Ти була тією, про яку тільки пошепки, щоб не врочити. Безліч навколо імен, та Твоє врізалось в самі ребра, коли ти мені дзвонила. Ти під грифом «особлива» оселилась в середині….до тебе жодної рідної настільки, яка б так боліла. До тебе всі, наче, тренажери, на яких вчився тебе любити….ТИ! Ти з тих, яка завжди по ліве плече, тому що бажання бути зі мною, таким гидким від власних принципів, змушувало тебе забувати свої…. Ти з тих, про яких все життя, хто б не прокидався поруч…. Ти та, яку сміло «янголом» охрестив, бо ні на кого не схожа… Ти опора…Віра в власні сили…Ти та, що терпіла побої словами моїми….Вони боліли найглибше! В тобі вистарчало любові витерпіти і це…Ти моє натхнення….Ти була тією, яку я відпустив. Мабуть людство саме такі вчинки називає «помилками»… …………………………………………………………………………………………………………………….. Ти був саме тим, для якого берегла свої найсолодші слова. До тебе була суцільна біль і на вітер розвіяні зізнання. До тебе декілька імен, яким віддавалась внутрішньо, а потім помирала…. Ти був тим, в якого свято Вірила. Зовсім іншим…новим…саме таким, якого собі уявляла, щоб стояти поруч з плечем…. Ти був тим, біля якого крила ставали пухнастішими… Тим, біля якого ставала сталевішою і водночас ніжнішою. Значно міцнішою і мудрішою… Про таких як Ти пам’ятають вічно, бо слово «вічність» з тобою набуває інших широт…з тобою і один день перетворювався в безкінечність…. Ти той, якому пробачала…чекала. В очікуванні вчилась тебе розуміти…з легень всю біль випускала з кожним подихом, коли тебе не було поруч. Приймала твою невагомість…робила перші самотні кроки. А ти дивився вслід, і ніколи не вірив, що я зможу літати без твоїх рук….а я взлетіла! Пробач …………………………………………………………………………………………………………………….. Бувають такі почуття, яким вдалось тільки на відстані набирати свою вагу. Бувають такі люди до яких розуміння приходить в зовсім чужих декораціях. Існують ті, які клеймом на завжди на стінках душі…чомусь, саме таким ніколи разом не судилося… Він про неї…Вона про нього….а між ними слова вдячності за вміння вчасно пробачати, щоб не залишитись один одному черговою життєвою трагедією, з вагомим тягарем взаємних образ! Щирим прощанням...спільним мовчанням лікуються навіть душі»
«…Ти знаєш, як бояться КОХАТИ ті, в яких кістки поламані колишніми іменами? Коли за плечима декілька років за 25, в кожній твоїй клітині сліди залишили померлі почуття. В тобі, раптом, досвід ставить кордони перед порогом наступних людей! І ти вже давно не віриш у стандартні статуси «Хто не ризикує, той не п’є…»….в пріоритеті - не померти від болю!
Дивно! З віком, чи з даними мені в житті людьми, я розумію, що нам притаманно забувати найсолодше. Звичним навичкам «цілувати когось за вухо» доводиться вчитись знову і знову. Кохання – це тобі не велосипед…і з кожним наступним падінням, все важче стає сідати за кермо, як би сильно ти не шаленів від швидкості і вітру….
Навколо, чомусь, одні похорони! Хтось ховає свої почуття…хтось чужі. Байдуже! Як в математиці: «від перестановки додатків сума не міняється»….так і в житті! Болітиме відразу обом….от тільки одному від втрати…а іншому, від неочікуваної самотності власних днів….
Ти знаєш, як бояться КОХАТИ ті, які вже КОХАЛИ?
Коли обпалюєш пальці об сірники, кидаєш палити! І як би сильно не зводило б тіло судомами при сигаретному димі, в тобі житиме інстинкт «болітиме». ….
Якщо пильно вдивлятись в людей, що повз, мов зомбі, крокують ледве – ледве, ти побачиш сотні витягнутих рук….щоб наступного разу відштовхнути, а не підпустити…»
«… Ти так жадала волі, що і не помітила, як зі всім зайвим вирвала з середини і все живе! Під шкірою суцільна безодня, а в житті жодного імені, яке хотілось би тримати за літери. Ти колись саме так вирішила….тепер прокидаєшся порожнечею, і поглинаєш все, що наближається до тебе ніжністю…
Тобі б більше мужності тепер довіритись. Навчилась самостійно ходити і приймати рішення! Майже ніколи не скиглиш – вправні вчителі! Їх і закарбувала в своїх принципах. Майже відмінниця на уроках байдужості….лиш іноді шкодуєш тих, хто вирішив з тобою ділитись своїм теплом! Дарма! Закохана в люті морози….
Тепер почуття тягарями стали? Душі навпроти тобі «андерграунт». Назавжди забула, як робити крок назад. Вже й не чекаєш, що там по переду! Вперта, манерна з гіркотою на вустах!!!! Дурненька! В твоїх сумних очах завжди помітно, якою цукровою ватою ти танеш по вечорах, за зачиненими дверима!
І, наче, вільний птах. Поламані крила. І ти назавжди залишишся на своїх дахах, не зрозумілого іншим, сьомого неба. І стеля навпроти – твій вічний слухач. Закохана в дощ, який тебе розуміє… Ти так для себе створила…»
