«… Тримаюсь міцно за небо! Байдуже, що воно ще не сьомого номеру…друге чи третє – вже досягнення для мого вічно сірого настрою! Не п’ю більше вина. Воно мені не личить, як і всі щасливі вірші, якими я насилу себе годую по вечорам, щоб набрати вагу!
Мені комфортніше, коли щось під п’ятим ребром б’ється шаленіше, аніж в інших, наповнених спокоєм, істот… Жити в постійних драмах, для мене вже сумлінно завчена роль…з заплющеними очима знаю, як на шкірі проявляється біль…видно, з червоним дипломом закінчу життєвий урок…надто закохана у почуття, які пропускаю в середину…навіть, якщо вони нещадно різатимуть мене навпіл…частину в минуле, частину кудись в обійми, що чекають мене по переду…
Я надто довго тримаю за руки прожиті роки. Старію з кожним завченим іменем…наповнюю інших теплом…сама ж об батареї грію охоловші атоми душі. Кажуть «Не спіши відпускати те, що було надто глибоко в середині»…а мені відстані понад усе спустошують речення. Боюсь, що і слів колись не вистарчить для тих, хто буде вартий трохи більше звичного мовчання….
«…Не хапай мене відчайдушно за руку. Я не хочу більше в минуле…мені те, що попереду, вже НЕ надто розмито ностальгіями. Колишні мрії вбила безжально келихами з віскі. Тісно ставало часом в очікуванні твого плеча….Вистарчить…не тягни мене за руку в минуле…
Моїм легеням легше дихати, коли я без тебе! Моє сьоме небо розрослось в середині, витісняючи почуття… Можливо, я та, якій було важливо ділити себе навпіл саме в твоїх днях…тепер своїми годинами насолоджуюсь на одинці. Чесно. Це не мій славнозвісний сарказм…просто, саме тепер почуваю себе вільною….
Мені вкрай важливо знати, як ти там? Бо коли ти торкаєшся чужих ребер, проростаєш молекулами в інше життя. І так хочеться бажати тобі перед сном, щоб і ти поступово забував риси мого існування…
Я вже не та…і ти вже понівечений спільним мовчанням. Зайве кричати у очі зізнанням… У кожного з нас в кишенях між пальців кілометри не сказаних вчасно слів. В наших світів тепер спільне минуле… Закарбовані імена на стінках душі. Мабуть, це максиму, на який ми спромоглись один для одного… Не хапай мене відчайдушно за руку в минуле…Вистарчить…»
«… Вона була єдиною, кому під силу стало носити Його віру в тендітних долонях. Гнулась спина…до крові дряпала коліна… кожного дня малювала свої цілі, які носили його і’мя. Вона обожнювала його слова…Навчилась з часом підбирати потрібні молитви…годувати його ночі моментами, коли обростають крила надіями! Вона читала Його погляди… відчувала розчарування в палких промовах…знала чітко, де і як болітиме, якщо «завтра» не настане, насичене Його планами. Вона досконало вивчила Його мінуси…мирно існувала з постійними образами…прикрашала злість ніжністю, лиш би Він почувався рідніше в її обіймах…
Йому не вистарчило Її терпіння….…
Йому солодке з Її вуст завжди різало м’язи…Він не розумів, чому Вона так свято прагне побачити в ньому хороше. Він не звик до розкоші бути комусь потрібним. Часто ставав колючим…дряпав Її навмисно…випробовував стійкість Її почуттів. Йому завжди було байдуже, що після чергового «чорного списку» Вона тихо помирала на одинці, переконуючи себе, що завтра таки настане. В Його планах було мінімум Її… Звик приймати рішення без жодного втручання…звик, що Її прощання ніколи не було в останнє. Вона була постійно по той бік екрану, коли б Він Її не захотів. Закарбував в пам’яті Її зізнання, як щось святе, яке житиме вічно…навіть, якщо Він ненароком калічитиме Її всесвіт, Вона існуватиме заради його душі… Вона так навчила, пробачаючи усі «Не потрібна!»
Тепер у кожного своя стеля! Нічого спільного! Він для Неї запам’ятається вправним вчителем…черговою драмою, з завченим закінченням «більше ніколи нікому!!!». … Вона ж йому ще довго болітиме. З позначкою чергової власної помилки. І коли зовсім ставатиме холодно, Він згадуватиме миті, коли Вона навпроти гріла в тендітних долонях віру. Таких мало в Його світі, які б кохали Його попри огидливі маски, які Він вимушений носити, щоб слабкість не читалась навколишнім в чорних, від самотності, очах…»
