Труїтись щоденно безліччю слів…збираючи хаотично з підлоги написані тобі іменники і оберемки дієслів…і все ховати подалі від клавіатур, щоб не дублювати в пам»яті тебе поруч з собою…
Хто тобі МИ? Звичайні випадкові! Ще одна сповідь в твоїй свідомості «не моє»…Божеволіти…лізти на стіни…це не про тебе…не твоє…це моя, чергово написана історія, як я віддала все те, що тремтить від одного запаху…
Хто мені ти?...хм…застуда, мабуть! Ти ті, декілька слів, які камінням осіли на ребрах і нестерпно ламають їх! Ти мій власний солодкий міф, в який попри факти, хочеться вірити….і усім своїм «НІ» я вже грати видумала…лиш би не чути їх…
Що нам наше «завтра»?...для тебе довжелезний потік від насолоди чужих руки, якими ти забуваєш мене…для мене ж, зачинений світ, де я поселила всі свої «може»…дай Бог, щоб не на завжди…тебе ж вже немає поруч…як і мене, мабуть…
Чи не занадто багато чорно – білого я впустила в легені?...вони ж дихають ледве…і поки, тільки тобою…в очікуванні дня, коли заповню свободою кожну молекулу свого життя….хоча і солодко, від твоєї присутності по ночах на моєму папері…»
Немає коментарів:
Дописати коментар