Вона звикла бути чужою....

«…Вона так звикла бути чужою….Мабуть, рідною, вже ніколи…Мабуть «тепло» описала «холодним» на своїй кухні…і ій свято віриться у кожне слово, яким вона б цілувала б у відповідь на твої думки про неї…
Їй поруч моторошно, від власного бажання танути…елементарно «згадувати» її вже не приносить ейфорій…обіймаючись порохом від недописаних романів…в очі не вимовлених слів, їх хочеться тонути серед літер написаних тобі….лиш би ти не бачив її слабкою, серед сотень листів, які ніколи не будуть прочитані….так вирішила вона на самоті…
Вона….Вона б воліла усе міняти…рвати на шматки, щоб зникало з її, часом хворої, голови, думки про тебе…щоб все написане мало присмак солодкої вати…як в дитинстві…а не гірчило пекучими почуттями примари…
Їй би більше сонячного натхнення…менше тебе…хоча…хоча в її днях завжди має жити «драма»…щоб було про що кричати через монітор…так вона почувається живою…так вона живе, поруч з негативними героями, які руйнують її світи, побудовані її бажанням…
Вона помре, якщо закінчиться чорнило…якщо подряпається папір…якщо навколо не залишиться жодного привида, якому б вона писала листи….на даному етапі її існування це ти! Не переймайся…зовсім скоро в її житті намалюється інший…такий же грішний….чомусь, завжди її руйнують саме такі… »