І якби рік назад…ні,ні…ціле б століття, я б вільним оскаженілим птахом від тебе летіла! Якби в тобі менше тягарів, а в мені б більше сумління, я б жодного кроку поряд з твоїм плечем! Ти відчував на серці як пече кожна клітина, коли на тебе вішають «не значне»??? Знаєш, знаєш! Тепер хворієш на самоті! Гризеш паркет, на якому сліди залишенні втомленими почуттями! Твої стіни – єдиний вихід і слухач! В тобі не залишилось жодних значень. Ти порожнечу їж на сніданок…цілісного нічого поруч…жодних щирих зізнань….
І це не злість! Це те, про що жалкують! І ти не вчитель…і не збірка помилок! Ти те, про що часом шепочуть «Не дай Бог»…Ти цілий всесвіт загублених думок. Ти той, в якого жодного «Святе»…В тобі ніколи не з»являлось атмосфер. …. Та тобі байдуже до незначних істерик…тобі твоя рідніша стеля понад усе….
Хворій! Тримайся стін! Ти опустів…під шкірою немає навіть крові! І твоя воля скаженіє від чужих обійм…мої ж бо іншим рідним - задоволення…"
