«…Тебе так мало! Господи, як тебе мало, серед усіх моїх підвіконниках, де при кожному затишші на вікнах малюється паміт»ю твій силует!
Я так прагнула берегти тебе в середині до кожного твого сумного «Привіт». Гріти невідомими тобі афоризмами, і ледь – ледь тримати за пальці, щоб струмом передавати «рідність»! Ти ж звик навпроти бачити мене на скрізь…..а сьогодні, я у зручному пуховику по кишенях ховаю руки…
Я так хотіла дочекатись твоїх справжніх останніх обійм! Хотіла закарбувати той день в календарі, де ти б нарешті вимовив «- Все! Я твій! Я так вирішив»….Сьогодні ж чекаю від інших листів, і нікого не привласнюю! Мені мене, іноді, надто багато серед своїх стін, щоб ще когось селити схожого…
Я так мріяла виконати обіцянку «до кінця днів!» Самій цікаво, як це? Кохати одного, цінуючи його життя, що поруч, корінням вплітається в мої стелі! І я завжди боялась дожити до цих хвилин, коли б зрозуміла, що відпустила….Ти хоч там не пропадеш?
Мене завжди було дуже багато для тебе! Тебе ж надто мало для мене тепер! Нажаль, чи на щастя, на моїх підвіконниках зірвані грати! Господи, як тебе мало залишилось для моїх мрій….!»
«…Ти для мене завжди була особливою! Перехідним періодом від минулого, до того, що я майбутнім іноді уявляв. Я довгих чотири роки тебе поряд тримав, наче нагадування, куди рухатись далі…..чомусь, завжди від тебе….
А ти чекала! Жодного разу не зачинила дверей! Приймала брудного від сторонніх обійм….вдихала чужі аромати на роздряпаній шкірі….і ніколи не кривилась. Кожного разу починала новий лист, а я й не замітив, що з попередніми аркушами, ти, частково, палила шматки втомленої душі…
Ти жадібно ковтала образи…тремтіла щоразу…забувала насильно вчорашнє. Ти не рахувала моїх «богинь», хоч знала кожну по імені. Вірила, що завтра настане саме той день, коли серед свого пошуку я сяду поруч твоїх колін. …А я нестримно вдивлявся в твої похибки…Ні Ні…навмисно їх виділяв червоним пунктиром, щоб менше тягнуло до твоїх днів…. Знала б ти, як я схибив…..
Я кожного разу обіцяв «більше ніякого болю!», і відразу відчував, що знову лукавлю….Та твої очі!! Ну як їм можна сказати правду? Коли ти плачеш, все в середині рветься шматками, і я розпадаюсь атомами від провини…тому, частіше, брехав…
Чому тримав? Ти була моїм натхненням! Моїм орієнтиром! Ти була тією, якій я завжди був потрібен…навіть тоді, коли я був огидним, і мене нудило від своїх вчинків. Ти була тією, в яку я огортався безсоромно…грівся твоїм серцем…важив більше поряд з твоїм коханням! Твоє мовчання ставало рідним…твоя слабкість – моя провина…
І я пішов. Не знаю, чи назавжди! Мені надто важко думати, що ти по заду. Що більше ніколи не приймеш понівеченого іншим обіймами. Ти ж сильною стаєш, коли поруч не тягну тебе за піднебіння солодкими римами до яких я звик….Ти ж почала писати з мене…
І я шаленію, коли подумки уявляю, що ти щаслива поруч з іншим іменем! Ти снишся, іноді, така мрійлива і пошепки на вухо «ми все переживем». Боюсь, що окремо! …..
Я так і не навчився відвикати від рідних. Маю надію, що в тобі значно більше сил стояти осторонь наступного разу, коли я прийду під твій поріг! Не відчиняй….я, як завше, приніс у кишенях біль! А ти на небо заслуговуєш… І заслуговувала завжди! Я ж ніколи не навчусь літати…назавжди залишусь земним…ЛЕТИ, пташко, ЛЕТИ, подалі від мене...»
«…. - Сідай! Годі бути такою повітряною! Я не встигаю за тобою в твої мрії…в мені над то мало бажання ростити крила! Мені земним вже звично! Личить більше примітив…і ти поруч, тримаючи мене за плечі… - Як скажеш, любий!
Вона часто липла до нього словами. Цілими томами обіймала Його дні….а Йому мовчання хотілось понад усе. Він ніколи не розрізняв де картини Пікассо а де Моне. Ранок, сніданок, робота, обід…стандартне «Привіт, ну як ти?» тридцять секунд…а далі знову з головою у свої світи….
Перед сном Вона читала Ахерн, а Він воював в «XBox». Вона готувала на вечерю борщ, а Він поступово забував від яких квітів Вона шаленіє….Вона сиділа….мовчки…завжди поруч….вчилась повадкам земних. Забувала вірші….дивилась бойовики, видаляла з ноута драми. Її душевні рани сочились соленими сльозми….А Йому легкість текла по венам. В Її лексиконі вписувались мати…Його ніжність сідала за грати кожного разу, коли Він переступав спільний поріг….
Земною стала. Порізала крила Його словами. Поховала власні бажання….плямувала свої будні Його сніданками, хоч ніколи не їла зранку. Жертвувала своїм часом, щоб в Нього збільшувалась кількість годин, коли Він почуває себе щасливим. … Наївна…
Відмовилась від неба… А Йому земля завжди безмежною була, з різноманіттям чужих облич. Мов кліщ, впивався в її ребра, а Вона «добровільною» себе охрестила…..Спільний поріг…і Він, не в перше, по іншу сторону спільних стін. ….Йому Земне існування дозволяє все, від чого так палко відмовилась Вона у Небі…
- Ти чекай! Я неодмінно повернусь – говорив очима…словами ж..- я ніколи тебе не кохав… - Чекатиму – говорила серцем, а насправді…- Я забуду тебе після завтра…
Сумлінне спільне мовчання! Його рука в іншій руці…в її всесвіті розмиті силуети тих, хто ніколи не розумітиме її сутність…..Він завжди повертається тоді, коли в неї прорізатимуться крила….Вона чекатиме, до поки не відчує на дотик небо!
Вони як ніхто розуміють значення слова «безкінечність»….»
