«…Коли всесвіт перетворюється у чорно-білу німу кінострічку, вкрай важливо вчасно перемкнути канал! Здається, я нарешті тебе відпустила…здається, саме це наш фінал…
І ми мов Львівський трамвай, залишимось пошарпаними спільними спогадами. Тебе вже давно чекають в дома…мені ж нічні вулиці – слухачі. Пам'ять завжди стирають поволі, заповнюючи сторонніми ароматами зовсім чужих. У тебе тепле кохане ліжко зіткане з нових імен. А я ретро обожнюю, і свої світи. Ні , ні! Не жалій мене і мої вірші! Я не від самотності кохаю стелю і каву без вершків! Мені мій комфорт понад усе…і якось зовсім різко ти видалився з моїх мрій! Знаєш…на кухні тепер лише один стілець і улюблена чашка поруч….
Ти тільки не хворій фотографіями. Коли тобі боляче, моя погода за вікном, плаче осінніми зливами! Ти ж пам’ятаєш, як я обожнюю підвіконня і твої обійми. Любий! Усе забувається! Все нутро заповнюється іншими рисами і почуттями. В тобі стільки залишилось не сказаного…в мені надто багато спустошеного. Бережи найдорожче для майбутнього імені поруч…я навчуся мовчати на плечах…Ми залишимось найріднішими. Відстані не руйнують святого!...От тільки….тільки не хворій мною більше….здається, я тебе нарешті відпустила….»
«….Я Тобі…для тебе…з тобою…. Йшла поруч занедбаними вулицями Львова. Затирала повільними кроками вологу бруківку, і слухала тишу. Господи, іноді немає нічого гострішого за ніжність, яка вже не в твоїх кишенях… І ти ж мерзнеш не від відсутності другого светру…
Я заради…попри…з тобою…. Тонула у чужому сьомому небі. Захлиналась поруч…рвала частинами нерви. Розпадалась атомами на твої долоні, щоб не надто багато…щоб якраз…щоб поволі, без лишньої ваги, ти носив мене в серці…хоча б на п’ятому ребрі…Іноді і зовсім – зовсім близько вистарчає для повноцінної ейфорії…
Я би мовчки… кричала б…далеко… Мені би зовсім інші роздоріжжя, бажано без жодних табличок. Мені б щільно затуляти заплакані очі, і в невідомому напрямку, як собака, на запах….Мені б більше чуттів…зменшити б порожнечу…От тільки….
Коли була поруч…з тобою…для тебе…. Мене стало мало для цілого всесвіту! Я майже прозора в своїх баченнях. В мені максимум значення в відображеннях…в середині вени і капіляри – все якось банально! А може у цьому якраз моя матриця? Стати тілесною, нарешті, без жодних уявних поранень…
Мені би такою, яку себе бачу! Натягнута шкіра на всі свої втрати. Мені б подорослішати. Відповідати датам у паспорті…. Та чомусь, саме крихкою обожнюю прокидатись, обіймаючи свій сталевий характер за сонні солоні плечі…»
