«….Викличи мені таксі! Без зворотної адреси! Хочу надихатись старим містом…залишити тебе десь під бруківкою…провітрити протягом скверів свої думки…витрясти тебе з голови з Високого Замку…ТАК!...о п»ятій ранку це найкраще робити….тільки за мною не йди…
Вибач за залишений запах на простирадлах. Вже завтра ти витиратимеш мене пральним порошком, і згадуватимеш по молекулі моє тіло, яке з жадібністю обіймало тебе, як в останнє….мабуть, в останнє і торкалась твоїх плечей, і всього, що стояло на столі біля ліжка…
Ми обоє вкотре пошепки вимовим «прощавай», не дивлячись в очі. Вкотре будем свято вірити, що цього разу назавжди…вкотре, тяжко вимовлятимемо голосні і ковтатимемо приголосні, щоб так реально не різало шкіру прощальні дотики…Вкотре відчинені двері…і як ніколи, в них виходжу саме я!
Дежавю! Ми таких «трагедій» прожили сотні. Ті ж герої…ті ж солені сльози, за зачиненими дверима…то твої, то мої.. якось, по черзі! Сьогодні мерзну я, тебе ж залишу в теплому ліжку. І кому гірше? Так простіше, щоразу міняти декорації…навколишні ситуації…людей, яких начебто підпускаєш на відстань витягнутої руки…А все нащо?...щоб кожного разу берегти в собі щось живе…щоб остаточно не померло в спільних обіймах…. Викличи мені таксі. Цього разу я чекатиму на дворі! І байдуже осінь…байдуже п»ята ранку, і те, що дощить….У спільній кімнаті поруч вже завірюха. Мені стає тепліше на самоті…Вибач! Мабуть, до наступного «прощавай»....»
«….Що ти бачиш, коли заплющуєш очі? В твому ж всесвіті все чорно – біле…тобі кожна кольорова пляма ріже свідомість. Коли торкаєшся когось трішечки теплішого за твоє тіло, б»єшся струмом. Марно. Я мов резинова…мене вже не вдариш…не зламаєш…час від часу і протиотрута діє…а ти і не знав….
Забуваються з легкістю ті, хто з грифом «замінники». Закарбовуються на стінках душі «особливі». В моїх списках ледь вистарчає місця для перших…ти ж свої вже навіть не ведеш…тобі кожна навпроти мого обличчя. Обіймаєш тільки тих, хто на смак хоч трішечки схожий зі всім, до чого ти звик…що називав пошепки моїм іменем….
Що бачу я, коли заплющую очі? В мені надто багато поезії. Я словами червоними окреслюю коли болить, і мовчу коли щасливо. Для мене справжнє диво, забувати твої «обіцяю». І коли у вісні тебе розмитим бачу, знаю, що це ще ти….але тішусь малою дитиною, що різкість вже не навести на застарілі почуття, які в кожного під папкою «особливі»….і для кожного вони свої…»
«…Скільки людей може вмістити одне серце? Іноді здається, що воно безрозмірне, і туди ходять, як на дешеву вульгарну виставу всі, кому час від часу набридає монотонність їх звичних квартир….поруч зі мною ж завжди все, як під наркотиками – яскраво …
Скільки облич можуть пам’ятати одні простирадла? Існують ті, яких нахабно вписуєш між рядків, для різноманітності. Так і в житті…чим більша масовка, тим об’ємніше п’єса, на яку збігаються ті, кому байдуже, чи ти називатимеш його по імені. У чотирьох стінах зовсім не обов’язково записувати на шпалерах всіх…іноді і один тягарем, через який варто розпочинати ремонт…
Скільки почуттів можна дарувати одній людині? У всього існує свій життєвий ліміт. Не існує безрозмірних…не зустрічала і безкінечних. Або один одному назавжди…або мінімум, на одну ніч, яка і ранком ніколи не закінчиться.
Скільки часу у слові «вічність»? Вічно навпроти обіцяєш, що це на завжди…до наступного епізоду…до чергового актору…до занудного сценарію, де ти шукатимеш випадкових…… У вічності є термін придатності: Доки ти відчуваєш…і доки б»єшся в конвульсіях від щастя навпроти, коли тобі щедро обіцяють до останнього подиху. …А потім знову крапка, і наступна «вічність»….
«…Почуваєш себе напівпрозорою щоразу, як робиш перший крок через свій поріг. Позаду залишаєш безліч облич, якими перенаситилась. Сьогоднішній календарний ти нічим не запам’ятаєш…чай в ліжко, з присмаком кориці, яку більшість ненавидить…байдуже! Вона тобі приносить задоволення більше, ніж тисяча порожніх слів від випадкових….
Зім’яті простирадла…все та ж стеля навпроти. Ти обожнюєш тижнями не застиляти ліжко. Так воно завжди тепле, і наче чекає на тебе втомлену і липку від людського бруду. І ніякий душ не очищує душу…лише твої дурниці на папері здатні перетворювати тебе в напівпорожню…хоча б на одну ніч…
Ей, мала! А хто сказав, що це самотність? Часто клони плутають її з внутрішньою свободою. Це твій свідомий вибір, заповнювати прозами свої дні. Все ж краще, ніж спотвореними душами тих, хто з легкістю плюватиме через праве плече на тебе, коли ти помиратимеш від болю…
Я завжди обирала квартири з жовтими шторами. Через них, навіть коли за вікном сіра осінь, в моїх чотирьох стінах завжди сонячно…тепло…наповнено натхненням і ароматом кориці, яку більшість ненавидить… »
