понеділок, 8 грудня 2014 р.

Чоловіки, іноді, теж помирають...



«…Чоловіки,іноді, теж помирають….

Йому за тридцять. Позаду безліч випадкових з розмитими обличчями. Завжди пускав у ліжко не ради якості….а за для кількості! Рідко цілував в губи…завжди казав «кохаю» на вушко…це святе слово ніколи не мало справжнього значення для його існування!....Доки не зустрів її очей….

З нею Він відчував, яка насолода ставати слабким, зачиняючись з її долонями у чотирьох стінах! Нестримно хотілось, щоб час зупинився, коли Вона Вірила в Його сили, а в нього росли крила від Її надій…За старою звичкою, Він її ображав, а Вона єдина, хто його пробачала за кожен постріл в душу. Наступного ранку «Привіт», і її хвилювало чи Він одужав і як його настрій, щоб в разі внутрішнього шторму, знов і знов рятувати в Ньому те хороше, що бачила тільки Вона, коли Він був навпроти….так близько, на відстані поцілунку душі…

Він виховував байдужість роками. Закидував у чорні списки без додаткових роздумів тих, хто прагнув бути ближче. Він вріс корінням в своє амплуа «самотній», хоч часто сам захлинався принципами на самоті! А Вона все розуміла…приймала…сприймала…терпіла! Вона була одною з тих, яка ніколи не прагнула в ньому змін….свято Вірила, що поряд його кращого ставатиме більше….як шкода, що у кожного закінчується терпіння!....І Вона пішла, зі своїми опущеними крилами, шукати іншого, в якого б свято Вірила, коли той навпроти сидить….

Йому за тридцять. Самотність ламає ребра. Іноді, божеволіє від очікування, що Вона напише про нього хоч слово, якими він годував своє его….Вона ж пише про інших…а йому кожна літера видирає крізь шкіру щось важливе. Поодинокі роздуми «Де ж він схибив?», та гордість окутує до вилиць… Впускає у ліжко «кількість»…не цілує в губи, і вкотре знецінить «кохаю». Так Він зализує рани. Знову самотні ранки. Він чоловік, який іноді помирає…який біль відчуває….та про це знатиме лиш Вона, поруч з якою Він дозволяв поглядом слабкість….»

Немає коментарів:

Дописати коментар