато малювали спільним…і важко повірити, що це все були заляпані ейфорією мрії…
Ти візьмеш за руку…я битимусь током…видно, імунітет, таки, потужна штука! Тримаю по далі тебе від віскі…з кожним ковтком, ти ковтатимеш свої заборони…а ти потрібен сталевий і непохитний…
Старанно ховаю посмішку у кишеню…щоб жодного гачка, за який би ти зачепився, і прокинувся з ранку на моїх простирадлах…Я намагаюсь залишатись відвертою…ніколи саме тобі не брехала…мовчу! Бо всі зізнання, кайданами для нас обох стануть….а я тільки звільнилась…-5 кілограм…тепер, аж не віриться, мені легше піти…
Не допита кава…порожній столик…ностальгія загорнута в пледи…ніхто з нас її не взяв сьогодні з собою додому! Там чекатимуть зовсім інші, з якими ми ніколи не спілкуватимемось поглядами…Так буває лиш раз в житті…»

Немає коментарів:

Дописати коментар