«… Вона була єдиною, кому під силу стало носити Його віру в тендітних долонях. Гнулась спина…до крові дряпала коліна… кожного дня малювала свої цілі, які носили його і’мя. Вона обожнювала його слова…Навчилась з часом підбирати потрібні молитви…годувати його ночі моментами, коли обростають крила надіями! Вона читала Його погляди… відчувала розчарування в палких промовах…знала чітко, де і як болітиме, якщо «завтра» не настане, насичене Його планами. Вона досконало вивчила Його мінуси…мирно існувала з постійними образами…прикрашала злість ніжністю, лиш би Він почувався рідніше в її обіймах…
Йому не вистарчило Її терпіння….…
Йому солодке з Її вуст завжди різало м’язи…Він не розумів, чому Вона так свято прагне побачити в ньому хороше. Він не звик до розкоші бути комусь потрібним. Часто ставав колючим…дряпав Її навмисно…випробовував стійкість Її почуттів. Йому завжди було байдуже, що після чергового «чорного списку» Вона тихо помирала на одинці, переконуючи себе, що завтра таки настане. В Його планах було мінімум Її… Звик приймати рішення без жодного втручання…звик, що Її прощання ніколи не було в останнє. Вона була постійно по той бік екрану, коли б Він Її не захотів. Закарбував в пам’яті Її зізнання, як щось святе, яке житиме вічно…навіть, якщо Він ненароком калічитиме Її всесвіт, Вона існуватиме заради його душі… Вона так навчила, пробачаючи усі «Не потрібна!»
Тепер у кожного своя стеля! Нічого спільного! Він для Неї запам’ятається вправним вчителем…черговою драмою, з завченим закінченням «більше ніколи нікому!!!». … Вона ж йому ще довго болітиме. З позначкою чергової власної помилки. І коли зовсім ставатиме холодно, Він згадуватиме миті, коли Вона навпроти гріла в тендітних долонях віру. Таких мало в Його світі, які б кохали Його попри огидливі маски, які Він вимушений носити, щоб слабкість не читалась навколишнім в чорних, від самотності, очах…»
Немає коментарів:
Дописати коментар