«…Залиш мені Віру у хороше! Ти ж знаєш, як я обожнюю вірити у щось крихке, що іншим абсурдом читається…..а я люблю влазити між невимовлених слів, і слухати..слухати..слухати твою тишу! Я б під неї засинала, як у дитинстві під найрідніші голоси….. А бо ж ні! Кричи у мене натхненням! Своїм навіженим світом, де все заляпане чорно – білим досвідом…своїми причинами, чому ти буваєш такий чужий, коли навпроти гріють твої руки…. Залиш мені мене! З вічним бажанням лізти на стелю…дряпати стіни…та щоденно закохану у щось незрозуміле тобі! Бувають дні, коли я і тебе відчуваю в середині…потайки дивлячись на твої сліди, коли ти ідеш….мабуть я звикла час від часу сумувати за тобою…»
"...Кохати! Мало хто розділяє слова “кохати“ і “любити“....а для мене це зовсім різні два всесвіти!!! Я “кохаю“ молекулами...літерами...думками...мріями...надіями...холодними руками! Я “кохаю“ твої слова...запах шкіри...погляд ...звички...і навіть те, що ти не поруч! Я “кохаю“ пам'ять про тебе...спільні ідеї ...спільну віру у завтрашній день...один в одного, зрештою... “ Кохають “ чимось примарливим, що звуть душею....коли “рідний“ не просто написане слово, а те, без чого час зупиняється..коли дихати хочеться одним повітрям і бажано поруч...коли здатний на зраду будь з яких принципів...лиш би ти був щасливий...от тоді “кохають“! Коли порожнечу відчуваєш на дотик, бо твій погляд не напроти ...коли ребра стають колючими, і при кожному подиху ріжуть легені...коли день і ніч змішуються у щось потворне, де не хочеться існувати коли тебе нема...от тоді слово “кохаю“ , гостро не схоже на “любити “... коли ти на іншому кінці спільного міста... “Кохати“... помираючи від звичайного слова, де тебе більше, ніж можеш собі уявити...але бути такою щасливою від звичайного почуття...від небажання бути чиєюсь крім тебе...елементарно, від усвідомлення, що ти існуєш...в мене в середині, зігріваючи, подумки, спільними спогадами, де кожна хвилина життя заповнювалась нашими звуками голосу...зізнаннями...довірою рукам, які простягали на зустріч...“
“....Тобі..... Серед тисяч небайдужих зіниць, твої чорні завжди були особливими...це наче магніт, до якого приросла корінням, у пошуку рідних легень, з якими можна б було дихати в унісон, скільки б життя дозволило...бути ближче... Тебе завжди було надто багато на мому папері...кохала українською, щоб тобі було зрозуміло кожне написане моєю душею зізнання...щоб літерами цілувати тебе перед сном, коли ти не поруч... Тобі вдалося з мене дикої зліпити клубок ніжності...так прагнула ніжитись в твоїх руках невідомою твариною, подарованою тільки тобі... Я ладна була на все...тільки б без словників ти нарешті,навчився читати мою душу....і коли я у відчаї кричала тобі “іди“ воно завжди звучало, як “залишся“... Кажуть, відстань лікує ...відстань витягнутої руки! Я залишусь для тебе на тому кінці спільного міста...соціальних мереж..щоб тобі було легше дихати... Місце поруч залишаю пустим...воно ще гріє мене твоїм теплом...набутою вірою...сюди вхід заборонений, тим, хто не твого імені...бо тілом я змогла знайти в собі сили піти...душу ж залишила з тобою...так надійніше...щоб більше ніхто не зазіхав..щоб ніхто не спромігся зробити мене ніжною...“
“....Є такі слова....на кінчиках пальців! Вони ніколи не будуть написані на сторінках в соц мережах...в моїх повідомленнях...на гнучкому папері, що стомився слухати мої думки!...ніколи....щоб не різати пам'ять на “до“ і “після“ при кожному перечитуванні.... Є такі слова....на кінчику язика...які ніколи не будуть сказаними в потрібні очі, тримаючи за руку! Ніколи....щоб не бути знеціненними вустами навпроти! Є такі слова...витатуювані на стінках душі...про які ніколи ніхто не дізнається! Сховані, за товстою шкірою з сарказму, вони залишуться єдиним, що має значення тільки для мене....“
«…Нехай буде так: Я по інший бік твого розуміння….ти ж у мене всередині оселишся! На такій велетенській відстані ми ще зможемо співіснувати…і ніколи більше не зізнаватись, що могло би і ближче бути… Щоб не стати один одному «фатальними», давай спробуємо мовчати…про те, що іноді на самоті запитаннями врізається в наші світи. Я зачинятиму двері перед кожним «якби»…ти ж не пускай у ліжко «ніби»…і все получиться…залишитись майже ніким… Колись ми підемо, обіцяючи палко на завжди забути. Я залишу на пам"ять собі тебе в сновидіннях…хоч, знаєш, уже краще безсоння…. на моїх підвіконниках, де ще безліч тебе…де ще зможу дозволити насолоду бути слабкою….щоб тільки ти не бачив по іншу вулицю спільних мрій, що вже надто прозорі від нашої байдужості…»
“...Кажуть, душа важить 21 грам! Саме стільки втрачає тіло після смерті....моя ж замітно похуділа при житті! Там за вікном, байдужі сірі люди....вдягають на обличчя потворні маски з бруду, що їм не личуть...зате так легше вростати корінням в чужий всесвіт...може й мені придбати? Щоб не просити поглядом співчуття у перехожих...своїх нема... Від внутрішніх спазмів стискає простір...серйозно! До огиди, брутально палити совість....в неї і так не вірять...і якби хтось навчив мене по іншому ...я б була, неодмінно, зразковою...такою як треба...не розділяла б, як у Стендаля, на червоне і чорне..без плям білого...була б без жодної похибки...а така треба? Який термін придатності у слова “вічність“? Бо я вічно буду надто ніжною до тих, кому байдуже, якого кольору мій день...бо надто хорошою мене зробила природа, попри всі аномальні відхилиння...надто відповідальна до почуттів, які зародились в середині...такої НЕ ідеальної мене, в якої душа важить менше 21 грама...“
«…Це так по дитячому…..наївно впускати зовсім чужих, не питаючись імені…йти за поглядом і уявляти себе сліпим кошеням, яке довіряє дотикам…і для спокою більше не треба!!!! Це так по дорослому…гостро окреслювати червоним кольором всі похибки, забуваючи, що колись пошепки цілувалась душа…видаляти номери, перегортаючи, як спорожнілу книгу, не дочитуючи до кінця….кінець буде там, де я втомилась… Це так солодко… вивчати кінчиками пальців незнайомі молекули… на піднебіння селити табуни ніжності… а в погляді танути фруктовим морозивом…подумки рахуючи до ста, щоб зовсім не розчинитись в ньому…залишитись йому для насолоди… Це так гірко…коли легені словами спустошені…пальці німіють…а в погляді чорнота…ховаючи веселку між ребрами, обіцяєш «більше ніколи нікому»,…а далі прірва з безліччю помилок, але вже без нього…. Це просто якось так… Коли хтось з»являється за твоїми дверима….з іншим запахом шкіри… І ти вже не ділиш себе на чорне і біле….одне бажання, стати суцільною! Може цього разу повезе, не розкидаючись в кінці шматками з віри….в ідеалі б, зовсім без кінця…»
“... Залишатись подумки твоєю! Щоб ніхто не зазіхав на мій всесвіт, з зачиненими дверима...з барикадами, побудованими з небажання гріти об когось іншого руки...з байдужості до інших почуттів.... Залишатись подумки з тобою! Щоб відчувати силу тримати руками віру! Бо без тебе вона стала важчою на декілька кілограм...наче спеціально, випробовує моє бажання втримати її у себе на вустах...щоб шепотіти тобі...щоб сам не забув...не зневірився... Залишати звичку писати тобі! Щоб словами не переливати душу...вона без тебе стала меншою...неприступною...майже невидимою...так їй більше личить...щоб не вміщати в собі біль подаровану щедро на прощання тобою....“
“...Поряд з тобою я стаю кращою! Не такою кусючою...не гарчу собакою...не дряпаю кігтями не свої стіни! Повільно, але перетворююсь в янгола...з пухкими крилами для тебе...щоб і тобі вистарчало ніжності... Поряд з тобою я стаю солодкою! З присмаком кави на вустах і вічним бажанням тебе обіймати...щоб і тобі солодше було від мене, коли свідомість на дотик перцем пече... Поряд з тобою я стаю сильнішою...мов Китайська стіна, готова тебе оберігати...щоб сам не зневірився і міцно втримався на ногах...щоб віру носив у думках...щоб щохвилини світився надією...і саме ти даєш мені силу вірити в таке примарливе завтра, де я буду кращою поряд з тобою...“
“...Кожен ранок звучить по різному. Сьогоднішній мовчав! Ти за звичкою робота, ще з заплющеними очима, пробираєшся на кухню, в пошуках тепла...там тебе зустрічає самотній чайник і спокуслива кава, яка сьогодні, на диво, без запаху.. Іноді, щоб вийти зі своїх чотирьох стін, потрібно неабияка сила...набратись мужності,щоб повернути ключ...шукаєш причини залишитись....але...жодної геніальної думки, як на зло... Навушники...іноді і вони рятують...плетеш за собою опущені крила...силоміць заштовхуєш їх в маршрутне таксі, де безліч тих, кому байдуже, якого кольору твій настрій.... День як завжди...просто живеш, не відкладаючи в пам'яті жодної миті...видно місце бережеш на щось особливе.... Ввечері в скронях пісок...жодних думак...навіть аркуш паперу навпроти залишиться чистим....мабуть, саме так....повільно... віра залишає внутрішній світ, коли все навкруги кольору тиші!...“
“...Важко сказати, коли все закінчилось...коли перестало вистарчати сил тримати заліковані крила....коли віра стала прозорою... Можливо, якогось вечора, коли думки зав‘язались на вузол...можливо, якогось ранку, коли не вистарчало зі сторони добрих слів та запашної кави...мабуть, свідомість видаляє з пам'яті такі контрольні точки! Просто, в якусь з чергових хвилин свого життя, раптово приходить розуміння завершення ще одної сторінки...крапка! Іноді, важко стає тримати надію у долонях, коли на неї дихають холодом...рано чи пізно, ти ховаєш її у кишені, щоб не застудитись порожнечею.....“
“...Дякую....за те, що вірила! За те, що грілась в підсолодженних обіймах, тримаючи в руках силу малювати мрію.... Дякую...за кожне слово, яке вертало в реальність....за те, що не дав упасти, коли поряд нікого не було втримати за плече... Дякую....за кожне “небайдужа“ і кожне “потрібна “ ...пишу, бо стираються з пам'яті такі важливі слова, які завжди звучали підкреслинним червоним.... Дякую ....за кожну геніальну ідею! Коли поруч почуваєш себе розумничкою...це надважливо...бути на рівні з тобою... Дякую...за кожну тріщину в середині...за кожне зломане ребро...коли серце від образ билось шалено...дякую за почуття....і такі потрібно, щоб хоч якось втриматись на ногах.... Боляче? Значить ще жива....але вже не поруч ...“
“...Рідний.... Такими словами розкидуєшся рідко...щоб самій в середині не силити кого попало...а ти був особливим...для тебе тримала місце...як в маршрутному таксі...щоб тільки ти тримав міцно за руку...збоку...перетинаючи моє життя.... Тебе надто багато у кожній клітині...набагато глибше, ніж мої 45 кілограм...від коріння волосся до п‘ят...повір...в мені ціла безодня, яка прагне твоєї ніжності...хоча ти прав...в пріорітетах не особисте...а жаль... Очі, тепер, підводжу чорніше...добре, що ти не бачиш....і не відчуваєш моєї порожнечі...вона моя...в жорстоких мазках чорного олівця, заховаю обійми...щоб ти і не знав ....як я ночами сумую за тобою....“
"...арррр...злюсь....! Мабуть, в першу чергу на себе......за те, що так люблю людей, і усе те, про що вони мені брешуть.... Мабуть за те, що свою душу намалювала безмежною....тепер кожен там селиться, і гріється мною.... Мабуть за те, що кохаю слово "ВІРА"...живу нею....і, немов в чотири роки, щедро дарю всім під ряд...... Мабуть за те, що кожне "будь ласка" сприймаю, як свій особистий обов"язок....як не я, то хто??? ЗЛЮСЬ на себе за те, що не можу пройти повз....що мої обійми завжди теплі...що мої слова завжди оживляють..... Злюсь на себе, бо той мінімум, що залишився після Вас усіх, ще бережу для когось....не для себе..... Ну що ж...як сьогодні мені сказали "+1 до карми"....але, чомусь холодом з середини ріже, та Ваша карма....
“...Чисто по жіночому, забитись в кут, потемнівшої від образ, кімнати...обняти себе своїми ж холодними руками, і думати...думати...думати, де ти не права! Дусити себе з середини нереальними картинками, які всі неодмінно починаються на “а якби я зробила так, тоді....“... і катувати себе ж щасливими закінченнями.... Чисто по жіночому, плакати, щоб стало легше! Ніби сльози колись виправляли ситуацію...вертали людей...стирали з пам'яті біль...чисто по жіночому, у це вірити.... Чисто по жіночому гріти в руках надію на завтрашній день, ніби це остання соломинка, за яку можна вхопитись, і врятувати себе від тортур....як там? “ я подумаю про це завтра“ .... ай справді...рятує...на наступні 30 секунд... Чисто по жіночому писати листи ...вкладати в них нереальні зізнання...почуття...прохання...а потім знову ховати у шухляду, і ніколи не повертатись до них...ніколи... Іноді, я б хотіла бути чоловіком.....“
“...Шукати порятунку у всіх не сказаних тобі словах! Знаєш, їх безліч...і всі вони на дотик ~ ніжність...ні одного “прощай“ ...безліч “пробач“...а між ними безодня з зізнань, як нестримно не хочеться відпускати твоєї руки... Іноді і слова закінчуються ...вимирають літери...ті які були написані...загублені між моїми пальцями і твоїм екраном, так і не відправлені...так і не сказані...залишені на самоті нашим мовчанням ... Кажуть, коли людина помирає з середини, з‘являються зграї метеликів....сьогодні я бачила двох....“
«….Іноді, відчуваю тебе на відстані одного подиху від власної шиї. Назвеш колись мене «навіженою», за кожне написане, і не вимовлене пошепки, слово…а я й далі показуватиму тобі на папері, як в минулому мріяла про твої обійми… В мене серпень на вулиці! На кухні спека о другій ночі, від власних думок…і я вже звикла відганяти пальцями по клавіатурі свій сон, коли поруч сидить муза! Навколо сигаретний дим…але пахне корицею…саме її домішую, останнім часом, у свої дні. Гостро відчуваю потребу змінити звички…мабуть, шкірою не можу дочекатись моменту, як наближатиметься моя кохана осінь!...Готуюсь…. І стільки хочеться сказати саме тобі у вуха…заповнити твій простір кумедними історіями…своїми думками…гіркими розповідями про те, як я жила без тебе…на іншому кінці міста…паралельно, але завжди на відстані якихось обставин! Але знаєш…мабуть поруч я більше мовчатиму, вбираючи у себе твій запах і твою мудрість, слухаючи, слухаючи, слухаючи про те, як тобі мене бракувало….у мому погляді ти завжди читатимеш взаємність…обіцяю! На вулиці серпень…в голові вже жовтень…між ребрами дощить осін’ю…але я по справжньому кайфую від такої зливи! Заповнююсь мріями, щоб місця не вистарчало на сум…впускаю у свій всесвіт нових людей, щоб «випадковими» не клеймити кожного, якого торкаюся словами….а раптом серед тисячі чужих поглядів, я зловлю за руку твій?...Так не хочеться думати про те, що можу пропустити повз щось над важливе…щось, що буде мати глобальне значення кожного мого ранку…наприклад, тебе… Дивись перехожим у очі! Зовсім скоро, серед них, буду і я…ти зрозумієш….»
«…..Сьогодні один з тих ненависних в її житті вечорів, коли неодмінно хочеться опинитись на іншій планеті….і байдуже, що там нема кисню…..він їй не потрібен, коли Вона сумує. Прохолодний вечір….друга ночі….а Вона прилипла до монітору, бо з середини усе кричить….а пальцями хоч щось написати, фактично не виходить. Мабуть, людство ще не досконало вигадало ту кількість слів, якими можна описувати біль і розчарування. Її свідомість блокує будь – які спроби навести лад в голові….одні запитання дряпають скроні, відповіді на які, Вона і сама не хоче почути. Найбільший ворог для неї – це страх. Страх залишитись не незрозумілою…..або ж гірше…..їй найстрашніше, якщо все, у що Вона вірила…..чи що собі малювала в уяві, перетвориться у чорно – білу плівку…..Як це? Прокидатись з рану, і замість того, щоб думати пошепки «Як він?», насилу запихаєш у мозок слово «забути»…кожного разу, коли Вона це слово пише, Вона згадує ще дуще….деталізовано катуючи себе подробицями, які всі нормальні люди забувають…..наприклад, який його улюблений чай… І наче все стабільно! За вікном не падають метеорити….навіть дощ, і той сьогодні відпочиває. Годинникові стрілки далі йдуть…..завтра настане ранок….її календарні дні рухатимуться далі, попри те, що їй нестерпно хотілось би зупинитись на деяких моментах, і в них продовжувати жити завтра. Але Вона вже доросла. Їй зрозумілі життєві правила….і фраза «треба вміти відпускати» мала б стати її кредо. Її проблема в тому, що Вона вростає корінням…..і кожне «відпускаю» видирає з середини щось надто важливе…..те, через що вона з гордістю називає себе «людиною»…..те, що не давало їй права бути гіршою, ніж вона очікувала бачити поруч…… Телефон мовчатиме сьогодні! Режим «без звуку» входить у звичку, щоб пропускати повз себе те, від чого її мурахи здатні лізти на стіни. Не свистить Viber…та й СМС вони майже ніколи не писали…..Вона сьогодні не чекатиме зворотнього зв’язку….бажає, щоб про неї забули. Їй простіше змиритись з тим, що від неї пішли….ніж картати себе запитаннями «може треба було зробити ще щось?...» Монотонність добавляє в свої плей листи….сидячи на підвіконнику, Вона пошепки прощатиметься сьогодні з тим, про якого писала романи. З тим, якого малювала картинками….по одній, на кожен прожитий поруч наступний день…..і так, до самого спільного кінця…..Вона складатиме хаотичні слова оберемками в блокноті, щоб самій повірилось у не зовсім кінець… «Могло би бути»….як солодко їй це писати….як боляче затерати, щоб не катувати себе ж без жалю однотонним «не здійснилось»…. Сьогодні, Вона дозволить собі бути справжньою…не ховаючи по шухлядам жодних зізнать…..Вона чітко вирішила, що прощатись потрібно правдою…..Ще одна сигарета….гіркота і отрута для хоробрості. Сьогодні в її всесвіті стає на одну «рідну» менше…..імпровізовані похорони свої почуттів…..100 грам віскі на пам»ять….на її, щоб зігрівало тільки хороше, коли завтра стане порожньо….. Новий плей лист….Нова книжка…О другій ночі Вона залишить спорожнілий підвіконник…..на ньому, зів»явша Віра….вбиті надії….і та, яка ніжністю танула на папері. До зустрічі завтра, в дзеркальному відображенні, зовсім з іншою….похудівшою ще більше на одні почуття…. »
«…ВІН…. Він завжди був трохи особливішим, за всі знайомі обличчя, що перетинали моє життя з 2009 року…мабуть, таким і закарбувався на сторінках свідомості! В його очах завжди танцювали танго бісики, яким неодноразово вдавалось повертати мою віру з потойбіччя…які рідними приписались у мене між ребрами…і махаючи грайливо ногами, ніколи не давали спокою… В нього в кишенях завжди ховались безліч завчених слів, якими він уміло топив кригу…виправляв помилки…якими маніпулював всім тим кольоровим, яким фарбувала його життя…і Він завжди повертався, коли в його всесвіті ставало чорно – біло… Він цілував так, наче за мить настане кінець світу….і це останнє його бажання – цілувати мене… Він обіймав так, що іноді легені врізались у ребра, і кожна клітина його тіла тремтіла від НЕбажання відпускати мене… Він свідомо завдавав біль…і йому завжди боліло аналогічно! Бо така Він вже людина….на роздоріжжі стоїть усе своє життя, боячись зробити помилку…..завжди бажала йому усвідомити, що завмерши на місці, він помиляється глибше… Він щохвилини кричав голосно «Люблю»….і рідко на вухо «Кохаю»….бо Він з тих людей, що чітко розділяють ці два поняття….чого і мене навчив…За що і вдячна….бо «останнє» тепер нікому навіть не пишу…над то особисто…гостро…для мене має значення… Він з тих учителів, яких, якийсь період, свято ненавидиш…а потім щиро дякуєш за силу…Віру…за те, що жило в середині…за розуміння і вміння пробачати! Він завжди буде тим, кому бажаю щастя…про кого пишу, бо є про що писати…Він з тих, яких приємно тримати за руку при зустрічі, не відвертаючи, понівеченого брехнею, обличчя….Він з тих не багатьох, яким статус «рідний» було вручено за шалені заслуги у формуванні мого характеру…. Він з тих, кого і минулим не назвеш….такі живуть поряд вічно….»
“....Візьми на руки мою свідомість, щоб мені легше стало, допускати когось ближче...щоб совість не мучала за кожного раненого..кожного вбитого моєю байдужістю ...щоб не кололись чужими поглядами ті, кому я відкрилась, подарувавши весь всесвіт...ти теж в цьому списку, десь на початку... Махни рукою на свої принципи...впринципі, вони тобі не потрібні, тримаючи мою руку в нічному таксі...і не вези мене зразу додому...там...без тебе...на самоті, я іноді схожу з розуму від своїх же ш “ні“ ...а ти можеш не слухати??? Часом, твої слова перевищують всі децибели доступного...в такі моменти мені важко думати...лише бажання заспокоїти, доторкнувшись твоєї щоки...щоб прогріти, вибач, холодом...по іншому б не змогли...такі вже ми з тобою... Я б взяла на руки твою свідомість, щоб ти відпочив...щоб постояв, без жодних думок...лише дотиками діалог...чуєш, як це приємно, коли напроти саме той і ти його обіймаєш...а знаєш, між нами звязок, який ти відчуваєш...але ще боїшся...напевно, бути пораненим...“
“...Якщо не вдається зійтись ближче, люди розходяться подалі! І це не добре і не погано....це просто боляче, втрачати те, що стало суттєвим пазлом...те, що спромоглось заповнити порожнечу...те, що світилось з середини власною веселкою! Коли вбивають метеликів в душі...тих, які своїми крилами лоскотали при першому дотику коханої руки...вони падають на дно, і перетворюються на тягар, виділяючи кілограми солі, якою заповнюються очі, як би ти не тримав її руками... Немає сенсу любити, якщо ти не маєш наміру зробити цю любов вічною...прагматично, але....про це слід пам'ятати кожному, вступаючи ногою у чужий всесвіт, де йому навстіж відкрили двері...“
“...Забинтуй мені крила! Зігрій, порізані вірою руки! Я ж тримала ними твою довіру...я ж торкалась твого плеча, коли поряд було порожньо!!! Коли моторошно ставало від завтрашнього ранку...я залишалась опорою, навіть коли самій було важко... Залікуй мою пам'ять, обстріляну твоїми словами! Склади зброю...нагадай мені, як було тепло на твоїх колінах...знаєш, все таки для щастя багато треба.....цілу іншу рідну людину... Задай своїм подихом орієнтир...щоб летіти, не обпалюючи пір‘їн об пекуче розчарування...а зрештою, мої маленькі бажання вже давно розійшлись з світом твоїм... Забинтуй мені крила на прощання...бо боюсь, що у пошуках сил, я зверну не туди...раніше так і бувало...знаходила себе серед тих, кому зовсім байдуже...хто майже помер, тримаючись міцно за свою біль...“
“... Зробити крок на зустріч тобі? Та я б бігла з закритими очима, знаючи, що ти мене чекаєш в своїх обіймах! Так лірично, рвати нерви, мов струни в Паганіні...нехотячи ламати ребра, від бажання дихати з тобою одним повітрям...задихатись...але бути такою твоєю... В такі моменти боїшся зійти з розуму....від своїх думок...просто від бажання торкатися твого плеча, і знати, що це моя опора...просто вірити в тебе...в твої спроби бути щасливим поруч...я б крила тобі зібрала з най ніжніших пір‘їн...лиш би знав..що я в тебе є...і завжди буду твоєю..... Стільки солі в середині, що й океану не треба! Уявляєш, як легко миттєво сісти на дно? Коли тебе якорями слова твої тягнуть, а ти і не проти...лиш би туди, де немає простору, де можливо бігати у пошуках чорних кольором випадкових очей...“
“... Немає кращого моменту сказати про свої почуття, коли відчуваєш їх шкірою...кожною клітиною...коли болить... Взяти б тебе за руку, щоб ти відчув на дотик мою віру в тебе...щоб торкався кожної мурахи, подарованої тобі...ні одна не прагне існувати без тебе...змусь посміхатися знову...зроби щастя тілесним...щоб я могла жити поряд з твоїм серцем...на відстані витягнутої руки...не забирай... Я б залишилась...сиділа би поруч, гріючи твої думки...тримаючи надію у своїх кишенях...не треба казати, що її мало в мені....я просто чекатиму, поки вона не померла...від байдужості...від написаних слів...від відсутності твоєї посмішки за моєю спиною...“
“....Обіймаючи, обіймай! Без лишніх солодощів в вуха...не ховаючи погляд за комір...просто будь, плануючи майбутнє на 15 хвилин уперед...де, можливо, вистарчатиме місця в твоїй голові і для мене... Найкращі подарунки завжди робить доля! Ти просто їх приймай! Тримай обома руками...міцно...немов, це останнє, що ти зможеш зігріти теплом своєї душі....я торкалась...вона в тебе гаряча...хоча, часто ти ховаєш її від усіх...вдячна, що мене допустив до самих таємних замків... Реальність відбувається в твоїй голові....відчуваю себе вже примарою...розмитою фігурою...такою істотою, що іноді соромлюсь оголювати свої думки...вони ж по дорозі до тебе втрачають свій орієнтир...і знову загублені... Обіймаючи, обіймай! Без лишніх “пробач“... знав би ти, як я просто люблю цілуватися душами...“
“....Я б була тобі ніжністю! Тихою...твоєю солодкою, наче твій чай...щоб навколишній світ не гірчив тобі розчаруваннями...щоб ти зумів, почувати себе захищеним....зігрітим, під моїм крилом... Я б була тобі другом! Вірнішою любого пса! Стояла б поруч, щоб ти відчував, як тебе боронять від кожного ворога...як твою віру тримаю в своїх руках, щоб вона не розвіялась в проміжках сірих буднів.... Я б стала тобі коханою...справжньою...тією єдиною...якою б ти пишався! Я б стала тобі тим самим щастям, про яке всі говорять...тією половиною, яку всі шукають....я б була твоєю....без лишніх прохань собі... Мені б вистарчало торкатись твоєї спини...дотиком знати, що ти поруч...якби....просто, якби, тобі це було потрібно...
“...Чомусь, найважче, це дихати тим, кого нема поруч....зараз, я дихаю тобою! Твоїм голосом...твоїми словами....вдихаю образи...видихати ж, чомусь, вдається тільки ніжність! Вона у мене ребриста! Колюча...бо проходячи по горлі, ріже шкіру з середини....хвилинами хочеться кричати....та ніжність не дає! В такі моменти вже не помічаєш холодного кафелю, на якому сидиш....і тільки намагаєшся зловити за руку хоч одну думку, яких зараз безліч....які, як таргани тупотять зграєю в голові...а мені потрібна тиша...потрібна, щоб просто на мить згадати твої риси обличчя, коли ти посміхаєшся мені... Я надто хороша? Напевно! Бо коли мені роблять боляче, мені неодмінно хочеться пригрітись на твоїх руках...заплющити очі, і по слову стирати пам'ять! Вона в мене коротка на образи...видно час збільшувати кількість МБ... Така вже я...заніжена...з вічним прагненням повірити у когось...сидіти поруч і через руки передавати свою ніжність...сьогодні я вірила в тебе...“
“... Солодкими словами, мов цукровою ватою, обвивати твою свідомість...щоб тобі не здавалось, що ти знову самотній зі своїм гуртожитком тараканів, що зводять з розуму тебе... Не мене ти будеш згадувати у своїх фатальних життєвих романах...і наче, омана, буду приходити у вісні...лиш би ти не замерз від своєї холодної зими...байдуже, що за вікнами тепло... На зло собі, переступлю широким кроком, твої докори, що не така....сама візьму за руку...поглажу зап‘ястя...щоб розмите щастя, знову перейшло через твої пороги порожнього дому, де колись могла бути я.... А знаєш ...я піду запишусь у ангели....позбираю пір‘я розірване..забинтую знак між лопатками, щоб могла, без жодного натяку, приходити в твій дім....а ти мрій, що колись в одній особі, ти зможеш побачити всіх моїх демонів...всіх тих, кого я вже вигнала з потемнівших кутів душі...не спіши називати їх рідними...жоден з них, в долонях не ніс твого спокою, побудованого, на сусідній вулиці, з моїх адресованих сліз...“
“... Розкажи мені казку про те, як живуть ті, у кого все по плану...про тих, які з щирими посмішками зустрічають ранок...потім кава...за руки в трамваї...і їм так солодко разом, що аж нудить від такої кількості шоколаду, як би я його не любила... Розкажи про тих, які ніколи не сваряться! В них слово “кохаю“ через фразу вставляється...обезцінюється...втрачається присмак чогось особливого...потім вони ж звинувачують все у рутинності своїх буднів...не обнімаються...розходяться...і це щастя по твоєму називається? Розкажи мені казку про тих, хто, начебто, знайшов свою половину? Серйозно...я в таких ще вірю, як в дитинстві....вони як примари...всі про них знають, але не живуть по сусідству! І звідки їм взятись, коли навколо одні егоїсти...сам собі пара...а ті хто поруч, лиш прикраса...і в кого гарніша??? Розкажи мені казку про....або ні...просто помовчи, обнявши...без лишнього фарсу і надуманих метеликів де не треба...я знаю на дотик твої ребра, і цього мені вистарчає, щоб по справжньому бути з тобою, такою без лишньої ролі...не ідеальною...зате твоєю...“
“...Все добре! Життя не повинно бути ідеальним.... воно повинно просто бути... Щодня, проходжу Львівською бруківкою повз мертві очі, сповненні смутку! Знаєш, це навіть не відчай...це більше схоже, на вимираючу безодню! Тисячі очей, спрямовані у простір, ріжуть повітря своєю байдужістю! Чомусь, їх відчуваю...самих зневірених..самих розбитих і майже мертвих! Я, як магніт, притягую до себе собі подібних! От тільки мій погляд вже давно не читається ...навчилась...навчили... Мабуть, в якійсь паралельній реальності, поза моєю свідомістю, існують інші ....такі наповненні, що щастям шкіра місцями тріщить...а все навкруги з запахом карамелі...на дотик, як в дитинстві, все невідоме, чим і цікаве...там люди посміхаються без додаткових зусиль, а кожен ранок сприймають подарунком... Хм...в моєму ж житті, я мрію дотиком відчути щирість! Такий примарний термін в наш час, що аж скули зводить від самої вимови... А знаєш, я мабуть, як рідкісна вимираюча істота, яка ще, десь ховає від зневірених, свою надію, у це, майже нереальне...та таке бажане слово ЩИРІСТЬ...“
“...Напевно, якби не моє минуле...якби не люди, які мене калічили з середини...я була б для тебе іншою! Такою ніжною з вічним почуттям турботи про твої сни...про твій шлунок і твої думки...зрештою, наповнила б тобою весь свій простір, насолоджуючись лиш твоєю присутністю у своїх стінах!... Знаєш, можливо десь воно так і сталось! Одна необачність, і тебе раптом, надто багато в мому житті....і якби я не старалась себе вберегти, а ти вже запущенний надто глибоко туди, де було зачинено для усіх, хто хотів бути ближчим.... У лимонному місяці думати про неминуче! Тішити себе думками, що ти, раптом, інший...не такий байдужий, як ті, чиї імена вже забуті...і нехай я буду вкотре дурепою...наївною...маленькою...та так приємно знов відчути, як це...просто мріяти про те, що буде завтра поруч з тобою...“
“....Блукаючи коридорами своїх думок, важливо не зупиняти свій шлях, натрапивши на стіну розчарування....і Краще іноді падати, ніж ніколи не літати....крила, для цього ж ростила, здуваючи пил з пір‘їнок.... Тепер, головне, не хворіти надуманими почуттями...триматись міцно за небо...не обертатись...не думати, що буде завтра...адже воно неминуче... І як би самій же хотілось, відчути свою незалежність, вдихаючи повні легені, повітря без присмаку солі....напевне, це все ж неможливо, звільнитись від себе самої ж, з своїм постійним бажанням тримати когось за руку...“
“...Я не проти мовчання...від нього у мене надхнення і подряпаний всесвіт...втім, і не надто важливо! Я люблю прокидатись НЕ собою...прокидатись крихкою...абсолютно спокійною...від страху не лізу на стіни...не стрибаю з четвертого поверху свого трагізму.... Ти ~ моя НЕ логічність....частина моїх сподівань! Я писатиму прози...побудую романи, доки ти триматимеш біля серця своє “зачекай“, де я над кожною буквою тремтітиму мурахами затамувавши подих...вириваюсь в соте із виру застиглих емоцій...мабуть не та...що малювалась тобі роками... І лишити б позаду ті кляті кордони...у кишенях стискаючи список зі слів...Божеволіють, сонце, не від дистанцій....божеволіють завжди за крок до змін...ми ж вже опинились на пів дороги...“
“....Залишу собі себе дикою...не завойованою...демократичною...вільною, з надписом на душі “зачинено“. Все решта, яке називаю “ніжністю“ подарую на згадку всім тим, кому її бракує ...я напилась цих солодощів до приторної терпкості на піднебінні... Розкришені слова...затушені обійми...тепер це не для мене, чекати тих, хто не підійде з власного бажання встати поруч...цілована не тими...всім чужа... У всіх киплять почуття, а у мене фісташковий чайник! У тебе горять емоції....в мене ж тиша і спокій! Тепер з ними п‘ю каву з трьома ложками цукру...малюю ручкою нові списки з тих, кому потрібне моє “сьогодні“ ...бо щасливий той, хто не залежний від щастя...і в моєму завтра це буду я...“
“...Опустіти за одну ніч! Прокинулась порожньою, без жодних запитань...якими кишіла в середині! І якби місяць назад мені хтось сказав, що я назву тебе “чужим“ , я б сміялась від неочікуванності.....бо як може “рідний“ в один момент стати “простим“?... як і всі ті, яким я навіть не дивлюсь вслід .... Свободу можливо відчути на дотик! Руки стають теплішими...повсюди мій запах...і в спогадах мінімум тебе...і навіть, коли дуже хотілось торкнутись твого плеча...дивно, але вже сьогодні мені не знайомі ці почуття....коли подумки тягнулась до тебе в обійми... Тілесного тебе вже не існує в мому всесвіті...та я би потайки залишила тебе спогадом, якому буду писати листи...бо знаєш, хтось має бути в мому житті...примарою на папері...мені так ніжніше...відчувати себе легшою на мінус одне кохання, залишаючи для себе тисячі несказаних вчасно слів, обіймаючись з ними перед сном...видихаючи спокій і радість від мовчання....все решта було б марним...тепер я точно знаю...не так вже й боляче прощатись з тим, до кого остаточно спорожніла з середини...“
