І люди не виняток...

«…Все пізнається в порівнянні! І люди не виняток….
Бувають такі, які свою сутність ховають в тоннах солодких слів. Їх обійми липкі від бруду брехні, а не від насолоди. В них на губах гіркота при поцілунках…В їхніх долонях завжди холодно, і неодмінно хочеться до дому….
Парадоксально! До них прагнеш липнути знову і знову! Це як наркотик…в примірному житті, де кожен день без похибок, іноді хочеться заплямувати себе вночі. Відчути, як це? Коли робиш крок туди, де сама будувала огорожі…відчути на смак заборону душі!
Бувають такі…я їх отрутою називаю!...Але іноді, підсолоджую їх уявою…коли самій хочеться забутись хоч на одну ніч…»

Початок....

"...Початок....
Кажуть, найважче зробити перший крок!
Людям властиво годувати себе страхами перед невідомим....А стоячи на місці, не страшно, втрачаючи щось неодмінно вагоме???
Для мене б життя не було б таким барвистим, якби в ньому було б відсутнє розчарування! Через таке гнітюче почуття, ми стаємо міцніші на одне "Ніколи більше"...вчимось викреслювати "лишніх", що обов'язково по переду ще знадобиться....
Поруч завжди знаходяться ті, кому твоє "завтра" не байдуже. Розплющуйте очі....вчіться бачити тих, хто в Вас свято Вірить....відпускайте у вільне плавання тих, хто стає для Вас тягарем....вони ж на дно і Вас потягнуть! Не бійтесь....вони не пропадуть....в них надто сталеве переконання, що вони НАДважливі!
Вірте в СЕБЕ....а не в крихкі опори поруч!
Я вдячна тим, що не дають мені сліпо йти шляхом, в кінці якого порожньо....вдячна тим, хто вчасно відкриває перед моїми очима інші дороги...Вдячна за Віру....і за те, що не даєте опускати рук...
І ще....вислів "Все що не робиться, робиться на краще..."...якось....якось, кожна хвилина моїх буднів кричить тепер підтверженням..."

Він ніколи не був святим...

«…Він ніколи не був святим. До нього завжди липли найдешевші…а він з радістю приймав у свої світи кожну, яка в нього вірила…для кількості, мабуть…щоб годувати ними самовпевненість…
В ньому чорного більше, ніж в квадраті Малевича. Торкаючись ніжності, він ніколи не розумів, що його рятують! Шматує все нещадно різкістю…перетворює чужі душі у щось огидне і спотворене…залишає по собі руїни з надії і почуттів…
Хворий в свідомості…скований власними страхами когось допустити на відстань ближче витягнутої руки. Він вбиває все на своїх роздоріжжях, страждаючи за зачиненими дверима від «непотрібності». І тільки коли він на самоті, виє вовком в порожню стелю від бажання зустріти тих, хто наважиться його зробити легшим…»

Краще, ніж в чужих долонях...

«…Щоранку намагаєшся зробити ковток чогось нового…чогось солодкого, що здатне сповільнювати твою кров, щоб серце так швидко не билось. Розплющуєш очі в пошуках невідомого…НІ…ти в своїх чотирьох стінах, де стеля давно розписана мріями…просто, під ковдрою сьогодні тепліше…
Зім’яті простирадла твоїми снами, стали ріднішими за невідоме СМС, що з кухні намагається підняти тебе на ноги…кажуть, бажано з правої…тоді пофартить. Тобі вже не подобається той, що стукає в твій телефон...СПОКОЮ. Іноді його хочеться більше, ніж будь якого чоловіка у твоїх контактах…в такт підспівуєш, але посилаєш все куди по дальше…нехай чекають, поки насолода не пройде, обіймаючи свої «залишаюся в дома»…
На самоті, часом, комфортніше, а ніж в чужих долонях… »

Тссссс...мовчи!

«....Тссссс...МОВЧИ!
Сховай за комір свої принципи і розгодоване ЕГО! Хоч раз, у свому самотньому житті, почуй когось, крім себе....сядь навпроти, і просто помовчи, ковтаючи жадібно насолоду від моїх зізнань!
Впускай в свою кімнату трішечки більше, ніж список своїх переконань! Не бийся током щоразу, коли хтось роздивиться в тобі ніжність під товстим шаром з сарказму! Будь саме зараз з тими, кого хочеш гріти в обіймах....монітори не передають справжність почуттів....нажаль....
Сидітимиш «онлайн»...Роздивлятимешся нові обличя, щоб забувати навмисно ту, яку кохав. Прісно відписуватимеш найдишевшим...іноді, для самообману грає роль кількість тих, хто зверне на тебе увагу о другій годині ночі....
Ти любиш навпроти справжність....не терпиш приторного обману...натомість, сумлінно підбираєш під зустрічі маски, лиш би бути тим, від кого тікатиме все хороше. Боїшся, мабуть, розчинитись в буднях....боїшся бути пораненим....
Наберися сміливості, говорити в очі те, чим кричиш з середини! Слова ніколи не бувають порожніми! Вкладай в зізнання усього себе, без жодної думки «сподобатись»....тебе кохатимуть саме справжнім ті, кому зовсім не байдуже твої ранки....
Зтягни з душі огидні маски...я взнала тебе реального, коли поруч ніхто не бачить....тобі до лиця те, що в середині живе...Тсссссс....Мовчи! Не треба ласощів! Бувають моменти, коли через тишу ти почуваєш все...»

залежні......

«....Залежні!
Інойді йдеш вологою бруківкою....а повз, тягнуться з зігнутими спинами...звязані спільними невдачами...незадоволені ті, хто й не помітить, що ти дивишся прямо в очі.
Шкода, що люди свої почуття залишають в дома....виходять на двір порожніми...зачиненими...без душними.
Їм би швидше прожити наступні дванадцять годин клопоту....і знову у свій всесвіт під ковдру....
Я таких знаю особисто. В них посмішка до огиди брехлива. Їх ямочки, на солених від сліз щоках, не збуджують захоплення...сковані власними бажаннями, які пошепки говорять перед дзеркалом...ніколи навпроти...Слабкість, чомусь, бояться усі, наче зграю собак, коли поруч нікому обійняти...
Моя прозорість починає нестримно писати, коли випадкові прохожі розігрують чудернацькі ролі, які зовсім їм не личуть. Вислів «будь простішим» завжди залишається лиш прочитаним статусом в ВК...яка ж складна система розпізнавання чужих почуттів, коли навпроти завжди б»ються током ті, яким простягаєш руку довіри....щоб, виговорились, нарешті, мабуть...стали легшими...»

Крайнощі...

«....Мабуть саме так - мовчки дні породжують крайнощі!
В палітрах лиш чорне і біле...серед контактів ті, кого обожнюю, і ті, кого б викреслити назавжди. Нажаль, це не завжди залежить від одного бажання, навіть якщо воно рве з середини судини...Вчусь жити поруч тих, яких іноді хочеться розмалювати....
Залишатись розумнечкою? Тримати себе в кайданах хороших манер....і тільки по ночам, коли нікого поруч, будувати повітряні дороги до усього, що інші «заборонами» назвуть.
До біса усі судження...Мені насолоду викликає сигаретний дим. Набагато приємніше його ковтати на підвіконииках, ніж тримати за руку тих, які навколо грати будують....
Я б більшість знайомств забувала би ковтками віскі...розбавляла б кубиками льоду монологи почутих зізнань. І це не злість.....це елементарне почуття, якого бояться більшість, коли хочеш летіти, а соціум крила гне....
Нарешті, Вільна. Від власних списків заборон. Мені би краще в прірву з насолоди...ніж в натовпі засмучених людей, в яких кайдани тонною вимірюється...в яких по сто причин, чому вони не роблять крок в перед....
Взлетіла....не чекайте дома....мій дім, тепер, за кожним поворотом...на кожній вулиці, де я на дотик пробую, що таке брехня...і те, наскільки солодко, коли нема на шиї повідка...»

бажаю щирості....

"...Часом ловиш себе на думці, що весь твій організм прагне щирості!!!...
Щоб слова мали значення... щоб важили на декілька кілограм більше, ніж їх здатен був розвіяти вітер...
Хочеться поруч людей, які здатні спілкуватись тишею...поглядом...які б цілувались душами...
І якби в минулому я б не тримала таких справжніх, це б залишалось мріями на папері...а так...
А так, вписую між літер надію на те, що попереду ще будуть прозорі..."

Коли сідають батарейки...

«...Мабуть, осіння депресія, вже давно не в моді...і більшість знаходить для себе порятунок від сірого неба в спілкуванні та перетинанні власних кордонів! А я неймовірно сумую за мовчанням і дощем....
Рідше тепер натискаю «зелену» при вхідному дзвінку...на рінгтоні те, що спогади збуджує....тому, частіше хочеться слухати його, а ніж голос, по іншу сторону міста....
Батарейки сідають навіть у найвитриваліших....провірено часом. В кожного свій термін реабілітації....у мене ж, повноцінна осінь. Чужі трагедії не викликають емоцій...мабуть, броніжелети бувають не тільки тілесні...під шкірою, іноді, теж виникає щось сталеве...»

Стає на диво БІЛО....

"...В моєму хаотичному світі, де всі стіни розмальовані минулим, стає, на диво БІЛО! Так дивно, стояти навпроти, і пильно роздивлятись, як тануть спогади.....мабуть вже не потрібні!
Я вперше тримаю долонями прозорість! Ніяких запитань....не сверлять скроні відповіді! Є тільки я...ті, яких впустила по запрошенню...і безліч метеликів по ліву сторону.....
Мій ранок тепер кольоровий! Стеля навпроти - яскрава палітра, якої хочеться торкатись кутиками вуст, коли посміхаєшся, бо тобі і без ковдри тепло....
Мені все складніше стає підбирати слова для текстів.....бо коли руки теплі...коли поруч ті, що здатні темряву розфарбувати власним голосом....коли лоскотно на піднебінні, від усього, що хочеться говорити пошепки......Мабуть в такі моменти, хочеш сховати усе це, подалі від чужих очей....Воно тільки моє, все те, від чого скроні болять насолодою посміхаючись..."

Мовчанням вимірюю спокій...

"....Мовчанням вимірюю спокій.
Що це? Коли навпроти вже нічого сказати? Коли шукаєш в свідомості всі кольорові картини, що малювались по ночам....перші зустрічі....перші слова....все ретельно було продумано! А у відповідь на запит в середину, порожньо....
Якою фарбою люди малюють спустошення? Біль, чомусь, завжди іде по Англійськи, не питаючи дозволу....а раптом вона ще потрібна? Щоб відчувати хоч краплину живого, що б"ється об стінки тугого панцирю з незалежності.....
Я почуваю себе в такі хвилини "божевільною". Це наче хтось забрав в тебе можливість говорити....наче зшили вуста тугими нитками з байдужості......
Дуже дивно, почувати себе вільною, коли ще вчора добровільно віддалась би рабинею...І коли стає надто легко дихати, мимоволі шукаєш кайдани, до яких звикла.....
Може варто звикати до свіжого повітря???..."

Гемотоми на папері...

«….Залишаю на папері гематомами почуття!
В мені надто багато світлого крізь пори….нема куди байдужість оселити. Жодного вільного місця…все тобою забито…як в переповненому маршрутному таксі…і навіть, якщо хтось чужий захоче поряд сісти, усюди твоє клеймо «я ЩЕ не відпустив»….
В моїх днях надто багато примар. Всі обличчя розмиті внутрішніми заборонами….я не тобі НЕ зраджую….я НЕ зраджую тому, що в середині живе. Роздерти б пальцями, як по мольберту маслом…з легкістю дихати б хімією…лиш би не тобою…
Про що мовчать спорожнілі чашки на кухні? В них пам"яті більше, ніж в прочитаних мною книжках...ніж в допитих до дна з віскі чарках...в них всі не видерті мною твої слова.Ти ж надто стриманий, щоб колись зізнатись, що я була тобі потрібна....
Зім"яте ліжко моїми словами...навпроти, чомусь, завжди стеля. Я сьогодні ввійшла в роль справжньої поетеси, яка нічого не приховує по кишеням....в якої кожна цитата тягарем осідає на плечі, залишаючись вірною усім "обіцяю"...»

Хочеться гіркоти...

«…Хочеться гіркої кави. Без приторних солодких слів, і погляду, від якого божеволіють мурахи, навпроти! Мені вперше, мабуть, бажана гіркота по венах, щоб забути по літерах , що таке на смак ніжність…..вона і так вже обезцінена сотнями непрочитаних тобою листів.
Я б стала більш розпещеною сьогодні, щоб одним поглядом палити думки і запитання «а треба?»…щоб ти по стінах ліз від неможливості мене впіймати у свої обійми….щоб чужою назвати зміг….не в очі…а в середині! Саме так я б і звільнилась….
Я б сьогодні писала брутальністю…злість на вилицях ходить колами, і одні мати малюються між комами. Видаляю чорними штрихами…от і в житті так….одним рухом перекреслити тих, від яких судомить ближче до півночі…»

в думках завжди безлад...

"...В моїх думках завжди безлад, як в занедбаній комуналці, коли мова іде про тебе! Кожного разу, до конвульсій між ребрами, я намагаюсь виділити червоним пунктиром, хоч одну геніальну ідею, як припинити дискусії десь в середині, де кожне речення розпочинається з твого імені!
Тобі мене не зрозуміти! У тебе нутро завалено камінням з байдужості! У тебе панцир з незалежності...гострими словами ріжеш простір, щоб нікого і близько... Я у твому чорному списку десь по середині, мабуть...не хотілось би першою...занадто не бажана честь...
Мимоволі залишусь не прочитаною тобою...без твоїх відредагованих почуттів...без зайвих ком! Уся я, як одна зліпленна в суцільне цитата, в якої безліч рифм...і всі, чомусь, поки рифмую тобою...допоки не зустріну плечем наступних катів..."

Для щастя прозорості вистарчатиме...

“...Мені завжди було потрібно надто мало для того, щоб між клітин спокій і солодощі щастя відчувати!
Надто мало людей...але надто яскравих! Надто мало годин для сну, але бажано за чиєюсь спиною!
Щоб пробачити, лише одне пошепки “пробач“...щоб Вірити, лише один погляд...щоб довіритись, лише один теплий дотик...
Насправді, мені не треба багато! В моїх мріях ніколи не малювались Гаваї, Бермуди і уся кольорова екзотика за моїм вікном....будинки, машини і оберемки Лабрадорів теж не про мене...не мною написані сповіді, які мілйони ховають у середені, і тільки рідко перед сном, їм хочеться вірити, що це їх справжні мрії...
Мені ж комфортно у своїх чотирьох теплих стінах, де все рідне, до кожної тріщинки на стелі.....
Мені ж не треба тисячі яскравих слів без значення...мене влаштовує, коли матово, але щиро....
Мені ж не хочеться ідеалів....лише одного, з сотнею похибок, до яких я б усе життя звикала б...зате справжнього, без потворних манерних масок....
Буває ж так...що людям вистарчає для щастя прозорості...“

СУМ, як тонус для організму...

"...Кожній людині, вкрай важливо, час від часу, почувати всіма внутрішніми органами СУМ!
Хто сказав, що "ностальгія" - це погано?. На те нам і дано безлімітна кількість МБайт пам'яті, щоб ховати потайки рідних нам людей...їх слова...їх запах, і риси обличчя, коли вони посміхались навпроти...
Іноді, відсутність апетиту, замінюється потребою в відображенні спогадів. Це наче сісти наодинці...натягнути на стіну білі простирадла, і сумлінно передивлятись слайди свого минулого, гріючись руками об глінтвейн. В такі моменти, сміх чередується з соленістю сліз....в такі моменти весь всесвіт вкривається колючками, і жалить ...але, саме в такі моменти, чомусь, почуваєш себе зігрітою.
Вчіться грітись своїм минулим...вибирати щасливі слайди...посміхатись, навіть коли нікого немає поруч!
Все найяскравіше, не в тих, хто пішов....все найяскравіше в Вас в середині....воно іскриться тим, що саме Ви здатні дарувати іншим.....
Не бійтесь сумувати...шукайте себе серед смутку..."

Осінь, цього року, на диво ЧУЖА....

«... Осінь, цього року, видалась, на диво, ЧУЖОЮ!
Рідний дощ не втамовує потребу говорити в голос...та і таємниць збільшилось, на декілька кілограм між ребрами....Дивно, але саме цієї осені, хочеться цілодобово перебувати під ковдрою, гріючи чужі почуття...свої ж роздарила, з необережністю, випадковим обличчям....всім по трошки...
Де набратись нових слів, якими можна було б годувати спустошення , серед рідної пори року? До огиди, не хочу перетворюватись в тих, які в осінь пускають депресію...тихіше, маленька! Занадто тонка павутина між насолодою, і чимось фатальним, що в майбутньому різатиме твій папір на «до» і «після»...
Хочеться ніжності! Від прохолодного повітря в волоссі....від опалого листя...від розбещенного «хочу»...На повні груди дихати рідною осінью...шепотіти під дощем те, що в голос ніколи нікому...
Осінь, цього року, видалась, на диво, чужою...»

Лети, пташко, лети...

«… «Лети, пташко, лети!»…
Летіти завжди легше на зустріч….а не «від». В мене навпроти не орієнтир…чергова втрата своїх заборон…Жодної карти….жодного ідеального плану….а зрештою, всі прірви на одне лице….крок в перед….політ….а далі, розбиті кістки і пошматована з середини шкіра….
«Лети, пташко, лети!»…..і байдуже, що крила вже не ті…подряпане пір’я….просто іноді, все ж, виникає бажання летіти «від»… яскраво усвідомлюючи, що це єдине спасіння….
«Лети, пташко, лети!»…обов’язково, з заплющеними очима. Там, по переду, все буде як завжди…..але ти так натхненно кохаєш віру….віру у те, що цього разу ти вцілієш….по максимуму зберігаючи кров у венах, яка іноді…через один такт серця, нагадує, що ти живеш…»

Обіцяй....

«….Обіцяй….
Мене любити не до кінця життя….а саме зараз. Натхненно, бережно…обіцяй, торкатись моїх думок своїми поправками…бути опорою для навіжених планів….вони ж на нас двох будуються….
Обіцяй….
Берегти у кишені кожне написане моєю рукою слово про тебе. Кожне зізнання таврувати на свому серці….обіцяй, бути трішечки легшим для моїх ранків….
Обіцяй….
Залишати запах своєї шкіри на моїх, охоловши від минулого, долонях. Я тільки поруч з тобою почуваю себе на декілька градусів теплішою…Ситнішою, від твоїх поцілунків…ціліснішою від твоїх обійм….обіцяй, що вони не втратять силу….
Обіцяй….
Що ти завжди говоритимеш правдою, навіть коли вона обпікатиме мої вилиці гіркотою. В мені надто багато солодощів, щоб витримати на собі тягарі солі….і сіль, іноді, потрібна для рівноваги….
Обіцяй……
Бути легкістю в моїх днях. Протиотрутою від випадкових образ….свіжим повітрям, коли даватимуть збій легені від болю….обіцяй бути собою кожної хвилини поруч….
ОБІЦЯЮ…..
Бути натхненням…мовчати, коли скроні болітимуть розчаруванням…ОБІЦЯЮ, бути легкою…іноді, навіженою….такою, якій би хотілось цілодобово писати на стінах спільне «обіцяю»…без лишнього пафосу….лишніх афоризмів і лестощів….обіцяю, бути справжньою для твоїх днів…»

З найкращими побажаннями....

«…Ховай мене у своїх заборонах. Згадуй тільки тоді, коли справді серце буде ставати на декілька тон важчим.
Не бери мою самотність до уваги…вона мені рідною стала. У тебе ж простору більше…ти не скований по зап’ястях своїми принципами…мої ж, вмикають стабільно серени, коли я роблю крок в ліво….
Дихай на повні груди своєю незалежністю. Таких як я мало. Кожна буде бажати, щоб ти став приречиний саме нею….мені ж прозорої правди вистарчає, і теплого погляду навпроти….
Біжи!!! Взлітай! У тебе крила міцніші. В тебе Віра ще не розпещена…в твому всесвіті ще надто світло, як о 7-мій ранку, коли все найсолодше тільки прокидається….
Ковтай ніжність з кожним дотиком тих, хто з червоним бантом стоїть навпроти….лиш би стати ексклюзивним подарунком….Я ж просто буду знаходитись десь поруч, коли тобі нитиме між ребер від прісності і однотонності.…..
Бережи себе цілого…цілісного…між усього зіпсутого…спотвореного. Закарбуй собі себе в пам’яті відвертим, щоб жодної похибки не давало між ребрами….Залишайся вірним усьому, що навпроти мені говорили твої очі….Я лишатимусь поруч твоїх дотиків, коли тобі , до болі у грудях, захочеться когось обіймати…»

Не зазіхай...

«…Не зазіхай на мою незалежність. В мені залишилось надто мало приємного, від того, що колись тебе тримало за руку…..все решта, було розвіяне вітром, доганяючи тебе, коли ти кожного разу йшов в перед….
Згадуй про мене пошепки….затамувавши подих. Лиш так тобі згадається присмак ніжності, того мінімуму, що встигла подарувати тобі….Все інше залишиться під грифом «секретно» в черговій шухляді моєї свідомості, яку називаю «минулим»….
Найкориснішим вмінням для себе окреслюю «зачиняти двері». Краще стояти по середині….без визначених напрямків у наступні обійми…Так я залишусь здоровою, без сотень невиліковних захворювань, які руйнують людей від байдужості. Все ж, Краще я питиму віскі від самотності, ніж ліки, від того, що тебе нема поруч…. »

В венах байдужість....

«…В венах байдужість…брутальність…літри випитого і гіркий нікотин. Іноді, зранку, не впізнаю своїх рис. Так буває…на деякий час, хочеш себе замінити на тих, кому завжди начхати, чи по ліву сторону йому буде боляче…порожньо….
Взаємністю виходить не тільки кохати! Взаємно можна мовчати…взаємно хворіти, але й взаємно, вдягати клоновані маски…щоб і близько нічого не вказувало на розтрощенні кістки під тугою шкірою з сарказму і матів…
Коли за руку тримають ті, хто з легкістю штовхає тебе плечем, при наймізернішому бажанні….неодмінно хочеться ковтати, всіма мурахами, це вміння…замінюючи вправно почуття, на щось огидне, чого швиденько намагаєшся позбутись…
Як себе реабілітувати? Знайти майстерного вчителя….в кожного з нас він з клеймом минулого. В кожного з нас є така людина, яка пішла, не озирнувшись, чи ти залишилась по заду живою. Декілька схожих кроків….і табличка «стерво» стає природнім аксесуаром…
Обережніше, коли залишаєте когось за своєю спиною. При наступному бажанні, Ви можете їх не впізнати…»

Комфорт власних декорацій...

«…Кажуть, коли зачиняються одні двері, неодмінно відчиняються інші…..
Мені стає нестерпно тісно по середині в чужих коридорах. Хочеться у власне ліжко, де все на дотик осінню і дощем лоскоче пальці.
Мені комфортно у своїх декораціях. Не хочу бути ідеальною. Мої похибки мені рідними стали, коли поруч нікого не було, щоб рукою вказати нові прострації, де все, як з дешевої реклами….і чомусь, завжди з лабрадором на сімейних фотографіях…
В моїх думках простоти більше, ніж в білому аркуші папері. Манерне ставлення залишаю за кадром…для мене зайві ласощі в словах, викликають кашель…Бронхіти лікую персонажами, які назавжди залишу розмитою аквареллю…стиратиму пам'ять після кожної недуги…забуваючи кількість градусів температури в середині, прощаючись до післязавтра…
Наростаючу шкалу байдужості відчуваю по венах. Нестерпно, іноді, готувати похорони для звичних портретів, вкладаючи спогади між пальців….лиш би все по дальше….на глибину 10-ти метрів під землю, куди не вистарчить духу зазирати, коли, іноді, буде тепліше під п’ятим ребром… »

"НІ" заборонам!

«…Нестримне бажання завтра прокинутись у чужому ліжку. Вивчати нову стелю….огортати незнайомою ковдрою себе від холоду…внутрішнього, мабуть….
Людська порода, тікати від комфорту, коли він до нудоти зводить суглоби…коли через скроні переливається спокій….коли не можеш вже втримати себе на місці….роздвоїтись би в такі хвилини, щоб залишити по собі хоч щось звичне…..раптом знадобиться, коли заблукаю в випадкових руках….
Рахувати мурах до безкінечності від настирливих дотиків, не маючи жодного бажання припинити агонію від того, що «правильні» забороною назвуть….
В судинах, сьогодні, тече розпещеність…зайву сором’язливість ховаю за плечі…щоб тягарем не тягнула за руки в свої звичні кухонні стіни….
Дозволяю собі з надлишком….напитись…надихатись…наговоритись пошепки…
Іноді, кожному з нас вкрай важливо торкатись вустами солодощів, які більшість не вживає після 6-ої вечора…Я не звикла сидіти на життєвих дієтах….краще повніти внутрішньо від насолоди….»

Не втечеш...

«….І як би ти не заплющувала очі…як би щільно не затуляла б вуха навушниками…як би сумлінно не забивала б свої життєві години безглуздими задачами….а від суму не втечеш!
Дурненька! Невже ти думала від себе сховатись? Ти ж з собою його на ребрах носиш…бережеш…спогадами розгодовуєш! Ти за власним бажанням, вплітала його в свої дні…обіцяла, зав’язуючи вузли, бути вірною….у відповідь, мовчання за згоду сприймала…ламала всі годинники, які б нагадували тобі, що ще декілька хвилин, і він розчиниться….тобі ж просто хотілось, щоб він щасливішим себе почував неодмінно поруч з тобою….
Осінь завжди робила тебе надто м’ягкою. Кістки перетворювала в папір, на яких ти бажанням писала зізнання…Осін’ю тебе легко зламати…без бронежилета стоятимеш навпроти, і добровільно ковтатимеш кулі з образ і байдужості…така собі Жанна Д’арк, щоб провіряти свою міцність та крихкість на чужій людяності….
Все проходить….все, неодмінно, пройде! Повісиш на стелю нові годинники….рахуватимеш секундними стрілками дні, коли ти вільна в середині….Не забудь наступного разу надихатись почуттям, коли тобі комфортно, серед усього життєвого безладу, в своїх чотирьох стінах наодинці… »

По минулому...

«…Вона сидітиме, в на пів порожній кімнаті…порожньо, не від відсутності меблів…порожньо, від відсутності почуттів. Сидітиме, на холодному ламінаті. Вона завжди ненавиділа дешеві замінники…їй би справжнього паркету, щоб шкіра пропахла деревом, коли вона лежатиме так щоразу.
В руках, охоловший віскі…кубики льоду відстукують такти від тремтіння рук…а в голові одна думка «зараз би сухого вина…» Ніколи його не любила….але саме сьогодні, коли все навколо шкереберть…коли на кухні звичний бардак, і, на диво, вимкнутий, телефон, їх нестримно хочеться підлити пального в вогонь….все те, що вона, до мурахів по шкірі, ненавидить…і вино, не виключення…
Дивно, що в такий відвертий момент, вона згадала про вино! Воно завжди розганяло в її венах спогади про колишні звички…про те, ким вона була до поломаних кісток і знищеної віри. Мабуть, впустила у двері занадто багато ностальгії в гості…тепер поруч з нею п’є віскі…і це далеко не один з її гірших вечорів…
Майже пошепки новий плей лист...догорає свічка…їй залишився один ковток до того моменту, коли вона примусово накаже собі лягати у ліжко…Відтягує момент відвертістю…як завжди, перебирає пальцями цінності…Вона обожнює оголюватись, коли поруч нікого нема….Так легко стає наодинці, коли змиває тонни гриму…коли посміхається без жодного блиску «Лореаль»…
В такі моменти, і сухе вино стало б насолодою для неї….»

Про неї....і про її...

"...Вона завжди буде надто відвертою, з тими, хто навпроти чекає від неї затертих шаблонностів, як в старих кіноплівках, де всі тексти сумлінно завченні, тими, кому справжність, щось надто химерно...
Вона завжди буде романтиком з надлишком....з вірою в тих, хто наче, з романів Булгакова, ще спроможній відчувати трішечки глибше стандартного комфорту....
В її всесвіті надто багато лишніх. Життєвих копій, яких при зустрічі охрещує клиймом "наступний"...і в не досвіді справа...їй просто хочеться в людях шукати щось НАДТО хороше, що в собі береже....
В неї в кишенях безліч прихованих зізнань...затертих пальцями теплих слів, які пускають з легкістю на вітер ті, в яких Вона свято вірила! Ідолів викреслює з кожним розчарованим прожитим днем, збільшуючи список потреб....а раптом існують ті, кого вона в мріях на папері носила?
Вона.....Вона завжди навпроти, з цілим оберемком правельних слів, для тих, хто хворіє білью....її ж почуття, завжди приховані під грифом "секретно"....нестерпно, іноді, мовчанням різати свої "до" і "після"...Сидячи в кріслі, Вона обожнює свої вечори, на одинці з віскі, де ніколи не брихатиме собі, про те, що з середини здатне розводити ребра.....і не важливо, боляче їй, чи щасливо....
Вона....Вона назавжди залишиться надто мрійлива....і в мріях своїх, топитиме Віру, у тих, які поруч дають відчувати їй життя...надто проста, щоб приймати її на чай.....надто складна, щоб комусь кохати..."

Злість - явище не випадкове...

"...Злість завжди нато прискіпливо обирає тих, кого труїти з середини. Під прицілом ті, які самотушки намагаються з посмішки розпочати свій календарний день....і я не виняток...
Ти знав, що образи осідають камінням на дно душі? І як би сумлінно я не прикрашала б ці кучагури, тонни сказаного і тонни замовчаного залишаються непохитним тягарем. На те в мене і рухається повільно кров по венам, що я ще здатна відчувати біль.....
"Байдуже"...одне єдине слово, яке суцільно характеризує тебе. Ти усе, що тобі болить, назвеш байдужістю, лиш би ніхто не зазіхав на твої думки....на тебе самого. Такого недоторканного....незалежного....Ти відчував, що від тебе моризить самотністю?...Навіть, по іншу сторону стола, я вкриваюсь крижинками від усього, про що твої очі говорять....та не вуста.
Я втомлююсь в очікуванні, коли нарешті зі мною твоя людяність говоритиме. Коли я впізнаватиму рідні риси обличчя...коли в твоїй уяві сскінчиться кіноплівка, і ти нарешті сядеш поруч в реальності! Без лишніх поправок і фотошопів, питимеш чай, і говоритимеш зі мною на одній мові......колись, вона в нас була...."

Я втомилась носити тебе в середині...

"...Я так втомилась носити тебе в середині!
Мої плечі згинаються все нижче від твоїх рольових ігор....мої руки втрачають Віру....Мій хребет ламається від твоєї байдужості...
З тобою "відверто" перетворюється у чергову п'єсу, де ти граєш головну роль.....мені другорядною бути прісно. Я звикла до банальних цінностей, де "коли відчуваєш шкірою, це завжди взаємністю віддає"...
Мені б менше написаних слів....більше сказаних. Я звикла прозорістю почувати, не залишаючи все по заду, що по ночам дряпає спину, від докору "Не промовила пошепки".....
Мабуть, як завжди, я залишусь НЕ зрозумілою....НЕ почутою.....НЕ прочитаною...І якби мені хотілось, щоб по іншу сторону спільного міста, ти б хоч щось зрозумів, що між літерами кричатиме тобі у свідомості..."

Ідеальний викладач з байдужості...

«….День, ніч….День, ніч…..
Ховаю себе за стосами паперу….прописую в десятках блокнотів собі чергові задачі! Елементарно, помити посуд, у мене під пунктом «над важливо»….а все чому?....Щоб не згадувати про тебе!
Завантажую в свої думки сотні мегабайт лишньої інформації. Стіл завалюю задачами….звітами….вигадую собі лишні потреби…а все чому? Щоб не думати, як ти там без мене, ніжишся у чужих обіймах…..мабуть, тобі вони вже рідними стали….Ти щасливий???
Малюю собі нових героїв. Щоб жодної схожості з тобою….щоб, як в Пікассо, все не зрозуміло….щоб виключити потік думок «чи треба?»….беру приклад з тебе, і з заплющеними очима, торкаюсь чужих рук….Раптом, щось таки знайоме буде….
Ти ідеальний викладач з байдужості! З тебе списую всі фамільярності. Вживаю мати…курю більше….а все чому? Тому що краще так почуваю…відштовхую плечем усього тебе, щоб вистарчало повітря. Щоб звільнити місце для тих, хто цінує в мені більше, ніж ти для себе взяв….
Ти казав, що в мене крила? Дивно, що ти їх помітив….вони потріпані твоїми «не треба»…вони опущені твоїм «не хочу», які ти так і не промовив, сидячи навпроти….я ж навчилась з роками читати душі, мов Коельйо, на своїх сторінках, ти пишеш байдужістю…Спробуй кричати цим в очі…..Так ти звільнятимеш з кайданів тих, хто по справжньому тебе цінує…..ти не знав, що це рідкість?...Бути комусь Небайдужим….»

Люди ніколи не цінують інших людей...

“...Люди ніколи не цінують те, чого торкаються долонями....особливо, інших людей...
Ми звикли жити замкненими у 24~ох годинах свого існування, обмежуючись галочками за виконану роботу! Тішимо себе щовечора думками “я прожив день не дарма“ щоб спокійно заснути під охоловшими простирадлами! І не дай Бог, впустити у роздуми думку “я міг більше!“.... все! Затяжна депресія, і весь навколишній всесвіт винний у тому, що ти про це згадав....
Ми не цінуємо ранок! Проклинаючи будильник...вживаючи всі завчені мати, чистимо зуби і охоловша кава....ідемо в навушниках туди, куди треба, розпочинаючи ті самі 24~и години для галочки! І тільки мізерний мінімум з нас, здатний розцінювати 7~му ранку, як новий початок...як нову можливість прожити своє життя по своєму...
Вулицями ми прямуємо, вивчаючи бруківку...ніяк не погляди! В маршрутках музика і мінімум спілкування...в свої всесвіти вже давно не впускаємо чужих...наповнились завченими! Навіщо напрягатись і розпорошуватись? Нам комфортно стало жити у власних коконах, сплетених з принципів і страхів, набутих у минулому.....
Люди ніколи не цінують інших людей! Не помічаючи нічого, крім своїх жорстоких критеріїв, ми відсіюємо усіх, хто спіткнувся на перших пунктах!
Як шкода....що люди перестали цінити інших людей....закохавшись у свої комфортні будні і амбіції....
Можливо б тоді, щасливих ставало би більше...“

Часом, хочеться прокинутись порожньою...

“...Як, часом, хочеться прокинутись порожньою!
Розплющити очі від тиші, і без завчаної звички дивитись на годинник, вимірювати спокоєм стелю!
Цікаво, чому не можливо по власному бажанню, дістати з середини усе, що сковує у кайдани кожен подих??? Людство винайшло ядерну зброю...літаємо в космос...шукаємо на дні океану те, чого тільки в фентезі малюємо....а коли доходить до власних почуттів ~ тут ми стаємо безпомічними роботоми, що застигли ржавчиною від власного небажання робити крок в іншу сторону...подалі від людей, які квітнуть поруч барвистими картинками!!!
Мабуть, для мене буде подвигом, взірватись в середині...стати особистим героєм, що врятує незначну кількість живого між ребрами! А потім перебудова...ремонт...ну, все те, що відбувається, коли наступає мир!!!
Прагну миру з собою...щоб не ділити день запитаннями...не дряпати папір монологами! Хочу відвертості, до останньої крапки без жодних ком...загалом, просто іноді хочеться прокинутись порожньою....“

Вона звикла бути чужою....

«…Вона так звикла бути чужою….Мабуть, рідною, вже ніколи…Мабуть «тепло» описала «холодним» на своїй кухні…і ій свято віриться у кожне слово, яким вона б цілувала б у відповідь на твої думки про неї…
Їй поруч моторошно, від власного бажання танути…елементарно «згадувати» її вже не приносить ейфорій…обіймаючись порохом від недописаних романів…в очі не вимовлених слів, їх хочеться тонути серед літер написаних тобі….лиш би ти не бачив її слабкою, серед сотень листів, які ніколи не будуть прочитані….так вирішила вона на самоті…
Вона….Вона б воліла усе міняти…рвати на шматки, щоб зникало з її, часом хворої, голови, думки про тебе…щоб все написане мало присмак солодкої вати…як в дитинстві…а не гірчило пекучими почуттями примари…
Їй би більше сонячного натхнення…менше тебе…хоча…хоча в її днях завжди має жити «драма»…щоб було про що кричати через монітор…так вона почувається живою…так вона живе, поруч з негативними героями, які руйнують її світи, побудовані її бажанням…
Вона помре, якщо закінчиться чорнило…якщо подряпається папір…якщо навколо не залишиться жодного привида, якому б вона писала листи….на даному етапі її існування це ти! Не переймайся…зовсім скоро в її житті намалюється інший…такий же грішний….чомусь, завжди її руйнують саме такі… »

Пишу не собі....мільйонам!

«…Я б писала мільйонам…надихала б словами…обіймала б Вірою…цілувала б у щоки літерами, тими про які ті мільйони мріють…я вмію! Ти знаєш! Було б бажання….і руки не зв’язані тобою…про тебе…
Я часто на дотик торкаюся клітки! Ти знаєш, коли замурзані крила, не мають вже місця…коли у легенях критичний мінімум кисню…коли дицебели, що хочуть кричати, натомість шиплять і ти можеш тільки мовчати…от тоді починаєш писати, щоб не рвало з середини шкіру весь випитий віскі…коли між ребрами тісно, пускаєш на волю свої думки…нехай провітряться…
Хоча….я, таки, пишу мільйонам…про їх почуття і про власну негоду, яка стабільно дощить у моїх стінах! Просто ти однин з тих знайомих, якому відправляти листи, значно приємніше, ніж в нікуди…і коли твоє мовчання ріже моє повітря, на до і після, я знаю…я відчуваю….що ти з насолодою їсиш кожну літеру, знаючи, що це про тебе….
Благаю….продовжуй мовчати…так я натхнення відчуваю на кінчиках пальців…так я вчусь бути подалі від тебе…на відстані простих написаних слів…і цього вистарчає мені, щоб чемно залишатись закоханою у власні грати, побудовані собі, щоб більше ніколи…ні до кого…ні з ким…»

     

Є особливі люди...

«…В кожного з нас є ОСОБЛИВІ ЛЮДИ!
Люди, яких нам завжди тепло тримати всередині…
Ці люди, зовсім непомітно, стають вагомою частиною нашого існування….і іноді, з самого ранку, коли ще всесвіт гамірно не втручається у твої стіни, ти прокидаєшся з думками про цих людей….пошепки бажаючи «гарного дня»…
Цих людей, особливих, ти бережеш під ребрами! Щоб образи і злість не дряпала саме їх….таких людей пробачаєш за кожен поріз…кожну тріщину…бо саме ти оселив в середині їх «особливими»…..а таких не викреслюють, як інших випадкових….
В кожного з нас є «особливі»….люди, з якими і холодна кава на піднебінні з насолодою…бо він навпроти….коли Віриш, що у нього все буде добре….коли є про що помовчати…коли знаєш, що він, все таки, є…..
Такі….саме такі….залишаються назавжди «рідними», попри відстані у часі…попри власні переконання….саме такі завжди існуватимуть….ті, що надихають…ті, заради яких далі йдеш….ті «особливі», яким все забуваєш…бо коли зовсім «не байдуже», от тоді відчуваєш себе по справжньому цілісним… »

Не бійся бути собою!

«…Не бійся бути собою!
Не бійся говорити навпроти усе те, що наповнює твої легені смутком…так і взірвешся повітряною кулькою, а ніхто і не знатиме, скільки ніжності у тебе під шкірою…
Не бійся дивитися в очі! Там душі цілується! Знаєш, навіть в хвилини мовчання, поглядом можливо сказати все…і навіть, трішечки більше….
Не бійся торкатись! Відкинь по далі усі внутрішні заборони через ліве плече! Не сковуй себе даремними «а може?»…..може вже і не бути! Даруй себе, і отримуй в дарунок інших….
Не тремти своїми клітинами від страху зробити помилку! Все життя складається з пазлів певних кроків! І не існує помилок….існує вибір. І сьогодні він залежить тільки від тебе! Відчини вікно…подивись….може саме там ти знайдеш відповіді на усі свої «а треба?»….
І не бійся впускати у двері зовсім чужих! Колись, і самі рідні були випадковими…пам’ятаєш? Ніколи не знаєш, хто з тобою дійде до кінця, а хто зрадить…але ні разу не тримаючи за зап’ястя, ти ніколи не взнаєш «а може, це був зовсім не випадковий?»
Прокидайся зі своїм настроєм….без насилу нафарбованих яскравих посмішок! Бо навіть сумуючи, ти такий все рівно комусь потрібен…просто тому, що для когось ти вже давно не чужий…..
Не бійся бути собою!...»

Не губила себе в кілограмах НЕсказаного...

“...Я ніколи не любила губити себе у кілограмах не сказаного...топити себе у порожнечах....тримати за руку тих, кому це не потрібно....і я ненавиджу катувати себе байдужістю до усього, чого тягнеться моя душа перед сном і кожного ранку!
І в 28 могла б сміло ходити з табличкою “розумничка“, вміючи майстерно викреслювати все, що ледь тримається кольоровою уявою! Відпускати тих, кому в інший бік...на іншу вулицю..! Тримати рівно хребет, без жодного вигину, маскуючи уміло свої тріщини....Могла би з гордістю написати поему на тему “як почати з початку“...і кричати з кожного балкону “ось дивіться! Я ж змогла! І, значить, люди міняються....лікуються...забуваються...“... могла б....якби не писала правдою про інше....
Всі кажуть “з досвідом“... рахують людей “граблями“...а в мені надто багато Віри у кожного на моїх перехрестях! І, іноді, таке враження, що я зі сталі! Бо тілесною давно б розчинилась...читала б Стендаля, і рахувала б кожного, як пройдений етап....
Чекаю....в очікуванні, коли ж закінчиться усе хороше, яке без жодної жадібності дарую у кишені тим, кого пускаю в своє життя??? Можливо, якщо буду з каліграфічною чіткістю відповідати усім чуткам про моє я, і мені буде легше....наприклад, виклеслювати тих, кого раптом для себе “рідними“ охристила....мабуть так легше жити...можливо саме так, люди стають ціліснішими...не роздираючи себе по шматкам в інші душі....“

Віра для натхнення...

“Немає нічого ситнішого для натхнення, як ВІРА у тебе тих, хто поруч стоїть!!!
І я вже навчилась розчаруванням присвячувати лише один вечір.....а далі? Далі тільки вперед, з новою завчиною фразою “ніхто, крім тебе самої “
Втрачаючи людей, головне не втратити себе, серед усієї зневіри!!! Вкрай важливо вберегти в собі сили і цілі, які клеймом запали в душу....Здається, мені це вдалося )
І якби гірко я не сиділа у когось в середині, на присмак я завжди залишусь солодка....якщо і мене солодощами цілують )
Ну що ж...попереду безліч роботи...реанімовані мрії не даватимуть спокою, якщо я відвернуся від них! Не гаючи часу на пусті полеміки, завжди усе потрібно починати сьогодні...допоки є люди, що в тебе ВІРЯТЬ, годуючи моє натхнення)...“

А можна, я залишуся справжньою???

«…А можна, я залишуся справжньою?
Без десятків масок у кишенях, від яких током по пальцях б’ється….від яких сум по кожній клітині мурахами бігатиме….від яких я не я, поруч з тобою….
Я завжди буду трішки нахабнішою…час від часу, з матами в лексиконі…не навиджу фільтрувати те, що відчуваю, щоб комусь, раптом, не сподобатись…..я хочу подобатись собі!
Я залишу право на похибку, не бути ідеалом в чотирьох стінах! Зрештою, навколо безліч прикрашених ляльок, в яких на кожен твій «райдер» є заготовлені листи, з того, що саме ти полюбляєш в жінках….я ж не копія…я така, з якою завжди буде солодко пити пиво, і гірко розмовляти про мої думки….
Залиш мені мій комфорт, не відповідати жодному з пунктів твого бачення. І хотілось би мати значення, такою яка є, не шукаючи навмисно в собі, хоч щось, що тебе не штовхало б в іншу сторону…..АЛЕ…
Я залишу собі себе…без жодних поправок з мережева…солодких розповідів про те, як обожнюю підбори і манерне ставлення, аля «відчиняти двері»….я простіша за всі ці байки, якими вчать з дитинства, що жінка має бути хитріша….Я ж без хитрощів хочу тримати за руку, і шкірою відчувати, що прозорість понад усе…. ціниться в моїх 45 кілограм відвертості…»

в якомусь житті...

“... У якомусь житті я б була відмінною стюардесою! Щоб подалі від тебе...землі...без співчуття втрачати значення. У цьому ж житті я навчилась губити себе за координатами...і знаходити знову, до поки тобою мовчатиму....
Від відвертості до мовчання три місяці гострого! Я б воліла тепер завжди залишатися осторонь ...поза межами доступу ...мінімально чесною...лиш би не навпроти! Я у тебе ж залишусь зимовою...навіженою...трохи молодшою...з кольоровими планами між стінами, де віри було трохи більше ніж у решти....ми так створили...
Ти закінчишся вкотре...я навчуся ходити по стелі! Мене з часом почнуть пекти односкладні речення...Пам'ятай, коли про тебе писатимуть поетеси, я залишусь тією що була перша, викладаючи літерами те, про що зазвичай воліють мовчати...
І ти мовчиш..“

Посміхайся вірою частіше....

«…І скільки б я не билась словами об стіни…їх, все рівно буде надто мало для тебе! Мізер, на який, більшість не звертає уваги….і ти серед них…
Знаєш, коли уява малює тебе, то завжди, чомусь з посмішкою! Хм…ти знав, що вона мене гріє? Що розпалює мою віру до таких масштабів, що і Хіросіма ховається за високими горами?….Що таке атомна бомба, в порівнянні з твоїм натхненням? …
Мені, часом, так шкода, що я не маю можливості сісти навпроти, і розповісти, яке величезне значення ти маєш! Ти б зрозумів, наскільки кольоровим оселився на мому папері…і наскільки бережно я тебе бережу між словами, які наче не тобі…та ти ж знаєш.….
Ти завжди знаєш ВСЕ ! Для тебе ніколи не буває несподіванок долі….розчарування, як данність….і я часом заздрила твоїй мужності викреслювати назавжди людей, червоними похибками, з свого життя…Я так не вмію! Я б сиділа годинами з тобою і олівцем між пальців, що мудрість твоя між порами просочувалась в мене, але так, щоб ти не знав…
А можна, я поруч ніколи ніколи не буду слабкою? Дозволь мені бути собою…сильною…не по хитною….щоб ти пишався тією маленькою людинкою, яка прагне стати тобі опорою….поряд з правим плечем, іноді шепотом вносити трохи рівноваги у твої хаоси…
А знаєш…іноді, для цілковитого спокою, потрібно просто бути впевненим, що ти не один. Дуже надіюсь, що і це ти ЗНАЄШ….що я в тебе є…
Посміхайся вірою частіше….»

чорно - білий ТИ!

«…Чи не занадто багато чорно-білого увійшло в середину, вічно зачиненої мене, за руку з тобою?
Труїтись щоденно безліччю слів…збираючи хаотично з підлоги написані тобі іменники і оберемки дієслів…і все ховати подалі від клавіатур, щоб не дублювати в пам»яті тебе поруч з собою…
Хто тобі МИ? Звичайні випадкові! Ще одна сповідь в твоїй свідомості «не моє»…Божеволіти…лізти на стіни…це не про тебе…не твоє…це моя, чергово написана історія, як я віддала все те, що тремтить від одного запаху…
Хто мені ти?...хм…застуда, мабуть! Ти ті, декілька слів, які камінням осіли на ребрах і нестерпно ламають їх! Ти мій власний солодкий міф, в який попри факти, хочеться вірити….і усім своїм «НІ» я вже грати видумала…лиш би не чути їх…
Що нам наше «завтра»?...для тебе довжелезний потік від насолоди чужих руки, якими ти забуваєш мене…для мене ж, зачинений світ, де я поселила всі свої «може»…дай Бог, щоб не на завжди…тебе ж вже немає поруч…як і мене, мабуть…
Чи не занадто багато чорно – білого я впустила в легені?...вони ж дихають ледве…і поки, тільки тобою…в очікуванні дня, коли заповню свободою кожну молекулу свого життя….хоча і солодко, від твоєї присутності по ночах на моєму папері…»

Героям України!

«…Чуєш, Брате! Я ніколи тебе не бачила…твоїх Українських очей…можливо у тебе ямочки, на замурзаних сходом щоках! …Ти й не знаєш, як у Львові одна бандерівка, щоночі молитвами кричить про те, щоб ти повернувся живим….почув би…щоб братам розповів, як Я у Вас ВІРЮ!
Знаєш, в нас спокій…БТРи не руйнують живе…не плачуть на вулицях жінки, і діти радісно грають у те, як «прибити москалів»…Сумно….свою доньку вчу любити усіх…хотілось би, щоб і кожна мати так….можливо б тоді, не прийшлось тобі воювати з тими, для кого людське життя вимірюється кількістю баксів…Тоді б і твої діти не знали б, що таке війна…а вони в тебе є???
Дивно! У мене дома мирно, а в тебе люди в підвалах шукають по куткам слова, щоб це припинити…не чують! Комусь вигідно стало відправити тебе туди, де вбивають найдорожче….захисників! А як же ми? Ті, що хотіли змінити країну!!! Ти хоч знаєш, що без Вас ніяк? Думаю, відчуваєш…але Україна у нас одна, і ти маєш бути там, де її хочуть ділити….
Брате! Я чекаю на тебе! Повертайся живим! У нас іще безліч проблем в середині….без агресорів, ми поставимо на коліна тих, хто зрадив нас….але, без тебе ніяк! Мені потрібне твоє плече, і твої ямочки, щоб іти у перед знаючи, що я не одна…що нас багато!!!!
Закінчиться війна, і я обіймами тебе віддячу, за твою мужність…з мене кава…з тебе Віра у те, що все було не дарма! І щоб не один…щоб зі всіма братами, ти сидів навпроти і зі мною будував плани, як Україну підняти з колін….
Я чекаю на тебе….ідейного, сміливого…в серці з Україною….і щоб без всяких «але»…не приймаю! Ти, без поранень, повинен вернутись живим….обіцяй мені!... ТИ Ж УКРАЇНЕЦЬ!!!...по іншому, ніяк!)))…»

Все на краще...

«…В житті так завжди…
Коли ти стоїш навпроти своєї цілі….і здається, що от от вона опиниться на кінчиках твоїх пальців…..от саме в цей момент, з ліва від тебе має виникнути якесь чудернацьке торнадо, якому абсолютно все рівно, як ти дорожиш усім цим…..нещадних пару рухів (пару слів)…і все….нічого нема…порожньо! А ти стоїш…в голові бардак….і стараєшся повірити у те, що все скінчено!
В такі моменти найважче, це повірити у банальний вислів «все що не робиться, все на краще»….Який там вислів? Що за літери? Цілі нема! Зруйновано!!!...і все втрачає свою тілесність…навколо все прозоріє…втрачається орієнтир!
Кажуть, життя діляться на періоди ДО і ПІСЛЯ! Головне, не зупинятись десь по середині!...не втратити навики будувати цілі…не погубити бажання мріяти далі!...
Маю надію, що читаючи цей текс через тиждень, моя свідомість вже впустить в голову «все на краще»….поки ж, постою в середині, з величезним здивуванням між ребрами, і гострим запитанням ЯК ТЕПЕР ДАЛІ?...»

абстрагуватись входить у звичку...

«…Вам відчувалась колись порожнеча???
Ні, серйозно! От саме цей момент, коли вона розводить ребра, і дихати стає на декілька кілограм кисню важче…..?
Ви відчували колись слова в горлянці? Коли кожна літера чіпляється за щось живе, і ти не в силах вимовити те, чим саме в даний момент тебе руйнує з середини…?
А бувало, що сидячи навпроти, отримуючи щосекунди ляпаси по свідомості і вірі, Вам хотілось одним рухом зупинити час?...хоч на мить…щоб перехопити подих, і з притаманною завченою мужністю, дивитись далі в очі…?
Бувають моменти, коли ти під п’ятим ребром чітко відчуваєш, як помирає надія….Сьогодні я просто вирішила бути наглядачем цієї катівні…страти зрештою! Можливо, і моя вина, що не змогла пояснити, як обросла двома сказаними словами….і далі вже нічого не чула……абстрагуватись входить у звичку, як би цьому не пручалась уся свідомість…»

Часом хочеться більше байдужості в середину….

«..Часом хочеться більше байдужості в середину….
Стати крижаною на дотик…і вписати у свій словник трохи жорстокості…мабуть, набути мужності залишатись осторонь чужих світів, де мене звикли малювати надто хорошою…
Прокидатись по той бік не своїх декорацій…вчитись сумлінно маніпуляцій…і жити так, як кожен з тих, що залишив подряпини на моїх стінах… не звертаючи увагу на те, що у когось від мене тріщить голова…
Я волію залишитись незрозумілою…не прочитаною…не огорнутою в чиїсь слова про ніжність. Я належу, мабуть, до одної із тих категорій, які б’ються об лід, щоб збагнути свою незалежність, хоч навмисно прив’язуючи себе до чужих рук… надто туго, стрічками з довіри.…»

не дивись мені в очі...

“... Не дивись мені в очі! Там душа обіймає зіниці тримтячими крилами....ховаючи голову, щоб не зійти з розуму від бажання обіймати тебе!
Не тримай за руку...боляче...відчувати клітинами твою колючу байдужість...натомість, ріжеш словами по святому...подарованому тобі...легше стало?
Не чекай назад! Дай надихатись гордістю...щоб легені працювали через раз, забуваючи дихати тобою..твоєю вірою...щоб поглядом не закоханим дивитись в перед, де цінності хоч трохи схожі на мої....де я буду на перших місцях в житті людей, яким потрібне моє тепло....не просячи в замін шматок душі, яка стала прозорою поряд...“

не бути твоєю? як це?

“.... Не бути твоєю?...це ніби, віддати на вечерю всім тим, яким не байдуже, якого запаху моя постіль..лиш би поспіхом мене обійняти за плече...і начхати, що буде завтра....
Загубити себе серед тисячі випадкових, яким заборонений вхід туди, де ти торкаася долонями....до святого...до того, що болить....
Без тебе? Як це? Прокидатись у світі чужих з думками про твої сни...а раптом і я там була?...вірити, що всі думки, тільки чорно біла омана, яка сковує рухи на зустріч тобі...такого рідного...якого вчора ще чекала...
Бути на самоті зі своїми словами....я кохаю фразами, подарованими тобі...обіймаю літерами, бо не досяжний холодним пальцям....можливо колись, ти зможеш думками, обіймати мої дні, які ще запаху твоєї шкіри, не заплямовані твоїми словами....видно, надто хороша я...навчилась за секунду пробачати, навіть коли на межі вимирання все те, що для тебе берегла...“

зраджуючи себе....знову...

“...Зупинитись! Стояти і мовчки ковтати тишу, захлинаючись власними почуттями...без лишніх рухів, щоб не злякатись ...щоб не виникло бажання, підірватись бенгальським вогнем і бігти тобі на зустріч...
Завершити революцію, десь між п‘ятим і шостим ребрами...де той самий орган, який раз в дві секунди про тебе нагадує....мирно пройти по свідомості з білим прапором...визнати всі поразки перед своїми принципами...схилити голову і вибачити себе...
Розпочати війну, між простим бажанням бути твоєю...і реальністью...де кожне твоє слово мало значення...де кожне моє “порожнечею“ називалось...перемогти...або здатись в полон...тільки, якщо в твої обійми...
хм...от знов починаю зраджувати себе..“