«…Ти для мене завжди була особливою!
Перехідним періодом від минулого, до того, що я майбутнім іноді уявляв. Я довгих чотири роки тебе поряд тримав, наче нагадування, куди рухатись далі…..чомусь, завжди від тебе….
А ти чекала! Жодного разу не зачинила дверей! Приймала брудного від сторонніх обійм….вдихала чужі аромати на роздряпаній шкірі….і ніколи не кривилась. Кожного разу починала новий лист, а я й не замітив, що з попередніми аркушами, ти, частково, палила шматки втомленої душі…
Ти жадібно ковтала образи…тремтіла щоразу…забувала насильно вчорашнє. Ти не рахувала моїх «богинь», хоч знала кожну по імені. Вірила, що завтра настане саме той день, коли серед свого пошуку я сяду поруч твоїх колін. …А я нестримно вдивлявся в твої похибки…Ні Ні…навмисно їх виділяв червоним пунктиром, щоб менше тягнуло до твоїх днів….
Знала б ти, як я схибив…..
Я кожного разу обіцяв «більше ніякого болю!», і відразу відчував, що знову лукавлю….Та твої очі!! Ну як їм можна сказати правду? Коли ти плачеш, все в середині рветься шматками, і я розпадаюсь атомами від провини…тому, частіше, брехав…
Чому тримав? Ти була моїм натхненням! Моїм орієнтиром! Ти була тією, якій я завжди був потрібен…навіть тоді, коли я був огидним, і мене нудило від своїх вчинків. Ти була тією, в яку я огортався безсоромно…грівся твоїм серцем…важив більше поряд з твоїм коханням! Твоє мовчання ставало рідним…твоя слабкість – моя провина…
І я пішов. Не знаю, чи назавжди! Мені надто важко думати, що ти по заду. Що більше ніколи не приймеш понівеченого іншим обіймами. Ти ж сильною стаєш, коли поруч не тягну тебе за піднебіння солодкими римами до яких я звик….Ти ж почала писати з мене…
І я шаленію, коли подумки уявляю, що ти щаслива поруч з іншим іменем! Ти снишся, іноді, така мрійлива і пошепки на вухо «ми все переживем». Боюсь, що окремо! …..
Я так і не навчився відвикати від рідних. Маю надію, що в тобі значно більше сил стояти осторонь наступного разу, коли я прийду під твій поріг! Не відчиняй….я, як завше, приніс у кишенях біль! А ти на небо заслуговуєш… І заслуговувала завжди! Я ж ніколи не навчусь літати…назавжди залишусь земним…ЛЕТИ, пташко, ЛЕТИ, подалі від мене...»
Немає коментарів:
Дописати коментар