«...У тебе вже відпрацьована роками звичка! Раз у пів року одним телефонним дзвінком заповнювати мої стіни ностальгією. Твоє «- Привіт. Я біля твого дому....» завжди звучить, як ніби пошепки ти просиш про допомогу...погляд в підлогу...щоб подивитись мені в очі, ти заливаєш в себе спершу 300 грам віскі....і де ми так навчились з тобою, сприймати спокійно один одного лише через алкоголь? Порожні розмови...лиш би заповнити повітря словами, яке електрезується вже візуально від спільного бажання обійняти. Це наче, коли сидиш на дієті, а навпроти тобі посадили тістечко, від якого ти божеволіла роками....Дивно! Завжди вважала, що в мене сила волі абсолютно відсутня, як таке поняття.....курити кидаю 14 років....а от до тебе не торкаюсь. - І як ти здобула імунітет? - Хворіла роками почуттями до тебе. Лікувала себе чужими руками...заповнювала всесвіт порожніми стосунками, які дуже швидко лопали, як повітряні кульки, від перенасичення байдужості.... - Тобі легше стало без моїх метеликів? - Мені стало просторніше. В середині, наче, чорна діра, яка засмокчує в себе негайно народжену симпатію....я без тебе забуваю, що таке відчувати...але це краще, ніж я жила з тобою цілісним під ребрами... - Ти б змогла.... В такі моменти я завжди перебиватиму тебе не потрібними словами, натягнутою посмішкою, і поглядом, який благає не розпочинати все з початку.....І ти завжди читаєш це сумлінно у моїх очах. Ще 200 грам для хоробрості викликати таксі... Дружні обійми на прощання, які триватимуть цілу вічність....з роками я звикла тебе відпускати спокійно, без лишнього тремтіння до кінчиків пальців....а ти тремтиш щоразу! Кожен з нас ніколи не зізнається, що могло би бути поруч...Нам комфортніше залишати все по заду, з відмітками «теплі спогади». В нас наше сьогодні зовсім інше на дотик, з чужим ароматом і новим іменем... Мабуть, у нас одне прокляття на двох...залишатись один одному вічністю...»
«...Вона пошепки говорила йому «- Хочу з тобою в вічність», а Він чемно кивав головою, і продовжував мріяти про тих, до яких руки тягнуться по ночам, поки Вона спокійно спить поруч... Вона дарувала йому свіжо написані зізнання, вкладаючи у кожне написане «кохаю» усю себе.....а Він дарував свіжо вбиті лілії, щоб почуття провини не різало його свідомість за вечерею.... Вона обожнювала чекати його вечорами....потім гріти руки поцілунками в зап»ясток...задовільняти його шлунок і розбещенні фантазії....Йому ж хотілось завжди якогось триллеру...спокій викликав безсоння....в Його розумінні «разом» завжди було надто прозорим, щоб звертати на це увагу.... Вона вчилась відпускати Його щоразу...помирала...кістки ламала...робила перші самостійні кроки....А Він, наче відчував, що Вона взлітає, і повертався...Вона здавалась....знову сідала....і відкладала небо колись на потім... Він щоразу залишав по собі солодкі спогади, щоб Вона ніколи не забувала....Вона старанно палила мости, але поверталась.... Є такі люди, в яких кохання пліч о пліч з болем ходить. В них звичка викликає оскому....Вони завжди розбігатимуться по далі....щоб потайки, коли ніхто не бачить, ночами сумувати один за одним... Їм, чомусь, саме так щасливо...»
...Там, де нас ніколи не буде двоє.... ..Я Цілісна! Так. Я свідомо пишу з великої букви, гостро відчуваючи, що нарешті зібрала себе по шматках.... Я надто хороша! Завжди роздарювала себе всім тим, хто митями грів мої руки, сумлінно зав»язуючи на найдорожчому бантики на згадку....мене ж шматували, як найбажаніший подарунок....милувались...грались...і, як зі всім, що набридає, ховали у потаємні комори душі....І Він став першим.... Він завжди був з позначкою «особливий» за моїми дверима...Йому було відчинено усюди...зняті всі заборони...і навіть, коли я літала без нього, з його поверненням ставала добровільно земною...лиш би поруч з його плечем.... Мені завжди Його бракувало! Навіть тоді, коли Він обіймав так, що ребра різали легені...а я мовчала, насолоджуючись його ароматом, подумки шепотіла «ще і ще»....іноді виникало таке відчутя, що здатна померти заради цієї тортури, знаючи, що завтра з ранку він піде знову шукати себе....а я сумлінно чекатиму його наступними вечорами... Він з тих, яким даруєш усю себе! Щиро...відверто...ніколи не жаліючи...бо його розрідженні почуття завжди були солодкими на піднебінні. Мабуть Я поруч стала тією, для якої мінімум, це надважливо...мабуть, таких як Він, усе життя носиш у кишенях, щоб грітись тим, що називаєш «справжнім»... Він: - Ти колись підеш з мого життя?...Ти для мене демон, до якого я повертаюсь, коли в житті надто сонячно...і скільки б я не палив мости, тебе вкрай багато у моїх думках....хочетья до дому, там де ти готуватимеш, неодмінно, щось смачне....Мене ніхто після тебе так не годував... Вона: - Мене надто мало залишилось для взаємних почуттів! І як би ти не хотів, я вже іншою народилась без тебе! В моїх стінах завжди сонячно, навіть якщо за вікном наша спільна осінь...я так створила...написала...вистраждала, щоб зачинити всі двері, куди ти грюкаєш щоразу, коли тобі чорно-біло....а я яскравою стала, залишивши тебе по заду усього, чим дряпала ночами папір... Нам би більше мужності існувати окремо! Не лізти на стелі, від внутрішніх спазмів, коли ми не поруч! У кожного свій побудований всесвіт...у тебе дружина...у мене, гуртожиток тарганів, з якими нестримно приємно писати по ночах про те, що розріджує кров замість віскі... Він: - Ти забудеш колись? Вона: - Ніколи в житті! Я писатиму про тебе вічність...характеризуватиму свій всесвіт з тими навиками, яких навчивмене ти. І те, що сьогодні комусь боляче від моєї байдужості...це мій сумлінно зданний тобі тест на мужність, більше ніколи не дарувати даремно себе. Ти ж назавжди клеймом закарбувався на мому серці....і навіть самі вправні метці не здатні вивести тебе без шрамування.... Нас ніколи не буде двоє.....Є ти, зі своїм постійним роздоріжжям...і є Я, яка пішла у іншому напрямку шукати тих, кому зовсім не байдуже, якого кольору мої ранки....Ти теж переймався такими дурницями, як моя душа....Але завжди повертав не туди, куди крокували разом... Він: - Мені б тебе ще хоч на один раз! Надихатись...Наїстись...Націлуватись тобою... Вона: - Я вже по заду. Мене вже нема, на тій відстані, де б ти дотягнувся рукою...»
"...Знаєш, коли тобі вже декілька років ЗА 25, всесвіт стає розмитішим....люди більш чужими....і кудись, зовсім в невідомому напрямку, тікає щирість.... Коли тобі "щасливо", ти намагаєшся затримати подих...бо ж вивчив, що ще секунда, і все знову стане чорно-білим...ти ж знаєш...як в дешевому блокбастері з передбачуваними спецефектами.... Коли тобі боляче, дістаєш по шматку з свідомості методи, що досвідом закарбувались у тебе десь на лівій стінці душі...головне, щоб нікого поруч...ти ж пам"ятаєш як це....за одну ніч вирощувати нові крила....бо коли тобі декілька років ЗА 25, за спиною їх було безліч різновидів....і кожні були на запах чужого тіла... Я, мабуть, можу вважати себе на пів щасливою....бо наловчилась виливати душу на папір. Так стаю легшою на одне розчарування, а в середині звільняється місце для нових тих, кому слово "небайдуже" зовсім нічим не звучить....буденність у багатьох між ребрами...."
