«…Ти загубишся вкотре у свої розбещених мріях. Рахуватимеш кроки від мене кілометрами. Замерзатимеш долонями у кишенях…не грітимешся спогадами, щоб не палити залишки усього хорошого, подарованого тобі на згадку. Фарбуватимеш свої ранки незнайомими обличчями, шукаючи хоч щось непомітно схоже з моїми зіницями …палитимеш сотнями аромосвічки, щоб хоч запахом бути поруч….
Я загублюся вкотре в своїй вологій осені. Ховатимусь під парасолями…дивитимусь під ноги…лиш би не в очі випадковим, перетинаючих моє життя. Мабуть, щоб не зустрітись з твоїм поглядом серед сірої ночі, де ти блукатимеш, коли на дворі тобі буде значно тепліше, ніж в порожніх чужих обіймах….
Ми загубимося вкотре в своїх «обіцяю», з вдячністю подарованими один одному на прощання. Існують слова, яким судилось стиратись з пам»яті…. «Кохатиму вічно»…Вибач…не змогла! Мені осінь ріднішою стала…»
«…Він тихо підійде до тебе…обійме, мокрі від дощу плечі, і майже пошепки на вухо «- Тссс, кудрява…все буде добре!!!»…Тобі вкрай важливо саме сьогодні вірити у кожне його слово, навіть якщо воно вже мільйонною брехнею закарбовується в пожовклій пам»яті…
- Давай замовимо ще Рому? - Ти ж ніколи його не любила? - Мабуть, в кожного наступає в житті період, коли необхідно міняти звички…розпочнем з алкоголю….а далі, і тобі знайду заміну…
Тепер навпроти….ніякого поруч…Ви забуватимете, що значить «торкатись плечем»! Коли по праве сидітиме щось чуже, заливатимеш в себе 40 градусів анестезії…Коротка формальна розмова «- ну як ти?» - Тихенько! Давай просто мовчати! Колись нам вдавалось і це – відчувати, навіть тоді, коли слова не різали простір…
Спочатку 100…птім 200….за пів години ставало легше дивитись один одному в очі. Ледь помітна посмішка…і наче, навколо вже ніщо не існує! Їй би тисячу міцних кісток в такі хвилини…нажаль, розпадається в середині, мов кришталева… Та і йому байдуже, чим кричатиме його телефон…Вона тілесна навпроти…за останні пів року це єдина його заборона…і ось…він торкається її рук!
Розпадатиметься весь світ…Метеоритами закидуватимуться душі тих, хто з тремтінням чекатиме їх в спільних чотирьох стінах…
- Ми викреслимо і цей день? - Забувати стає все складніше, коли ти раз на пів року навпроти сидиш…така рідна…»
"....Просто, так буває..... В якийсь момент ти відчуваєш, що твої легені наповненні! Дихаєш ритмічно...без лишніх зусиль....без жодного сумніву, що за наступним видохом буде наступний ковток свіжого повітря.....
Просто, так буває..... Ти в середині вже не відчуваєш різкого болю. Кожен ранок стає сонячним на декілька позначок....менше людей в закладках, які щедро дарували смуток...більше посмішок! Ти ж і уявити собі не могла, що спроможна посміхатись без додаткових зусиль....просто тому, що тепло під курткою....
Просто, так буває..... Ти раптом, зовсім неочіковано, почуваєш себе цілісною. Не розділяєш себе більше на не рівні половини, щоб тому хто поруч, було комфортніше....В тебе Вся ТИ...з тими ж похибками...з оберемком недоліків...але, така рідна, і цілеспрямована! Жодного лишнього поруч, хто б ставив тобі "під ножки"...
Просто так буває.... Когось залишаєш по заду...когось селиш на згадку в свої щоденники, які вже планами кишать.....Просто, рано чи пізно, осінь припиняється...заливає дощами образи...злість зливає в каналізації...Просто, порожньою іноді краще, ніж наповненою тими, хто зовсім не вартий твоїх ранків...."
