«….Викличи мені таксі! Без зворотної адреси! Хочу надихатись старим містом…залишити тебе десь під бруківкою…провітрити протягом скверів свої думки…витрясти тебе з голови з Високого Замку…ТАК!...о п»ятій ранку це найкраще робити….тільки за мною не йди…
Вибач за залишений запах на простирадлах. Вже завтра ти витиратимеш мене пральним порошком, і згадуватимеш по молекулі моє тіло, яке з жадібністю обіймало тебе, як в останнє….мабуть, в останнє і торкалась твоїх плечей, і всього, що стояло на столі біля ліжка…
Ми обоє вкотре пошепки вимовим «прощавай», не дивлячись в очі. Вкотре будем свято вірити, що цього разу назавжди…вкотре, тяжко вимовлятимемо голосні і ковтатимемо приголосні, щоб так реально не різало шкіру прощальні дотики…Вкотре відчинені двері…і як ніколи, в них виходжу саме я!
Дежавю! Ми таких «трагедій» прожили сотні. Ті ж герої…ті ж солені сльози, за зачиненими дверима…то твої, то мої.. якось, по черзі! Сьогодні мерзну я, тебе ж залишу в теплому ліжку. І кому гірше? Так простіше, щоразу міняти декорації…навколишні ситуації…людей, яких начебто підпускаєш на відстань витягнутої руки…А все нащо?...щоб кожного разу берегти в собі щось живе…щоб остаточно не померло в спільних обіймах….
Викличи мені таксі. Цього разу я чекатиму на дворі! І байдуже осінь…байдуже п»ята ранку, і те, що дощить….У спільній кімнаті поруч вже завірюха. Мені стає тепліше на самоті…Вибач! Мабуть, до наступного «прощавай»....»
Немає коментарів:
Дописати коментар