СУМ, як тонус для організму...

"...Кожній людині, вкрай важливо, час від часу, почувати всіма внутрішніми органами СУМ!
Хто сказав, що "ностальгія" - це погано?. На те нам і дано безлімітна кількість МБайт пам'яті, щоб ховати потайки рідних нам людей...їх слова...їх запах, і риси обличчя, коли вони посміхались навпроти...
Іноді, відсутність апетиту, замінюється потребою в відображенні спогадів. Це наче сісти наодинці...натягнути на стіну білі простирадла, і сумлінно передивлятись слайди свого минулого, гріючись руками об глінтвейн. В такі моменти, сміх чередується з соленістю сліз....в такі моменти весь всесвіт вкривається колючками, і жалить ...але, саме в такі моменти, чомусь, почуваєш себе зігрітою.
Вчіться грітись своїм минулим...вибирати щасливі слайди...посміхатись, навіть коли нікого немає поруч!
Все найяскравіше, не в тих, хто пішов....все найяскравіше в Вас в середині....воно іскриться тим, що саме Ви здатні дарувати іншим.....
Не бійтесь сумувати...шукайте себе серед смутку..."

Осінь, цього року, на диво ЧУЖА....

«... Осінь, цього року, видалась, на диво, ЧУЖОЮ!
Рідний дощ не втамовує потребу говорити в голос...та і таємниць збільшилось, на декілька кілограм між ребрами....Дивно, але саме цієї осені, хочеться цілодобово перебувати під ковдрою, гріючи чужі почуття...свої ж роздарила, з необережністю, випадковим обличчям....всім по трошки...
Де набратись нових слів, якими можна було б годувати спустошення , серед рідної пори року? До огиди, не хочу перетворюватись в тих, які в осінь пускають депресію...тихіше, маленька! Занадто тонка павутина між насолодою, і чимось фатальним, що в майбутньому різатиме твій папір на «до» і «після»...
Хочеться ніжності! Від прохолодного повітря в волоссі....від опалого листя...від розбещенного «хочу»...На повні груди дихати рідною осінью...шепотіти під дощем те, що в голос ніколи нікому...
Осінь, цього року, видалась, на диво, чужою...»

Лети, пташко, лети...

«… «Лети, пташко, лети!»…
Летіти завжди легше на зустріч….а не «від». В мене навпроти не орієнтир…чергова втрата своїх заборон…Жодної карти….жодного ідеального плану….а зрештою, всі прірви на одне лице….крок в перед….політ….а далі, розбиті кістки і пошматована з середини шкіра….
«Лети, пташко, лети!»…..і байдуже, що крила вже не ті…подряпане пір’я….просто іноді, все ж, виникає бажання летіти «від»… яскраво усвідомлюючи, що це єдине спасіння….
«Лети, пташко, лети!»…обов’язково, з заплющеними очима. Там, по переду, все буде як завжди…..але ти так натхненно кохаєш віру….віру у те, що цього разу ти вцілієш….по максимуму зберігаючи кров у венах, яка іноді…через один такт серця, нагадує, що ти живеш…»

Обіцяй....

«….Обіцяй….
Мене любити не до кінця життя….а саме зараз. Натхненно, бережно…обіцяй, торкатись моїх думок своїми поправками…бути опорою для навіжених планів….вони ж на нас двох будуються….
Обіцяй….
Берегти у кишені кожне написане моєю рукою слово про тебе. Кожне зізнання таврувати на свому серці….обіцяй, бути трішечки легшим для моїх ранків….
Обіцяй….
Залишати запах своєї шкіри на моїх, охоловши від минулого, долонях. Я тільки поруч з тобою почуваю себе на декілька градусів теплішою…Ситнішою, від твоїх поцілунків…ціліснішою від твоїх обійм….обіцяй, що вони не втратять силу….
Обіцяй….
Що ти завжди говоритимеш правдою, навіть коли вона обпікатиме мої вилиці гіркотою. В мені надто багато солодощів, щоб витримати на собі тягарі солі….і сіль, іноді, потрібна для рівноваги….
Обіцяй……
Бути легкістю в моїх днях. Протиотрутою від випадкових образ….свіжим повітрям, коли даватимуть збій легені від болю….обіцяй бути собою кожної хвилини поруч….
ОБІЦЯЮ…..
Бути натхненням…мовчати, коли скроні болітимуть розчаруванням…ОБІЦЯЮ, бути легкою…іноді, навіженою….такою, якій би хотілось цілодобово писати на стінах спільне «обіцяю»…без лишнього пафосу….лишніх афоризмів і лестощів….обіцяю, бути справжньою для твоїх днів…»

З найкращими побажаннями....

«…Ховай мене у своїх заборонах. Згадуй тільки тоді, коли справді серце буде ставати на декілька тон важчим.
Не бери мою самотність до уваги…вона мені рідною стала. У тебе ж простору більше…ти не скований по зап’ястях своїми принципами…мої ж, вмикають стабільно серени, коли я роблю крок в ліво….
Дихай на повні груди своєю незалежністю. Таких як я мало. Кожна буде бажати, щоб ти став приречиний саме нею….мені ж прозорої правди вистарчає, і теплого погляду навпроти….
Біжи!!! Взлітай! У тебе крила міцніші. В тебе Віра ще не розпещена…в твому всесвіті ще надто світло, як о 7-мій ранку, коли все найсолодше тільки прокидається….
Ковтай ніжність з кожним дотиком тих, хто з червоним бантом стоїть навпроти….лиш би стати ексклюзивним подарунком….Я ж просто буду знаходитись десь поруч, коли тобі нитиме між ребер від прісності і однотонності.…..
Бережи себе цілого…цілісного…між усього зіпсутого…спотвореного. Закарбуй собі себе в пам’яті відвертим, щоб жодної похибки не давало між ребрами….Залишайся вірним усьому, що навпроти мені говорили твої очі….Я лишатимусь поруч твоїх дотиків, коли тобі , до болі у грудях, захочеться когось обіймати…»

Не зазіхай...

«…Не зазіхай на мою незалежність. В мені залишилось надто мало приємного, від того, що колись тебе тримало за руку…..все решта, було розвіяне вітром, доганяючи тебе, коли ти кожного разу йшов в перед….
Згадуй про мене пошепки….затамувавши подих. Лиш так тобі згадається присмак ніжності, того мінімуму, що встигла подарувати тобі….Все інше залишиться під грифом «секретно» в черговій шухляді моєї свідомості, яку називаю «минулим»….
Найкориснішим вмінням для себе окреслюю «зачиняти двері». Краще стояти по середині….без визначених напрямків у наступні обійми…Так я залишусь здоровою, без сотень невиліковних захворювань, які руйнують людей від байдужості. Все ж, Краще я питиму віскі від самотності, ніж ліки, від того, що тебе нема поруч…. »

В венах байдужість....

«…В венах байдужість…брутальність…літри випитого і гіркий нікотин. Іноді, зранку, не впізнаю своїх рис. Так буває…на деякий час, хочеш себе замінити на тих, кому завжди начхати, чи по ліву сторону йому буде боляче…порожньо….
Взаємністю виходить не тільки кохати! Взаємно можна мовчати…взаємно хворіти, але й взаємно, вдягати клоновані маски…щоб і близько нічого не вказувало на розтрощенні кістки під тугою шкірою з сарказму і матів…
Коли за руку тримають ті, хто з легкістю штовхає тебе плечем, при наймізернішому бажанні….неодмінно хочеться ковтати, всіма мурахами, це вміння…замінюючи вправно почуття, на щось огидне, чого швиденько намагаєшся позбутись…
Як себе реабілітувати? Знайти майстерного вчителя….в кожного з нас він з клеймом минулого. В кожного з нас є така людина, яка пішла, не озирнувшись, чи ти залишилась по заду живою. Декілька схожих кроків….і табличка «стерво» стає природнім аксесуаром…
Обережніше, коли залишаєте когось за своєю спиною. При наступному бажанні, Ви можете їх не впізнати…»

Комфорт власних декорацій...

«…Кажуть, коли зачиняються одні двері, неодмінно відчиняються інші…..
Мені стає нестерпно тісно по середині в чужих коридорах. Хочеться у власне ліжко, де все на дотик осінню і дощем лоскоче пальці.
Мені комфортно у своїх декораціях. Не хочу бути ідеальною. Мої похибки мені рідними стали, коли поруч нікого не було, щоб рукою вказати нові прострації, де все, як з дешевої реклами….і чомусь, завжди з лабрадором на сімейних фотографіях…
В моїх думках простоти більше, ніж в білому аркуші папері. Манерне ставлення залишаю за кадром…для мене зайві ласощі в словах, викликають кашель…Бронхіти лікую персонажами, які назавжди залишу розмитою аквареллю…стиратиму пам'ять після кожної недуги…забуваючи кількість градусів температури в середині, прощаючись до післязавтра…
Наростаючу шкалу байдужості відчуваю по венах. Нестерпно, іноді, готувати похорони для звичних портретів, вкладаючи спогади між пальців….лиш би все по дальше….на глибину 10-ти метрів під землю, куди не вистарчить духу зазирати, коли, іноді, буде тепліше під п’ятим ребром… »

"НІ" заборонам!

«…Нестримне бажання завтра прокинутись у чужому ліжку. Вивчати нову стелю….огортати незнайомою ковдрою себе від холоду…внутрішнього, мабуть….
Людська порода, тікати від комфорту, коли він до нудоти зводить суглоби…коли через скроні переливається спокій….коли не можеш вже втримати себе на місці….роздвоїтись би в такі хвилини, щоб залишити по собі хоч щось звичне…..раптом знадобиться, коли заблукаю в випадкових руках….
Рахувати мурах до безкінечності від настирливих дотиків, не маючи жодного бажання припинити агонію від того, що «правильні» забороною назвуть….
В судинах, сьогодні, тече розпещеність…зайву сором’язливість ховаю за плечі…щоб тягарем не тягнула за руки в свої звичні кухонні стіни….
Дозволяю собі з надлишком….напитись…надихатись…наговоритись пошепки…
Іноді, кожному з нас вкрай важливо торкатись вустами солодощів, які більшість не вживає після 6-ої вечора…Я не звикла сидіти на життєвих дієтах….краще повніти внутрішньо від насолоди….»

Не втечеш...

«….І як би ти не заплющувала очі…як би щільно не затуляла б вуха навушниками…як би сумлінно не забивала б свої життєві години безглуздими задачами….а від суму не втечеш!
Дурненька! Невже ти думала від себе сховатись? Ти ж з собою його на ребрах носиш…бережеш…спогадами розгодовуєш! Ти за власним бажанням, вплітала його в свої дні…обіцяла, зав’язуючи вузли, бути вірною….у відповідь, мовчання за згоду сприймала…ламала всі годинники, які б нагадували тобі, що ще декілька хвилин, і він розчиниться….тобі ж просто хотілось, щоб він щасливішим себе почував неодмінно поруч з тобою….
Осінь завжди робила тебе надто м’ягкою. Кістки перетворювала в папір, на яких ти бажанням писала зізнання…Осін’ю тебе легко зламати…без бронежилета стоятимеш навпроти, і добровільно ковтатимеш кулі з образ і байдужості…така собі Жанна Д’арк, щоб провіряти свою міцність та крихкість на чужій людяності….
Все проходить….все, неодмінно, пройде! Повісиш на стелю нові годинники….рахуватимеш секундними стрілками дні, коли ти вільна в середині….Не забудь наступного разу надихатись почуттям, коли тобі комфортно, серед усього життєвого безладу, в своїх чотирьох стінах наодинці… »

По минулому...

«…Вона сидітиме, в на пів порожній кімнаті…порожньо, не від відсутності меблів…порожньо, від відсутності почуттів. Сидітиме, на холодному ламінаті. Вона завжди ненавиділа дешеві замінники…їй би справжнього паркету, щоб шкіра пропахла деревом, коли вона лежатиме так щоразу.
В руках, охоловший віскі…кубики льоду відстукують такти від тремтіння рук…а в голові одна думка «зараз би сухого вина…» Ніколи його не любила….але саме сьогодні, коли все навколо шкереберть…коли на кухні звичний бардак, і, на диво, вимкнутий, телефон, їх нестримно хочеться підлити пального в вогонь….все те, що вона, до мурахів по шкірі, ненавидить…і вино, не виключення…
Дивно, що в такий відвертий момент, вона згадала про вино! Воно завжди розганяло в її венах спогади про колишні звички…про те, ким вона була до поломаних кісток і знищеної віри. Мабуть, впустила у двері занадто багато ностальгії в гості…тепер поруч з нею п’є віскі…і це далеко не один з її гірших вечорів…
Майже пошепки новий плей лист...догорає свічка…їй залишився один ковток до того моменту, коли вона примусово накаже собі лягати у ліжко…Відтягує момент відвертістю…як завжди, перебирає пальцями цінності…Вона обожнює оголюватись, коли поруч нікого нема….Так легко стає наодинці, коли змиває тонни гриму…коли посміхається без жодного блиску «Лореаль»…
В такі моменти, і сухе вино стало б насолодою для неї….»

Про неї....і про її...

"...Вона завжди буде надто відвертою, з тими, хто навпроти чекає від неї затертих шаблонностів, як в старих кіноплівках, де всі тексти сумлінно завченні, тими, кому справжність, щось надто химерно...
Вона завжди буде романтиком з надлишком....з вірою в тих, хто наче, з романів Булгакова, ще спроможній відчувати трішечки глибше стандартного комфорту....
В її всесвіті надто багато лишніх. Життєвих копій, яких при зустрічі охрещує клиймом "наступний"...і в не досвіді справа...їй просто хочеться в людях шукати щось НАДТО хороше, що в собі береже....
В неї в кишенях безліч прихованих зізнань...затертих пальцями теплих слів, які пускають з легкістю на вітер ті, в яких Вона свято вірила! Ідолів викреслює з кожним розчарованим прожитим днем, збільшуючи список потреб....а раптом існують ті, кого вона в мріях на папері носила?
Вона.....Вона завжди навпроти, з цілим оберемком правельних слів, для тих, хто хворіє білью....її ж почуття, завжди приховані під грифом "секретно"....нестерпно, іноді, мовчанням різати свої "до" і "після"...Сидячи в кріслі, Вона обожнює свої вечори, на одинці з віскі, де ніколи не брихатиме собі, про те, що з середини здатне розводити ребра.....і не важливо, боляче їй, чи щасливо....
Вона....Вона назавжди залишиться надто мрійлива....і в мріях своїх, топитиме Віру, у тих, які поруч дають відчувати їй життя...надто проста, щоб приймати її на чай.....надто складна, щоб комусь кохати..."

Злість - явище не випадкове...

"...Злість завжди нато прискіпливо обирає тих, кого труїти з середини. Під прицілом ті, які самотушки намагаються з посмішки розпочати свій календарний день....і я не виняток...
Ти знав, що образи осідають камінням на дно душі? І як би сумлінно я не прикрашала б ці кучагури, тонни сказаного і тонни замовчаного залишаються непохитним тягарем. На те в мене і рухається повільно кров по венам, що я ще здатна відчувати біль.....
"Байдуже"...одне єдине слово, яке суцільно характеризує тебе. Ти усе, що тобі болить, назвеш байдужістю, лиш би ніхто не зазіхав на твої думки....на тебе самого. Такого недоторканного....незалежного....Ти відчував, що від тебе моризить самотністю?...Навіть, по іншу сторону стола, я вкриваюсь крижинками від усього, про що твої очі говорять....та не вуста.
Я втомлююсь в очікуванні, коли нарешті зі мною твоя людяність говоритиме. Коли я впізнаватиму рідні риси обличчя...коли в твоїй уяві сскінчиться кіноплівка, і ти нарешті сядеш поруч в реальності! Без лишніх поправок і фотошопів, питимеш чай, і говоритимеш зі мною на одній мові......колись, вона в нас була...."

Я втомилась носити тебе в середині...

"...Я так втомилась носити тебе в середині!
Мої плечі згинаються все нижче від твоїх рольових ігор....мої руки втрачають Віру....Мій хребет ламається від твоєї байдужості...
З тобою "відверто" перетворюється у чергову п'єсу, де ти граєш головну роль.....мені другорядною бути прісно. Я звикла до банальних цінностей, де "коли відчуваєш шкірою, це завжди взаємністю віддає"...
Мені б менше написаних слів....більше сказаних. Я звикла прозорістю почувати, не залишаючи все по заду, що по ночам дряпає спину, від докору "Не промовила пошепки".....
Мабуть, як завжди, я залишусь НЕ зрозумілою....НЕ почутою.....НЕ прочитаною...І якби мені хотілось, щоб по іншу сторону спільного міста, ти б хоч щось зрозумів, що між літерами кричатиме тобі у свідомості..."

Ідеальний викладач з байдужості...

«….День, ніч….День, ніч…..
Ховаю себе за стосами паперу….прописую в десятках блокнотів собі чергові задачі! Елементарно, помити посуд, у мене під пунктом «над важливо»….а все чому?....Щоб не згадувати про тебе!
Завантажую в свої думки сотні мегабайт лишньої інформації. Стіл завалюю задачами….звітами….вигадую собі лишні потреби…а все чому? Щоб не думати, як ти там без мене, ніжишся у чужих обіймах…..мабуть, тобі вони вже рідними стали….Ти щасливий???
Малюю собі нових героїв. Щоб жодної схожості з тобою….щоб, як в Пікассо, все не зрозуміло….щоб виключити потік думок «чи треба?»….беру приклад з тебе, і з заплющеними очима, торкаюсь чужих рук….Раптом, щось таки знайоме буде….
Ти ідеальний викладач з байдужості! З тебе списую всі фамільярності. Вживаю мати…курю більше….а все чому? Тому що краще так почуваю…відштовхую плечем усього тебе, щоб вистарчало повітря. Щоб звільнити місце для тих, хто цінує в мені більше, ніж ти для себе взяв….
Ти казав, що в мене крила? Дивно, що ти їх помітив….вони потріпані твоїми «не треба»…вони опущені твоїм «не хочу», які ти так і не промовив, сидячи навпроти….я ж навчилась з роками читати душі, мов Коельйо, на своїх сторінках, ти пишеш байдужістю…Спробуй кричати цим в очі…..Так ти звільнятимеш з кайданів тих, хто по справжньому тебе цінує…..ти не знав, що це рідкість?...Бути комусь Небайдужим….»

Люди ніколи не цінують інших людей...

“...Люди ніколи не цінують те, чого торкаються долонями....особливо, інших людей...
Ми звикли жити замкненими у 24~ох годинах свого існування, обмежуючись галочками за виконану роботу! Тішимо себе щовечора думками “я прожив день не дарма“ щоб спокійно заснути під охоловшими простирадлами! І не дай Бог, впустити у роздуми думку “я міг більше!“.... все! Затяжна депресія, і весь навколишній всесвіт винний у тому, що ти про це згадав....
Ми не цінуємо ранок! Проклинаючи будильник...вживаючи всі завчені мати, чистимо зуби і охоловша кава....ідемо в навушниках туди, куди треба, розпочинаючи ті самі 24~и години для галочки! І тільки мізерний мінімум з нас, здатний розцінювати 7~му ранку, як новий початок...як нову можливість прожити своє життя по своєму...
Вулицями ми прямуємо, вивчаючи бруківку...ніяк не погляди! В маршрутках музика і мінімум спілкування...в свої всесвіти вже давно не впускаємо чужих...наповнились завченими! Навіщо напрягатись і розпорошуватись? Нам комфортно стало жити у власних коконах, сплетених з принципів і страхів, набутих у минулому.....
Люди ніколи не цінують інших людей! Не помічаючи нічого, крім своїх жорстоких критеріїв, ми відсіюємо усіх, хто спіткнувся на перших пунктах!
Як шкода....що люди перестали цінити інших людей....закохавшись у свої комфортні будні і амбіції....
Можливо б тоді, щасливих ставало би більше...“

Часом, хочеться прокинутись порожньою...

“...Як, часом, хочеться прокинутись порожньою!
Розплющити очі від тиші, і без завчаної звички дивитись на годинник, вимірювати спокоєм стелю!
Цікаво, чому не можливо по власному бажанню, дістати з середини усе, що сковує у кайдани кожен подих??? Людство винайшло ядерну зброю...літаємо в космос...шукаємо на дні океану те, чого тільки в фентезі малюємо....а коли доходить до власних почуттів ~ тут ми стаємо безпомічними роботоми, що застигли ржавчиною від власного небажання робити крок в іншу сторону...подалі від людей, які квітнуть поруч барвистими картинками!!!
Мабуть, для мене буде подвигом, взірватись в середині...стати особистим героєм, що врятує незначну кількість живого між ребрами! А потім перебудова...ремонт...ну, все те, що відбувається, коли наступає мир!!!
Прагну миру з собою...щоб не ділити день запитаннями...не дряпати папір монологами! Хочу відвертості, до останньої крапки без жодних ком...загалом, просто іноді хочеться прокинутись порожньою....“

Вона звикла бути чужою....

«…Вона так звикла бути чужою….Мабуть, рідною, вже ніколи…Мабуть «тепло» описала «холодним» на своїй кухні…і ій свято віриться у кожне слово, яким вона б цілувала б у відповідь на твої думки про неї…
Їй поруч моторошно, від власного бажання танути…елементарно «згадувати» її вже не приносить ейфорій…обіймаючись порохом від недописаних романів…в очі не вимовлених слів, їх хочеться тонути серед літер написаних тобі….лиш би ти не бачив її слабкою, серед сотень листів, які ніколи не будуть прочитані….так вирішила вона на самоті…
Вона….Вона б воліла усе міняти…рвати на шматки, щоб зникало з її, часом хворої, голови, думки про тебе…щоб все написане мало присмак солодкої вати…як в дитинстві…а не гірчило пекучими почуттями примари…
Їй би більше сонячного натхнення…менше тебе…хоча…хоча в її днях завжди має жити «драма»…щоб було про що кричати через монітор…так вона почувається живою…так вона живе, поруч з негативними героями, які руйнують її світи, побудовані її бажанням…
Вона помре, якщо закінчиться чорнило…якщо подряпається папір…якщо навколо не залишиться жодного привида, якому б вона писала листи….на даному етапі її існування це ти! Не переймайся…зовсім скоро в її житті намалюється інший…такий же грішний….чомусь, завжди її руйнують саме такі… »

Пишу не собі....мільйонам!

«…Я б писала мільйонам…надихала б словами…обіймала б Вірою…цілувала б у щоки літерами, тими про які ті мільйони мріють…я вмію! Ти знаєш! Було б бажання….і руки не зв’язані тобою…про тебе…
Я часто на дотик торкаюся клітки! Ти знаєш, коли замурзані крила, не мають вже місця…коли у легенях критичний мінімум кисню…коли дицебели, що хочуть кричати, натомість шиплять і ти можеш тільки мовчати…от тоді починаєш писати, щоб не рвало з середини шкіру весь випитий віскі…коли між ребрами тісно, пускаєш на волю свої думки…нехай провітряться…
Хоча….я, таки, пишу мільйонам…про їх почуття і про власну негоду, яка стабільно дощить у моїх стінах! Просто ти однин з тих знайомих, якому відправляти листи, значно приємніше, ніж в нікуди…і коли твоє мовчання ріже моє повітря, на до і після, я знаю…я відчуваю….що ти з насолодою їсиш кожну літеру, знаючи, що це про тебе….
Благаю….продовжуй мовчати…так я натхнення відчуваю на кінчиках пальців…так я вчусь бути подалі від тебе…на відстані простих написаних слів…і цього вистарчає мені, щоб чемно залишатись закоханою у власні грати, побудовані собі, щоб більше ніколи…ні до кого…ні з ким…»