Вона дарувала йому свіжо написані зізнання, вкладаючи у кожне написане «кохаю» усю себе.....а Він дарував свіжо вбиті лілії, щоб почуття провини не різало його свідомість за вечерею....
Вона обожнювала чекати його вечорами....потім гріти руки поцілунками в зап»ясток...задовільняти його шлунок і розбещенні фантазії....Йому ж хотілось завжди якогось триллеру...спокій викликав безсоння....в Його розумінні «разом» завжди було надто прозорим, щоб звертати на це увагу....
Вона вчилась відпускати Його щоразу...помирала...кістки ламала...робила перші самостійні кроки....А Він, наче відчував, що Вона взлітає, і повертався...Вона здавалась....знову сідала....і відкладала небо колись на потім...
Він щоразу залишав по собі солодкі спогади, щоб Вона ніколи не забувала....Вона старанно палила мости, але поверталась....
Є такі люди, в яких кохання пліч о пліч з болем ходить. В них звичка викликає оскому....Вони завжди розбігатимуться по далі....щоб потайки, коли ніхто не бачить, ночами сумувати один за одним...
Їм, чомусь, саме так щасливо...»
Немає коментарів:
Дописати коментар