"...Зачекай мене... Зачекай, доки я блукаю в своїй осені. Я нещадно пропахла дощем...промокла сумом до самого хребта...мої вуста солоні й гіркі від усього, про що вимушена мовчати...а я знаю...тобі солодке гріє настрій,коли ти на самоті...і яблука. Зачекай мене...поки я шукаю літери, якими б могла з тобою спілкуватись. Бажано пошепки...голосно я дозволяю собі тільки сміятись, коли все що на відстані витягнутої руки - байдуже. Майже мовчки, обожнюю дарувати шматки своїх світів. Навіщо лишні звуки, коли між двома повітря тремтить а в дотиках 220 б'ється бажання? Зачекай мене...доки я стану цілою. Тобі половина мене завжди буде надто мало. Зачекай, доки я наберусь сміливості не писати тобі листів, а голосом цілуваиму твої ранки. Зачекай мене, поки я витрушую з середини усе погане, що складалось на полицях душі...присипалось пилом, щоб я не помічала, на скільки розбещеними стали мої думки... Я неодмінно повернуся. Чистою,сумлінною...з оберемком чогось справді хорошго у кишенях. Грітиму твої зап'ястя солодкими словами, написаними про тебе...Рано чи пізно усі повертаються...навіть осінь не безкінечна...Обіцяю.."
Не бійся записувати вимираючі почуття у червону книгу! Знаєш, коли тобі «хвостик» за 25, більшість це досвідом називають. В тобі мудрість вирощувалась з кожним невдалим іменем в твоїх днях...в тобі любові між ребрами, на всю планету Земля...тебе, часом, так багато з оберемками хорошого, що я іноді дивуюсь, як моє все чорне так палко тебе обожнює...мабуть через те, що ти якась чудернацька щирість в моїй постійній осені.... Кажуть, всесвіт так побудований, що самі справжні рідко знаходять рідних...для рівноваги, мабуть. В тобі ж стільки світла, що до тебе липнуть ті, в кого порожньо в середині...гріються всім тим, що ти так щиро роздаєш, зав»язуючи бантики на згадку. Мені самій іноді хочеться ввімкнути твоє життя на перемотку...викреслити чорним пунктиром людей, від яких тобі гірко...АЛЕ, це досвід, Малишка. Рано чи пізно всі стоятимуть на роздоріжжі....і я знаю....ти підеш в невідомому напрямку, залишаючи по заду тих, хто ніколи не був вартий жодного твого ранку... Повір! В тебе хребет вже давно сталевий...Тобі зовсім зайві підтримки тих, хто брехнею розфарбовує твої дні! Вони і так КОЛЬОРОВІ від тебе....Пам»ятаєш? Навколо весь всесвіт, а не одна людина. Я нестримно бажаю, щоб швидше ти дійшла до того роздоріжжя, в якому поверниш у невідоме....і підеш вписувати у червону книгу вимираючі почуття...
«...Мені комфортніше на самотніх дахах, ані ж серед сірого натовпу з мервими очима і порожнечею, яку вони під куртками ховають... Там, на висоті дев»ятого поверху, по справжньому відчуваєш на дотик тишу! Виношу провітрювати свої думки...обожнюю відчутя, коли в середині ніщо сумнівами не лоскоче ...не грезе кістки розчаруваннями...запитань нема...суцільна Я на дев»ятому поверсі від буденності.... Я б вічність так мовчала б. Викидувала б через поручні слова...нехай летять з швидкістю, з якою люди забувають один одного...розбиваються в щент об нерівну бруківку зізнань...Знаєш, іноді написане зовсім зайве...та і пошепки не до кожного підійдеш... На моєму даху завжди комфортно...я б привела б за руку випадкових, щоб вони з насолодою ковтали осіннє повітря. Та знаєш, таких критичний мінімум...тих, які мовчанням спроможні говорити на багато більше, ніж вигадано літер...тих, які не бояться висоти...і щоб бути щасливим, їм не потрібні ліфти, з невизначеною кількістю поверхів.... Я ж, над дев»ятим оселилась....»
«...Ніколи! Чуєш, НІКОЛИ не ховай свій погляд під бруківку! Звичайно, з зігнутою спиною ходити легше. Так тебе не помічають навіть ті, які палко шукають дотиками рідне...Тобі ж комфортно ховати за коміром свій біль, який останнім часом вже тоннами виміряється... Ти звикла щоранку повторювати собі, що ти невдаха...що сил немає перегортати календарні дні...що ти житимеш, колись післязавтра...лиш би не сьогодні! Лиш би поруч жодного, хто б випрямляв твій хребет...лиш би тишею годувати свої ранки, куди ти щільно зачиняєш двері для випадкових.... Обійми себе усіма словами, якими ти інших лікуєш. Стирай безжально посмішку «демакіяжем»....несправжність спотворює твою реальність. Людям властиво вростати корінням в маски, які вони для інших з почуттів виготовляють. Тобі ж навіть сум до лиця.... Ніколи! Чуєш, ніколи не забувай, ким ти себе ростила. І байдуже, що іншим хороший настрій подавай на сніданок....знайдуться ті, які за вечерею з тобою мовчатимуть...»
«...В її днях надто гамірно від дзвінкого сміху...за зачиненими дверима, тиша ріже повітря навпіл, на те, що їй подобається, і жахливе слово «треба», яке її щоранку годує кошмарами... Обожнює в людях щирість....хоча, на деяких примусово вдягала би маски. Не завжди їй до вподоби казки, якими заповнюють її простір....іноді, бажає їсти брехню ложкою, аніж випльовувати правду через ліве плече.... Гріє руки гарячим чаєм....не почуттями...хоча, в пріорітетах, завжди була гірка кава. В навушниках ритмічна музика, яка приглушає її думки...хоча з середини серинадами руйнує свої світи....живе, немов «близнюки», хоча народилася «раком»...не типова для цього знаку....вона завжди так відчувала... На її папері завжди буде безліч тих, кого Вона надто близько пустила. Саме так в її світі хоч щось закарбовується щирістю...через своє «написане» з собою ділиться крихтами справжнього...між літер малює себе цілісну. Їй вкрай важливо торкатись реальності, хочаб кінчиками пальців....іноді, саме так, почуває себе заповненою, мов келих з улюбленим віскі....»
«....Є такі жінки, більшість мабуть, які чемно розчиняються в всесвіті людини, яка по ночам гріє їй руки. Бути бажаною для них в преорітетах...автоматично обожнюють тих чоловіків, які косим поглядом звертають на них самотніх увагу. Є такі жінки, які переймають звички й смаки...і якщо вона раніше обожнювала каву, тепер зранку п»є з ним гіркий чай...не дивиться мелодрам...тепер тільки фентезі і бойовики....і перед тим, як готувати вечерю, запитує у себе «чого б він хотів?»... Є такі жінки, які чоловіків називають Богами. Вони сумлінно виконують усі запропоновані правила...жодних поправок...лиш би він щасливий поруч жив! А ти щаслива?....Є такі, які на це запитання чемно махають головою, хоча в середині душать усе живе...шкода, що власними руками... З такими як Я, солодко пити пиво...Сміятись над дурницями о шостій ранку на вулицях сплячого міста....стирати заборони...не будувати плани....з такими як Я, завжди комфортно бути собою. З такими як я не треба думати про манери...відчиняти двері...курити менше, і через слово витирати мати....Таких як я обожнюють за вільне спілкування без потворних масок....але.... Але поряд з такими як Я, кожен мріє, щоб дома на них чекала сумлінна з гарячим чаєм, і запитанням «у тебе все гаразд, коханий?» коли б він не повернувся від мене......»
