Інойді йдеш вологою бруківкою....а повз, тягнуться з зігнутими спинами...звязані спільними невдачами...незадоволені ті, хто й не помітить, що ти дивишся прямо в очі.
Шкода, що люди свої почуття залишають в дома....виходять на двір порожніми...зачиненими...без душними.
Їм би швидше прожити наступні дванадцять годин клопоту....і знову у свій всесвіт під ковдру....
Я таких знаю особисто. В них посмішка до огиди брехлива. Їх ямочки, на солених від сліз щоках, не збуджують захоплення...сковані власними бажаннями, які пошепки говорять перед дзеркалом...ніколи навпроти...Слабкість, чомусь, бояться усі, наче зграю собак, коли поруч нікому обійняти...
Моя прозорість починає нестримно писати, коли випадкові прохожі розігрують чудернацькі ролі, які зовсім їм не личуть. Вислів «будь простішим» завжди залишається лиш прочитаним статусом в ВК...яка ж складна система розпізнавання чужих почуттів, коли навпроти завжди б»ються током ті, яким простягаєш руку довіри....щоб, виговорились, нарешті, мабуть...стали легшими...»
Немає коментарів:
Дописати коментар