Колись ти триматимеш мою книгу...

«…Колись ти триматимеш мою книгу в, охоловших без ніжності, руках. Розбиратимеш на цитати наше колишнє життя. Поряд спатиме чергова дружина. Ти ковтатимеш жадібно пиво, подумки дряпатимеш свою свідомість «Невже у мене саме вона була?

Така жива! Така наповнена різноманітними почуттями…і всі про мене! Така ніжна, що тулилась до моєї спини навіть тоді, коли на дворі спекотне літо! Така проста, що в прозорості розчиняла наші будні….а мені ж ніколи не ставало прісно поряд її мрій! Така вірна, що і повідка не треба! Сама трималась поруч моїх рук, які рідними собі охрестила і берегла, як щось вкрай важливе! Та, що завжди піклувалась про мої сни і мій шлунок…та, якій вистарчало сил пробачати усе те, чим я звик її труїти….мабуть, не треба було!
Вона була саме та, якої більше ніколи і близько! Всі решта імена – дешеві копірки, якими я годував свої ранки коли зовсім порожньо ставало без її сміху…Господи, Вона була така моя!»

Колись, ти триматимеш в руках мою книгу! В середині щось нестримно тремтітиме. Саме так, внутрішніми метеоритами, болять справжні почуття….саме так я прощалась з тобою колишнім,вкладаючи всю вдячність в римовані слова.»

В моєму житті було лише два чоловіки...

«…В моєму житті завжди було лише два чоловіка…
Перший виростив мої сталеві принципи! Взяв за руку зовсім сліпу, і крок за кроком вчив мене бути людиною. В нього очі – суцільне тепло…В нього слів завжди бракувало для спілкування… мабуть, саме тому і ніколи не брехав. В його стінах завжди був спокій і натхнення. Він був з тих, який ніколи не тримав мене силою поряд….з тих, біля якого я сумлінно хотіла триматись сама…Він був вчителем…зразковими манерами, які я жадібно ковтала, щоб набрати свою вагу…Поруч з ним, я завжди важила значно більше, а ніж з іншими!!! Жодних комплексів…в його руках завжди неземною була, навіть з просоння. Ми говорили однією мовою…почували шкірою спільних мурах… Він був з тих, кого все своє життя згадуєш перед тим, як зробити черговий вибір. Він був з тих, кому дякую за розуміння, що виросла і пішла….

Другий виковав собою мій характер. Він завжди був якоюсь примарою – то суцільно заповнював своїм ароматом кожен сантиметр моїх простирадл …то зникав у невідомих напрямках, завжди забираючи з собою вагому частину нас! Він був катом, при якому бажання було здатись в полон. Коли зупинявся поруч – кохав так, як ще ніхто не кохав... коли переступав спільний поріг – відразу забував. І кожного разу повертався знову і знов…з іншими звичками…з чужим присмаком на вустах... а я кожного разу все дужче і дужче чекала його зізнань. Саме він був з тих, який зрадами вчив вимовляти «пробач»….саме йому пробачала самотність кімнат… саме з нього починала свій шлях…саме з ним відчувала біль втрат…Саме від нього навчилась відпускати «своїх» і шукати зовсім чужих, оселяючи нових вже не так глибоко…

В телефоні безліч імен. Номера завчені десь в підсвідомості. В моєму житті було багато химер. Різноманітних персонажів зі своїми ролями! Хтось для радощів існував…хтось для досвіду відмітився. Когось в памяті бережу «майже тим»…когось силует лиш іноді згадується при перечитуванні пожовклих віршів! Комусь вдячна за волю…хтось мені мудрість, хтось злість. Зрештою, в моєму житті завжди було лише два чоловіка…інших в аркушах збережу, роздарюючи на згадку неодмінно щось хороше від себе…»

з високо піднятим підборіддям…

«…Якби ти не залишив по собі мене таку сильну, з високо піднятим підборіддям…з вічним бажанням тягнутись до неба…я б неодмінно розповіла б тобі, як, часом, слабкість пускаю по венах. Як розріджую іншими свої дні…і як нестримно сумую хвилинами за спільним «відпусти»

З тобою завжди все було значно простіше! Розібране ліжко не зводило з розуму твої принципи. Ти години свого життя марнував у моїх обіймах, а я дарувала тобі спокій затулених штор. Нас ніколи не було більше, ніж двоє. Весь навколишній всесвіт на дворі існував без нас…в нас свої світи будувались ночами під комп’ютерний монітор…іноді джаз. Спільне повітря…годинне мовчання…часом, лиш поглядом говорили важливі слова. Я ніколи не рівняла тебе з минулим…ти майбутнім мене називав, і завжди тихо на вушко до внутрішніх мурах. Ти як ніхто інший знав, чим мене лоскотати ти, коли все зайве дратувало до душевних ран! Я сумлінно вивчала кількість твоїх вад…ти кохав лише за те, як я тебе пробачала…

І щоразу, коли ти йшов, неодмінно на прощання обіцяв «Ти все рівно будеш щаслива. Навіть за відсутності мене!». Час іде, а я тепер можу з впевненістю писати, що саме цю обіцянку ти дотримав. Ти відпустив мою половину мене. Залишив по собі сильну, з високо піднятим підборіддям…»