«….- Тихіше, любий! В такі моменти краще стояти мовчки, і жадібно ковтати спільне повітря. Уявляєш, сьогодні в останнє ми в спільних стінах ще знайомі….вже завтра, випадковими перехожими, будемо проходити повз, тримаючи зовсім інших за руки…..
Тиша! Коли жодний звук не ріже повітря між двох поглядів, неодмінно хочеться кричати. Під шкірою весь організм б’ється в конвульсіях, а ззовні паралізований кожен м’яз… В такі моменти ти стаєш важчим з наступним подихом…з кожним невимовленим словом… Назбируєш в легенях безліч «Хочу»…тремтиш, рахуючи подумки секунди…лиш би не думати про своє рішення…
- Кричи, люба! Тобі завжди є про що кричати! Ти ніколи не вміла тримати всю свою сіль за сімома замками! Твій папір часто вечорами горів від зізнань! Кричи, люба….в мене, своїми святими! Дай напитись твоїх сліз….Ти завжди берегла мене від лишнього болю…а я ніколи не помічав, як помираєш на самоті, коли я від тебе виходив, в пошуках «не тебе»..
Порожня вулиця….мить назад, там стояли двоє, в яких спільний всесвіт роздвоювався від охоловши подихів. Мить назад на цій вулиці помирало щось дуже вагоме….мовчки…мовчали обоє, ковтаючи жадібно востаннє погляди…
Суцільна тиша! Тепер цю вулицю оминатимуть ще двоє людей…..»
Немає коментарів:
Дописати коментар