«...У тебе вже відпрацьована роками звичка! Раз у пів року одним телефонним дзвінком заповнювати мої стіни ностальгією. Твоє «- Привіт. Я біля твого дому....» завжди звучить, як ніби пошепки ти просиш про допомогу...погляд в підлогу...щоб подивитись мені в очі, ти заливаєш в себе спершу 300 грам віскі....і де ми так навчились з тобою, сприймати спокійно один одного лише через алкоголь? Порожні розмови...лиш би заповнити повітря словами, яке електрезується вже візуально від спільного бажання обійняти. Це наче, коли сидиш на дієті, а навпроти тобі посадили тістечко, від якого ти божеволіла роками....Дивно! Завжди вважала, що в мене сила волі абсолютно відсутня, як таке поняття.....курити кидаю 14 років....а от до тебе не торкаюсь. - І як ти здобула імунітет? - Хворіла роками почуттями до тебе. Лікувала себе чужими руками...заповнювала всесвіт порожніми стосунками, які дуже швидко лопали, як повітряні кульки, від перенасичення байдужості.... - Тобі легше стало без моїх метеликів? - Мені стало просторніше. В середині, наче, чорна діра, яка засмокчує в себе негайно народжену симпатію....я без тебе забуваю, що таке відчувати...але це краще, ніж я жила з тобою цілісним під ребрами... - Ти б змогла.... В такі моменти я завжди перебиватиму тебе не потрібними словами, натягнутою посмішкою, і поглядом, який благає не розпочинати все з початку.....І ти завжди читаєш це сумлінно у моїх очах. Ще 200 грам для хоробрості викликати таксі... Дружні обійми на прощання, які триватимуть цілу вічність....з роками я звикла тебе відпускати спокійно, без лишнього тремтіння до кінчиків пальців....а ти тремтиш щоразу! Кожен з нас ніколи не зізнається, що могло би бути поруч...Нам комфортніше залишати все по заду, з відмітками «теплі спогади». В нас наше сьогодні зовсім інше на дотик, з чужим ароматом і новим іменем... Мабуть, у нас одне прокляття на двох...залишатись один одному вічністю...»
«...Вона пошепки говорила йому «- Хочу з тобою в вічність», а Він чемно кивав головою, і продовжував мріяти про тих, до яких руки тягнуться по ночам, поки Вона спокійно спить поруч... Вона дарувала йому свіжо написані зізнання, вкладаючи у кожне написане «кохаю» усю себе.....а Він дарував свіжо вбиті лілії, щоб почуття провини не різало його свідомість за вечерею.... Вона обожнювала чекати його вечорами....потім гріти руки поцілунками в зап»ясток...задовільняти його шлунок і розбещенні фантазії....Йому ж хотілось завжди якогось триллеру...спокій викликав безсоння....в Його розумінні «разом» завжди було надто прозорим, щоб звертати на це увагу.... Вона вчилась відпускати Його щоразу...помирала...кістки ламала...робила перші самостійні кроки....А Він, наче відчував, що Вона взлітає, і повертався...Вона здавалась....знову сідала....і відкладала небо колись на потім... Він щоразу залишав по собі солодкі спогади, щоб Вона ніколи не забувала....Вона старанно палила мости, але поверталась.... Є такі люди, в яких кохання пліч о пліч з болем ходить. В них звичка викликає оскому....Вони завжди розбігатимуться по далі....щоб потайки, коли ніхто не бачить, ночами сумувати один за одним... Їм, чомусь, саме так щасливо...»
«....Іноді життя перетворюється на гіркий чорний шоколад! І наче отримуєш задоволення від усього, чого торкаєшся своїми холодними, від осені, долонями.....а все ж гірчить на язиці випадковими перехожими, яких хочеться забувати знов і знов.... Сьогодні я навмисно домішаю цукатів, щоб потайки сумувати лиш за хорошим...запиватиму теплим молоком, яке ненавиджу...та в ньому, кажуть, більше хорошого настрою, ніж в годинах порожніх розмов.... Є такі люди, які обожнюють гіркоту перед сном....мені ж, якщо справжня, то їстиму ложками....і коли чорний шоколад липне на піднебінні, в мому всесвіті всерівно стає солодше. Я за прозорість...без лишніх домішок. Від додаткових «Ешок», іноді навіть нудить...»
«…Ти грієш, в тремтячих долонях,третю охоловши каву…не дивишся в очі…пошепки щось бурмочиш і кричиш з середини почуттями. Ми з першого дня знайомства спілкувались поглядами! Слова ніколи не мали значення, коли розширялись зіниці і ти тримав мене за плечі…тссссс….краще мовчи! Так драматичніше буде…. Я питиму поруч алкоголь…так легшою себе почуваю, серед усіх тягарів, що твого імені, осіли на стінках душі….ні, ні, ні….я давно тебе відпустила…а ти, мов навіжений, у це ніяк не повіриш…надто багато малювали спільним…і важко повірити, що це все були заляпані ейфорією мрії… Ти візьмеш за руку…я битимусь током…видно, імунітет, таки, потужна штука! Тримаю по далі тебе від віскі…з кожним ковтком, ти ковтатимеш свої заборони…а ти потрібен сталевий і непохитний… Старанно ховаю посмішку у кишеню…щоб жодного гачка, за який би ти зачепився, і прокинувся з ранку на моїх простирадлах…Я намагаюсь залишатись відвертою…ніколи саме тобі не брехала…мовчу! Бо всі зізнання, кайданами для нас обох стануть….а я тільки звільнилась…-5 кілограм…тепер, аж не віриться, мені легше піти… Не допита кава…порожній столик…ностальгія загорнута в пледи…ніхто з нас її не взяв сьогодні з собою додому! Там чекатимуть зовсім інші, з якими ми ніколи не спілкуватимемось поглядами…Так буває лиш раз в житті…»
«....Схиляю голову перед усіма своїми принципами... Чорт забирай, мабуть я таки, не зовсім чемно виховувала своє «Я», якщо у мене каміння кидають ті, що вважають «осуд» своїм громадським обов»язком.... Навколо одні святі! Німби світять в обличчя при кожному самостійному кроці...і коли я пишу, що «поруч не можу», це не тому, що пихате его в мені...це тому, що тебе не хочу впізнавати у мріях своїх кожного ранку з просоння... Жорстокість і байдужість люди виховують не самостійно! Їм сумлінно допомагають ті, кого вони називали «рідними»...Нажаль, наступним руйнувати лабіринти незрозумілої їм душі!.... Простіше піти «по Англійськи», ніж чути в обличчя, яке стерво з мене зробили інші руки..Кладу відповідальність за свою брутальність у кишені....щирість сьогодні не в моді! Відповідатиму соціальним кретеріям...терпкість на піднебінні заливатиму віскі....наближаимусь до статусу «святої», в якої німб замість корони....мене ж такою хрестили за похудівшою спиною.... Насолоджуйтесь творінням...»
