"...В моєму хаотичному світі, де всі стіни розмальовані минулим, стає, на диво БІЛО! Так дивно, стояти навпроти, і пильно роздивлятись, як тануть спогади.....мабуть вже не потрібні! Я вперше тримаю долонями прозорість! Ніяких запитань....не сверлять скроні відповіді! Є тільки я...ті, яких впустила по запрошенню...і безліч метеликів по ліву сторону..... Мій ранок тепер кольоровий! Стеля навпроти - яскрава палітра, якої хочеться торкатись кутиками вуст, коли посміхаєшся, бо тобі і без ковдри тепло.... Мені все складніше стає підбирати слова для текстів.....бо коли руки теплі...коли поруч ті, що здатні темряву розфарбувати власним голосом....коли лоскотно на піднебінні, від усього, що хочеться говорити пошепки......Мабуть в такі моменти, хочеш сховати усе це, подалі від чужих очей....Воно тільки моє, все те, від чого скроні болять насолодою посміхаючись..."
"....Мовчанням вимірюю спокій. Що це? Коли навпроти вже нічого сказати? Коли шукаєш в свідомості всі кольорові картини, що малювались по ночам....перші зустрічі....перші слова....все ретельно було продумано! А у відповідь на запит в середину, порожньо.... Якою фарбою люди малюють спустошення? Біль, чомусь, завжди іде по Англійськи, не питаючи дозволу....а раптом вона ще потрібна? Щоб відчувати хоч краплину живого, що б"ється об стінки тугого панцирю з незалежності..... Я почуваю себе в такі хвилини "божевільною". Це наче хтось забрав в тебе можливість говорити....наче зшили вуста тугими нитками з байдужості...... Дуже дивно, почувати себе вільною, коли ще вчора добровільно віддалась би рабинею...І коли стає надто легко дихати, мимоволі шукаєш кайдани, до яких звикла..... Може варто звикати до свіжого повітря???..."
«….Залишаю на папері гематомами почуття! В мені надто багато світлого крізь пори….нема куди байдужість оселити. Жодного вільного місця…все тобою забито…як в переповненому маршрутному таксі…і навіть, якщо хтось чужий захоче поряд сісти, усюди твоє клеймо «я ЩЕ не відпустив»…. В моїх днях надто багато примар. Всі обличчя розмиті внутрішніми заборонами….я не тобі НЕ зраджую….я НЕ зраджую тому, що в середині живе. Роздерти б пальцями, як по мольберту маслом…з легкістю дихати б хімією…лиш би не тобою… Про що мовчать спорожнілі чашки на кухні? В них пам"яті більше, ніж в прочитаних мною книжках...ніж в допитих до дна з віскі чарках...в них всі не видерті мною твої слова.Ти ж надто стриманий, щоб колись зізнатись, що я була тобі потрібна.... Зім"яте ліжко моїми словами...навпроти, чомусь, завжди стеля. Я сьогодні ввійшла в роль справжньої поетеси, яка нічого не приховує по кишеням....в якої кожна цитата тягарем осідає на плечі, залишаючись вірною усім "обіцяю"...»
«…Хочеться гіркої кави. Без приторних солодких слів, і погляду, від якого божеволіють мурахи, навпроти! Мені вперше, мабуть, бажана гіркота по венах, щоб забути по літерах , що таке на смак ніжність…..вона і так вже обезцінена сотнями непрочитаних тобою листів. Я б стала більш розпещеною сьогодні, щоб одним поглядом палити думки і запитання «а треба?»…щоб ти по стінах ліз від неможливості мене впіймати у свої обійми….щоб чужою назвати зміг….не в очі…а в середині! Саме так я б і звільнилась…. Я б сьогодні писала брутальністю…злість на вилицях ходить колами, і одні мати малюються між комами. Видаляю чорними штрихами…от і в житті так….одним рухом перекреслити тих, від яких судомить ближче до півночі…»
"...В моїх думках завжди безлад, як в занедбаній комуналці, коли мова іде про тебе! Кожного разу, до конвульсій між ребрами, я намагаюсь виділити червоним пунктиром, хоч одну геніальну ідею, як припинити дискусії десь в середині, де кожне речення розпочинається з твого імені! Тобі мене не зрозуміти! У тебе нутро завалено камінням з байдужості! У тебе панцир з незалежності...гострими словами ріжеш простір, щоб нікого і близько... Я у твому чорному списку десь по середині, мабуть...не хотілось би першою...занадто не бажана честь... Мимоволі залишусь не прочитаною тобою...без твоїх відредагованих почуттів...без зайвих ком! Уся я, як одна зліпленна в суцільне цитата, в якої безліч рифм...і всі, чомусь, поки рифмую тобою...допоки не зустріну плечем наступних катів..."
“...Мені завжди було потрібно надто мало для того, щоб між клітин спокій і солодощі щастя відчувати! Надто мало людей...але надто яскравих! Надто мало годин для сну, але бажано за чиєюсь спиною! Щоб пробачити, лише одне пошепки “пробач“...щоб Вірити, лише один погляд...щоб довіритись, лише один теплий дотик... Насправді, мені не треба багато! В моїх мріях ніколи не малювались Гаваї, Бермуди і уся кольорова екзотика за моїм вікном....будинки, машини і оберемки Лабрадорів теж не про мене...не мною написані сповіді, які мілйони ховають у середені, і тільки рідко перед сном, їм хочеться вірити, що це їх справжні мрії... Мені ж комфортно у своїх чотирьох теплих стінах, де все рідне, до кожної тріщинки на стелі..... Мені ж не треба тисячі яскравих слів без значення...мене влаштовує, коли матово, але щиро.... Мені ж не хочеться ідеалів....лише одного, з сотнею похибок, до яких я б усе життя звикала б...зате справжнього, без потворних манерних масок.... Буває ж так...що людям вистарчає для щастя прозорості...“
