«….Ти думаєш, інші не плачуть? Не скиглять самотніми ночами, обов’язково о другій після опівночі? Ти думаєш навколо сталеві, обростають листами металевими від байдужості…серця перемотують ізолентою …плюють через вікна на чужі всесвіти? Ти думає, ти один здатен тримати під курткою щось схоже на ніжність? Ти думаєш, ти один не навчився літати з поламаними крилами?
Знаєш, нас безліч! У кожного своя театральна трагедія. У кожного список з імен, що ріжуть молекули при кожному згадуванні солодких сцен, в яких неодмінно було тепліше, ніж під вагою самотніх перин.
Знаєш, нас безліч! Тих, хто знає на присмак біль. Тих, хто годинами мовчить і десь хвилинами марно живе. Тих, хто чекає, пробачає, тремтить…тих, хто шукає, вірить, іде…неодмінно іде, чуєш…всі ми колись підем….
Знаєш, нас безліч! Зраджених, проданих, роздарованих. Тисячі втомлених, огорнутих, замордованих. Тих, хто правдою закатований…тих, хто брехнею засолоджений…у кожного свій орієнтир….
І ти не один такий! Не один затаврований. Не один, ховаєш погляди. Не останній проклятий. Ти не застуджений. В тобі невиліковне…в тобі надто складне захворювання, з елементарними людськими симптомами….коли хоч комусь неймовірне бажання дарувати себе….
«….Скажи бодай щось, чого не скажуть в новинах!!! Мовчиш? Мабуть, пошепки, мене ненавидиш? Зайве! Я вже давно не дитина. Не твоя примха, навіть…в твоїх всесвітах і не людина! Я щось на кшталт прозорої примари, яка тобі сниться! Щось, що кусає за ребра при кожному власному онлайн…І я не та, яку б ти чекав…та ти і не кликав…ось мене і нема. Я твоя особиста хвороба!
Далі мовчиш? Закінчились слова? Мабуть, на сило забував вуста! Мабуть зовсім оскаженілим став від власного металу на зубах! … Ти думав я проросла у тебе своєю ніжністю? Так! Звісно! У тебе в кишенях завжди все те, чого ти хочеш. Колись там були і мої руки. Гріла надією твої думки і твої ранки…Мовчиш? А я б сказала про свої втрати, і те, що ти з собою забрав……
Мовчиш? Тобі слова не ріжуть горло?Ти ж кричати несамовито хочеш від усього, що під шкірою живе! Твій день – суцільна тортура…іноді поряд декілька імен. Іноді холодні обійми…частіше, навіть без них. І твоя внутрішня ожеледиця відчувається всім, болючими мурахами по шиї…
Хм…мовчиш! Ковтаєш тишу. Брешеш, що саме так щасливий. Рідний! Ти говори хоч очима. Поглядом цілуй тих, кого ціниш. Я б навчила тебе чути інших…тримати за руку не байдужих…приймати в дарунок зовсім щире! Та ти глухий до моїх «вірних». Ти надто гордий! Ти, наче, вищого сорту…та твій хребет вже втомився носити твою свідомість! Ти старієш з кожним втраченим іменем. Тебе вже мінімум…Невже не боїшся розчинитись у тиші серед усього, про що мовчиш на самоті???..»
«…Існують люди яких час перетворює у пожовклі від болю спогади. Вони назавжди залишаються світлинами на сторінках життя. Такими собі нагадуваннями про те, що краще на відстані витягнутої руки а ніж глибоко під ребра до несамовитої безодні почуттів…
Існують ті, яких понад усе хочеться оминати! Вони, мов стигмати, ріжуть руки своїми «бажаю»! Вони , мов кліщі, забирають у тебе щось святе. Вони зовсім не пусте…навпаки – надто рідні!....Існують ті, про яких завжди…існують безрозмірні для твоєї душі! І скільки б ти не важила,Вони оселятимуться без жодних причин…Бо ти так для себе вирішила на самоті….
Існують примари…Ті, що завжди триматимуть тебе за ліве плече! І ти вкриватимешся синцями, питимеш неодмінно міцне…Бажатимеш ВОЛІ понад усе…Та поруч з такими, сидітимеш вірно не дивлячись в лице. Вони ж бо твої особисті потвори. Твої особисті кати. Ховатимеш погляд…заплакані очі, і все що тобі хочеться, це щоб він відпустив….Існують ті, що триматимуть тебе цілу вічність…
Існують люди, які клеймом на твоїй душі. Існують перевертні, з заточеними ножами у руці…неодмінно ховатимуть їх по кишенях, ніби мерзнуть від самоти. Існую ті, в яких одна ціль: нікому ніколи тебе! У більшості вже заготовлені кайдани з набитим незграбно іменем твоїм. Біжи від таких! Неодмінно, біжи!...Навіть якщо на серці висічено роками «рідний»…»
