«….- Ти сумуєш?
- ТАК! Іноді, навіть, дуже дуже…
Втрачатимеш себе знову і знову у розбещених мріях, де липниш дотиками до того, що тобі фантомами приходили у вісні! Шукатимеш щось, не на стільки справжнє, як все те, що для тебе писала Я….
Тобі простота і пустощі дурманять ранки! Не запам’ятовуєш наступне і’мя…навіщо? Воно все рівно буде на язиці смаком моєї шкіри…Затерте слово «рідний» на заклеймованій душі…старанно намагалась піти, та ти завжди дихаєш у спину….
Тсссс….чуєш?...нас вже розвіяно вітром, як в моєму улюбленому романі….а ти і половини не знаєш, у що я була закохана…за стільки років люди впиваються один в одного мембранами…а ми на відстані витягнутої руки перекидувались словами! Частіше, образливими…
В нас паралелі розвели мости…і кажуть, краще в таких випадках палити все, що може канатами натягувати спогади. Та ми стали сталевими дротами….в нас хребти з заліза виковані…замотані у щоденники. Знаєш, з нас напишуться чудові романи…мелодрами, під які плакатимуть ті, в яких всесвіт на зовні….але не ми…в нас не залишилось сліз….
- Ти там хоч сумуєш?
- Іноді, навіть дуже дуже…»
Немає коментарів:
Дописати коментар