«….- Тихіше, любий! В такі моменти краще стояти мовчки, і жадібно ковтати спільне повітря. Уявляєш, сьогодні в останнє ми в спільних стінах ще знайомі….вже завтра, випадковими перехожими, будемо проходити повз, тримаючи зовсім інших за руки…..
Тиша! Коли жодний звук не ріже повітря між двох поглядів, неодмінно хочеться кричати. Під шкірою весь організм б’ється в конвульсіях, а ззовні паралізований кожен м’яз… В такі моменти ти стаєш важчим з наступним подихом…з кожним невимовленим словом… Назбируєш в легенях безліч «Хочу»…тремтиш, рахуючи подумки секунди…лиш би не думати про своє рішення…
- Кричи, люба! Тобі завжди є про що кричати! Ти ніколи не вміла тримати всю свою сіль за сімома замками! Твій папір часто вечорами горів від зізнань! Кричи, люба….в мене, своїми святими! Дай напитись твоїх сліз….Ти завжди берегла мене від лишнього болю…а я ніколи не помічав, як помираєш на самоті, коли я від тебе виходив, в пошуках «не тебе»..
Порожня вулиця….мить назад, там стояли двоє, в яких спільний всесвіт роздвоювався від охоловши подихів. Мить назад на цій вулиці помирало щось дуже вагоме….мовчки…мовчали обоє, ковтаючи жадібно востаннє погляди… Суцільна тиша! Тепер цю вулицю оминатимуть ще двоє людей…..»
Йому за тридцять. Позаду безліч випадкових з розмитими обличчями. Завжди пускав у ліжко не ради якості….а за для кількості! Рідко цілував в губи…завжди казав «кохаю» на вушко…це святе слово ніколи не мало справжнього значення для його існування!....Доки не зустрів її очей….
З нею Він відчував, яка насолода ставати слабким, зачиняючись з її долонями у чотирьох стінах! Нестримно хотілось, щоб час зупинився, коли Вона Вірила в Його сили, а в нього росли крила від Її надій…За старою звичкою, Він її ображав, а Вона єдина, хто його пробачала за кожен постріл в душу. Наступного ранку «Привіт», і її хвилювало чи Він одужав і як його настрій, щоб в разі внутрішнього шторму, знов і знов рятувати в Ньому те хороше, що бачила тільки Вона, коли Він був навпроти….так близько, на відстані поцілунку душі…
Він виховував байдужість роками. Закидував у чорні списки без додаткових роздумів тих, хто прагнув бути ближче. Він вріс корінням в своє амплуа «самотній», хоч часто сам захлинався принципами на самоті! А Вона все розуміла…приймала…сприймала…терпіла! Вона була одною з тих, яка ніколи не прагнула в ньому змін….свято Вірила, що поряд його кращого ставатиме більше….як шкода, що у кожного закінчується терпіння!....І Вона пішла, зі своїми опущеними крилами, шукати іншого, в якого б свято Вірила, коли той навпроти сидить….
Йому за тридцять. Самотність ламає ребра. Іноді, божеволіє від очікування, що Вона напише про нього хоч слово, якими він годував своє его….Вона ж пише про інших…а йому кожна літера видирає крізь шкіру щось важливе. Поодинокі роздуми «Де ж він схибив?», та гордість окутує до вилиць… Впускає у ліжко «кількість»…не цілує в губи, і вкотре знецінить «кохаю». Так Він зализує рани. Знову самотні ранки. Він чоловік, який іноді помирає…який біль відчуває….та про це знатиме лиш Вона, поруч з якою Він дозволяв поглядом слабкість….»
«…Від моєї прозорості до твоєї тілесності цілісні пори року мовчання…. Ми, з частотою прожитих марно днів, вечорами огортались у чужі пледи…звикали до нових запахів і смаків іншої їжі. Катували себе порожніми зізнаннями….саме так, нам здавалось, ми ставатимемо на декілька кроків дальше від рідних обійм, які до крові роздряпали душі в минулому.
Ми наше тремтіння охрестили «шкідливою звичкою». Та годі! Ми курити намагались кинути під кожен Новий Рік. Завжди бракувало терпіння…кудись дівалась сила волі….і першого січня, в спільній квартирі, випускаючи гіркий дим з продірявлених болем легень, обіцяли «- наступного року точно!»…Надто мало знаходимо причин зачинити за собою двері…але одна вагома «більше не можу» завжди виводила когось з нас за поріг, зводячи суглоби від «Не хочу!!!!»
У всього є своє закінчення! В нашому існуванні «безкінечність» надто коротке значення. Сьогодні поряд Ти…завтра вже не поруч Я. Бувають люди, які на протязі всього життя переплітаються павутинням. Їм ніколи не судилося «разом»…вони завжди залишатимуться «з боку»….але й повернути в іншому напрямку надто дико! Рідні ж ніколи не кидають рідних людей? Для цього зовсім не обов»язково купувати спільне ліжко одне на двох…»
