“... У якомусь житті я б була відмінною стюардесою! Щоб подалі від тебе...землі...без співчуття втрачати значення. У цьому ж житті я навчилась губити себе за координатами...і знаходити знову, до поки тобою мовчатиму.... Від відвертості до мовчання три місяці гострого! Я б воліла тепер завжди залишатися осторонь ...поза межами доступу ...мінімально чесною...лиш би не навпроти! Я у тебе ж залишусь зимовою...навіженою...трохи молодшою...з кольоровими планами між стінами, де віри було трохи більше ніж у решти....ми так створили... Ти закінчишся вкотре...я навчуся ходити по стелі! Мене з часом почнуть пекти односкладні речення...Пам'ятай, коли про тебе писатимуть поетеси, я залишусь тією що була перша, викладаючи літерами те, про що зазвичай воліють мовчати... І ти мовчиш..“
«…І скільки б я не билась словами об стіни…їх, все рівно буде надто мало для тебе! Мізер, на який, більшість не звертає уваги….і ти серед них… Знаєш, коли уява малює тебе, то завжди, чомусь з посмішкою! Хм…ти знав, що вона мене гріє? Що розпалює мою віру до таких масштабів, що і Хіросіма ховається за високими горами?….Що таке атомна бомба, в порівнянні з твоїм натхненням? … Мені, часом, так шкода, що я не маю можливості сісти навпроти, і розповісти, яке величезне значення ти маєш! Ти б зрозумів, наскільки кольоровим оселився на мому папері…і наскільки бережно я тебе бережу між словами, які наче не тобі…та ти ж знаєш.…. Ти завжди знаєш ВСЕ ! Для тебе ніколи не буває несподіванок долі….розчарування, як данність….і я часом заздрила твоїй мужності викреслювати назавжди людей, червоними похибками, з свого життя…Я так не вмію! Я б сиділа годинами з тобою і олівцем між пальців, що мудрість твоя між порами просочувалась в мене, але так, щоб ти не знав… А можна, я поруч ніколи ніколи не буду слабкою? Дозволь мені бути собою…сильною…не по хитною….щоб ти пишався тією маленькою людинкою, яка прагне стати тобі опорою….поряд з правим плечем, іноді шепотом вносити трохи рівноваги у твої хаоси… А знаєш…іноді, для цілковитого спокою, потрібно просто бути впевненим, що ти не один. Дуже надіюсь, що і це ти ЗНАЄШ….що я в тебе є… Посміхайся вірою частіше….»
«…Чи не занадто багато чорно-білого увійшло в середину, вічно зачиненої мене, за руку з тобою? Труїтись щоденно безліччю слів…збираючи хаотично з підлоги написані тобі іменники і оберемки дієслів…і все ховати подалі від клавіатур, щоб не дублювати в пам»яті тебе поруч з собою… Хто тобі МИ? Звичайні випадкові! Ще одна сповідь в твоїй свідомості «не моє»…Божеволіти…лізти на стіни…це не про тебе…не твоє…це моя, чергово написана історія, як я віддала все те, що тремтить від одного запаху… Хто мені ти?...хм…застуда, мабуть! Ти ті, декілька слів, які камінням осіли на ребрах і нестерпно ламають їх! Ти мій власний солодкий міф, в який попри факти, хочеться вірити….і усім своїм «НІ» я вже грати видумала…лиш би не чути їх… Що нам наше «завтра»?...для тебе довжелезний потік від насолоди чужих руки, якими ти забуваєш мене…для мене ж, зачинений світ, де я поселила всі свої «може»…дай Бог, щоб не на завжди…тебе ж вже немає поруч…як і мене, мабуть… Чи не занадто багато чорно – білого я впустила в легені?...вони ж дихають ледве…і поки, тільки тобою…в очікуванні дня, коли заповню свободою кожну молекулу свого життя….хоча і солодко, від твоєї присутності по ночах на моєму папері…»
«…Чуєш, Брате! Я ніколи тебе не бачила…твоїх Українських очей…можливо у тебе ямочки, на замурзаних сходом щоках! …Ти й не знаєш, як у Львові одна бандерівка, щоночі молитвами кричить про те, щоб ти повернувся живим….почув би…щоб братам розповів, як Я у Вас ВІРЮ! Знаєш, в нас спокій…БТРи не руйнують живе…не плачуть на вулицях жінки, і діти радісно грають у те, як «прибити москалів»…Сумно….свою доньку вчу любити усіх…хотілось би, щоб і кожна мати так….можливо б тоді, не прийшлось тобі воювати з тими, для кого людське життя вимірюється кількістю баксів…Тоді б і твої діти не знали б, що таке війна…а вони в тебе є??? Дивно! У мене дома мирно, а в тебе люди в підвалах шукають по куткам слова, щоб це припинити…не чують! Комусь вигідно стало відправити тебе туди, де вбивають найдорожче….захисників! А як же ми? Ті, що хотіли змінити країну!!! Ти хоч знаєш, що без Вас ніяк? Думаю, відчуваєш…але Україна у нас одна, і ти маєш бути там, де її хочуть ділити…. Брате! Я чекаю на тебе! Повертайся живим! У нас іще безліч проблем в середині….без агресорів, ми поставимо на коліна тих, хто зрадив нас….але, без тебе ніяк! Мені потрібне твоє плече, і твої ямочки, щоб іти у перед знаючи, що я не одна…що нас багато!!!! Закінчиться війна, і я обіймами тебе віддячу, за твою мужність…з мене кава…з тебе Віра у те, що все було не дарма! І щоб не один…щоб зі всіма братами, ти сидів навпроти і зі мною будував плани, як Україну підняти з колін…. Я чекаю на тебе….ідейного, сміливого…в серці з Україною….і щоб без всяких «але»…не приймаю! Ти, без поранень, повинен вернутись живим….обіцяй мені!... ТИ Ж УКРАЇНЕЦЬ!!!...по іншому, ніяк!)))…»
«…В житті так завжди… Коли ти стоїш навпроти своєї цілі….і здається, що от от вона опиниться на кінчиках твоїх пальців…..от саме в цей момент, з ліва від тебе має виникнути якесь чудернацьке торнадо, якому абсолютно все рівно, як ти дорожиш усім цим…..нещадних пару рухів (пару слів)…і все….нічого нема…порожньо! А ти стоїш…в голові бардак….і стараєшся повірити у те, що все скінчено! В такі моменти найважче, це повірити у банальний вислів «все що не робиться, все на краще»….Який там вислів? Що за літери? Цілі нема! Зруйновано!!!...і все втрачає свою тілесність…навколо все прозоріє…втрачається орієнтир! Кажуть, життя діляться на періоди ДО і ПІСЛЯ! Головне, не зупинятись десь по середині!...не втратити навики будувати цілі…не погубити бажання мріяти далі!... Маю надію, що читаючи цей текс через тиждень, моя свідомість вже впустить в голову «все на краще»….поки ж, постою в середині, з величезним здивуванням між ребрами, і гострим запитанням ЯК ТЕПЕР ДАЛІ?...»
«…Вам відчувалась колись порожнеча??? Ні, серйозно! От саме цей момент, коли вона розводить ребра, і дихати стає на декілька кілограм кисню важче…..? Ви відчували колись слова в горлянці? Коли кожна літера чіпляється за щось живе, і ти не в силах вимовити те, чим саме в даний момент тебе руйнує з середини…? А бувало, що сидячи навпроти, отримуючи щосекунди ляпаси по свідомості і вірі, Вам хотілось одним рухом зупинити час?...хоч на мить…щоб перехопити подих, і з притаманною завченою мужністю, дивитись далі в очі…? Бувають моменти, коли ти під п’ятим ребром чітко відчуваєш, як помирає надія….Сьогодні я просто вирішила бути наглядачем цієї катівні…страти зрештою! Можливо, і моя вина, що не змогла пояснити, як обросла двома сказаними словами….і далі вже нічого не чула……абстрагуватись входить у звичку, як би цьому не пручалась уся свідомість…»
