Мені стає нестерпно тісно по середині в чужих коридорах. Хочеться у власне ліжко, де все на дотик осінню і дощем лоскоче пальці.
Мені комфортно у своїх декораціях. Не хочу бути ідеальною. Мої похибки мені рідними стали, коли поруч нікого не було, щоб рукою вказати нові прострації, де все, як з дешевої реклами….і чомусь, завжди з лабрадором на сімейних фотографіях…
В моїх думках простоти більше, ніж в білому аркуші папері. Манерне ставлення залишаю за кадром…для мене зайві ласощі в словах, викликають кашель…Бронхіти лікую персонажами, які назавжди залишу розмитою аквареллю…стиратиму пам'ять після кожної недуги…забуваючи кількість градусів температури в середині, прощаючись до післязавтра…
Наростаючу шкалу байдужості відчуваю по венах. Нестерпно, іноді, готувати похорони для звичних портретів, вкладаючи спогади між пальців….лиш би все по дальше….на глибину 10-ти метрів під землю, куди не вистарчить духу зазирати, коли, іноді, буде тепліше під п’ятим ребром… »
Немає коментарів:
Дописати коментар