«..Часом хочеться більше байдужості в середину…. Стати крижаною на дотик…і вписати у свій словник трохи жорстокості…мабуть, набути мужності залишатись осторонь чужих світів, де мене звикли малювати надто хорошою… Прокидатись по той бік не своїх декорацій…вчитись сумлінно маніпуляцій…і жити так, як кожен з тих, що залишив подряпини на моїх стінах… не звертаючи увагу на те, що у когось від мене тріщить голова… Я волію залишитись незрозумілою…не прочитаною…не огорнутою в чиїсь слова про ніжність. Я належу, мабуть, до одної із тих категорій, які б’ються об лід, щоб збагнути свою незалежність, хоч навмисно прив’язуючи себе до чужих рук… надто туго, стрічками з довіри.…»
“... Не дивись мені в очі! Там душа обіймає зіниці тримтячими крилами....ховаючи голову, щоб не зійти з розуму від бажання обіймати тебе! Не тримай за руку...боляче...відчувати клітинами твою колючу байдужість...натомість, ріжеш словами по святому...подарованому тобі...легше стало? Не чекай назад! Дай надихатись гордістю...щоб легені працювали через раз, забуваючи дихати тобою..твоєю вірою...щоб поглядом не закоханим дивитись в перед, де цінності хоч трохи схожі на мої....де я буду на перших місцях в житті людей, яким потрібне моє тепло....не просячи в замін шматок душі, яка стала прозорою поряд...“
“.... Не бути твоєю?...це ніби, віддати на вечерю всім тим, яким не байдуже, якого запаху моя постіль..лиш би поспіхом мене обійняти за плече...і начхати, що буде завтра.... Загубити себе серед тисячі випадкових, яким заборонений вхід туди, де ти торкаася долонями....до святого...до того, що болить.... Без тебе? Як це? Прокидатись у світі чужих з думками про твої сни...а раптом і я там була?...вірити, що всі думки, тільки чорно біла омана, яка сковує рухи на зустріч тобі...такого рідного...якого вчора ще чекала... Бути на самоті зі своїми словами....я кохаю фразами, подарованими тобі...обіймаю літерами, бо не досяжний холодним пальцям....можливо колись, ти зможеш думками, обіймати мої дні, які ще запаху твоєї шкіри, не заплямовані твоїми словами....видно, надто хороша я...навчилась за секунду пробачати, навіть коли на межі вимирання все те, що для тебе берегла...“
“...Зупинитись! Стояти і мовчки ковтати тишу, захлинаючись власними почуттями...без лишніх рухів, щоб не злякатись ...щоб не виникло бажання, підірватись бенгальським вогнем і бігти тобі на зустріч... Завершити революцію, десь між п‘ятим і шостим ребрами...де той самий орган, який раз в дві секунди про тебе нагадує....мирно пройти по свідомості з білим прапором...визнати всі поразки перед своїми принципами...схилити голову і вибачити себе... Розпочати війну, між простим бажанням бути твоєю...і реальністью...де кожне твоє слово мало значення...де кожне моє “порожнечею“ називалось...перемогти...або здатись в полон...тільки, якщо в твої обійми... хм...от знов починаю зраджувати себе..“
