Вже післязавтра....

«….Ти знаєш, що майже досяжний? Іноді виникає таке дивне відчуття у пальцях рук, що ще трішки, і я тебе обійму! Усім-усім, що збирала по шматках у всіх життєвих коридорах! Там на підлогах губила себе, але пристрасно накопичувала сил впустити ще хоч одного у свої світи! Тепер саме ти стоїш за дверима, а я вже тримаю тремтяче ключі…

Що з нами буде вже післязавтра? …Хто я без тебе? Хто ти без мене? Дві самотні істоти, заклопотані, втомлені власними істериками! Загнані в кут особистими вчинками. Побиті, скалічені, поламані іншими…Хто я без тебе? Хто ти без мене? Ті, що навчились...що говорили «ніколи більше». Нас майже трішки, та цього вистачить до післязавтра в порожні кімнати впустити надію…

Я в тебе є вже зовсім близько! Ти в мене поруч по ліву руку. Я не забуду усіх «обіцяю»…ти не забудь тримати за плечі! Знаєш, люди взаємно душі лікують. Розбирають на таблетки потрібні речення. Я тебе чую, мовчу,цілую навпроти словами. Ти мене їж своїми спраглими…Що з нами буде вже післязавтра? Ні! Це вже немає ніякого значення! Там будимо ми – у кожному наступному дні календарному на спільних стінах спільних квартир…

Я тебе чую…мовчу…цілую навпроти словами…»

Я піду далі...Можна?

«…Вчусь жити без тебе!
Прокидатися зранку, і ставити чайник з рівною кількістю води лише на одну каву. Звикаю по волі, до зайвого часу…тепер вистарчає і для сніданку. Вмикаю новини. Там неодмінно не скажуть про тебе…все ж решта порізане твоїм силуетом і спільним мовчанням…а пам’ятаєш взаємне «Так краще» під ліричне прощання? Здається, ще грав Шопен у моїй кімнаті, якого ти ніколи не розумів…

Самотні трамваї. Нас ніколи не було там двоє. Блідий кондуктор не бачив твоїх поцілунків. За вікнами Ти, і спотворені спогади. Господи, ми ж на кожному кроці…у кожному кілограмі повітря. З вітром розвіюєш все те, що ховали в комори від людських очей! Знаєш, колись все мине! Тебе стане надто прозоро для моїх ночей…мене ж колись не вистачатиме для повноцінного твого спокою…Йди туди, де на тебе чекатимуть фурії, ті яких ти так хотів….мене ж, сумлінну, залиш у минулому…

Я обіцяю, кохатиму далі осінь! Ти обіцяй, оминати старі вулиці! Я на них ховаю спогади…Ти лови в маршрутках майбутнє! Я волію пахнути ностальгією…Ти – дорогими парфумами! В мені цілий всесвіт з не подарованого…Ти ж спотворений своїми принципами…

Можна, я залишу собі трамваї?….І кондуктора…І всі, всі білетики…..Можна ти ніколи не з*являтимешся? На моїх маленьких тріумфах. Можна, я залишу тебе між рядками, як щось вагоме, та вже не реальне? …Можна, я піду далі? Там на мене вже давно чекають рідні….»

Внутрішні залізниці....

«…У кожного з нас побудована внутрішня залізниця! Єдина станція, повз яку проходять тисячі перехожих!Сумні перони, на яких ми прощаємось з випадковими, рідко запам*ятовуючи імена.

Я на своїх коліях безліч раз влаштовувала похорони. Вішала таблички зі спогадів…підписувала прощальними віршами, і йшла геть у наступні обійми. От так чекаєш поруч з вітром прибуття чергових вагонів…а там люди, люди…нові поцілунки! Нові зустрічі…хтось з подарунком, а хтось наскрізь подертий минулими маршрутами. І ти вже зовсім схолола від очікування чогось зовсім нового…а повз , тихенько так, їдуть далі вагони…..Не твоя станція їм по дорозі…Не тебе виглядають крізь штори чорних купе…Не з тобою їхня тривала зупинка з перекурами…

На моєму вокзалі завжди шоста ранку! Це коли сирість ламає усі стереотипи…Це коли тремтиш, виглядаючи наступного в сірому небі!....Це коли ти ще сонна, від попередніх поглядів та Надії…..В очікуванні чогось дуже теплого в одязі літньому! Це коли жодного поруч, бо всі по парах ще в домашньому ліжку, діляться брехнею через обійми…

Знаєш, я обожнюю коли на термометрах ще не літо, а душа вже відпочиває на мрійливих курортах! Десь, таки, сяду в сині вагони з надписом «в майбутнє»…Десь, таки, вистарчить гріти собою свої перони і тих, хто на 20 хвилин вийшов на перекури….По переду дорога в невідоме! По заду – вокзал, і занедбані колії, протерті спогадами і іменами випадкових…»

Не тримай в собі себе...

«…Хочеш плакати? Плач! Кричи від болю у стіні порожні! Бий ранкові забруднені чашки! Ріж сумом свої простирадла! Лікуйся образами і сарказмом, яким ти труїш найрідніших! Біжи, чуєш? Біжи до самого краю! Тягни за собою, поламані болем, крила!...Лиш, залишся вірною усьому, до чого звикла…що рідним називала навпроти, ще темних, ранків! Будь щирою зі всім, що так сильно почуваєш….

Знаєш, люди давно не лікують! Вони ховають свою справжність за крихкими мініатюрами, намальованими поспіхом дешевим пластиком! Ти ж, власне, і купувалась на яскраві фарби! А що тепер? Ти плачеш, а все навкруги стікає справжніми чорними мазками! В кімнаті поховані мрії про вокзали, і знову втеча в невідоме…

Біль ламає навіть тих, у кого скелет зі сталі! Тобі не важко щоранку носити під курткою декілька масок? Вони ж набрали вологи від усіх твоїх справжніх не вимовлених пошепки зізнать! Ти ж зовсім прозора від власних бажань сховатись від людських очей обіймаючи холодними пальцями спокій…і того, хто зробив з тебе внутрішню потвору!...

Біжи, люба, біжи! Ламай перешкоди ніжністю! Поспіхом, ховай під бруківкою усе найрідніше! Запивай алкоголем усі труднощі…Думаєш, врятуєшся?Мрієш про те, що хоч якось втримаєшся на своїх двох…тендітних, під якими давно вже пусто від ревнощів!...Пташко, моя, тікати можна лиш хвилинами! Митями, коли робиш ковток справжнього! На декілька секунд реальності…а потім знову, у відображеннях, ти бачитимеш себе скалічену і зневірену!...Зупинись!

Диктуй свої правила! Перетворюй у спалене усе те, чим тремтиш на порожніх вулицях! Ти сама собі милиці…сама собі лідокаїн та наркотики! Роби кроки втомлені…Кричи посеред тих, хто молиться за упокій твоєї душі!

Кричи, люба, кричи! Плач у невірних прозами! …Лети, пташко, лети…У тебе по переду всі дороги! …»

Мій комфорт....

«…Мені комфорт там, де починаються його ранки!
Байдуже, все що навколо, і пошарпані минулим стіни! В ньому стільки майбутнього в одному жовто – зеленому погляді, що і будильники в насолоду! Зі всіх зусиль, не шукаю іншої дороги, що би втікти у свої ночі…

Я так хочу! Вперше! Майже пошепки! Без гучних салютів…без надмірної почесті. Буденно – просто прийти до дому, де все знайоме до оскаженілих табунів по шкірі. Бачити навпроти щось рідне, і зі всією денною втомою, тягнути до нього руки….Я саме так хочу…

За зачиненими дверима будувати лабіринти, і знаходити один одного знову і знову. Знайомитись заново при перших теплих «привіт», і тремтіти в очікуванні при кожному «на добраніч». Мовчки говорити про те, що болить, і Вірити, що це востаннє! Розбивати спільно стіни перешкод…будувати між образами переправи…ділити ранкову каву...обирати один і той самий вечірній фільм…Ось де б мені було комфортно…

Вже майже обожнюю ранки…нестерпним стає нікотиновий дим! Ось, що значить «бути в комфорті», коли ти ділиш на два, а не на один… Коли прокидаєшся о восьмій, бо там буде Він!....Коли вже рідний і на дотик свій…той, кого так визирала через нічні підвіконня…описувала в кілограмах віршів! Ось, що значить «Бути в комфорті» - коли вас двоє! Коли, він у тебе один! »

Про них...а може....

«…В неї пусто в кишенях від болю! В нього наповнено брудом від випадкових! В неї крила до долу…тягарі чорних думок. В нього світло щоранку від ніжних дотиків і брехливих обіцянок! В неї правда крізь пори просочується…В нього болото від солодощів на піднебінні і язиці! Вона свято вірила…Він просто пішов…

В неї ранок пахне сирістю. Книжки припадають пилом! Вона так чекала щирості…рятувалась алкоголем. В неї кіт, і декілька подружок. За вікном завжди катаклізми. Не навидить коли сонячно…кохає, коли темрява. В її щоденниках вже нема місця! Сотні «Прощавай»…і ще більше «Пробачаю». В неї ребра поламані зрадами, руки порізані обіймами! Вона б цілувала СМСки, якщо б вони були реальними. Вона б ходила босоніж, літала б між гратами…В неї все ще дві чашки…В неї видалені з пам*яті запитання. Їй би тільки годину з п*янкого минулого…Їй би тільки його…такого не свого…Їй би брехню, а Вона би слухала! Їй би кнопку «Деліт» на усьому дарованому, коли Він був поруч її ночей….

В нього весна цілодобово! Він викреслює почуття з жорстокістю. В нього собака і жодних заборон. Він імен не запам*ятовує. Вчить солодкі слова, читає «Казанову». В нього порожня квартира з чашкою однією. Щоденників не веде, щоб не було соромно від кількості травмованих від його обійм! Він майже святий. Бісиків в погляді виховує. Йому не до лишніх «під руку» і «поцілунків на самоті». В нього все сплановано…розфарбовано…пораховано на усіх. Він не знає, що завтра…лиш би не один! Йому саме так щасливо…

Вона молиться, Вірить, чекає…В нього чергова і холодний чайник! Вона на підвіконнях пальцями їх двох малює….Він блондинку обирає. Вона себе майже живою почуває…Він ніколи не знав, що таке кохання! Вона наповнена своїми крихкими…Він порожнечею обростає!
Вона живе…а Він помирає…»

Тримай мене...

«…Тримай мене! Пульсуй разом з моїм серцебиттям . Я зовсім дика стала на самоті, залишена найріднішими! Мені обійми давно вже суглоби ріжуть! Я, мов, закинута улюблена іграшка. Я розчарована солодощами! Я зачарована ночами! Ти тільки тримай мене втомлену…не відпускай на роздоріжжя, де мені все до болю знайомо! Я, нарешті, стою до тебе душою!

Тримай мене! Знаєш, іноді хочеться, щоб аж до болю у ребрах, відчувати на собі твої обійми! Щоб крихкою стати, і неодмінно, розсипатись на ніжність в твоїх долонях! Щоб вилиці зводило від бажання кричати у тебе своїми святими…щоб і ти не втратив Віру у щось дуже важливе…те, що ховаєш по кишенях від сірих людей…

Тримай мене! Не відпускай у післязавтра самотню. Я буду тобі домашнім Лабрадором…пухнастим створінням, від якого ти ковтатимеш спокій! І якщо я губитимусь у своїх запитаннях – стань мені нотатником з правильних рішень усіх моїх безладів! Стань мені месником, за яким би я крокувала з заплющеними очима! Стань мені втраченою Вірою у те, що я здатна бути живою….

Тримай мене! Слабку і незламну! Тримай порцелянову і сталеву! Я поруч з тобою набираю вагу і невагомість! Поруч я втрачаю простір і відчуваю в хребті опору! Тримай, коли боляче і коли все кольорове. Коли розчарована, і коли наповнена….Тримай мене святу і не кидай грішну! Я буваю різна від погоди і навколишніх катаклізмів чужих мені імен…

Ти тільки, тримай мене…Не покидай на роздоріжжях…»

Дароване ночами....

«…Вночі панують інші закони!
Коли ти, нарешті, опиняєшся за зачиненими дверима своєї квартири, яка пропахла корицею від ранкової кави та самотністю від недописаних віршів, раптом час зупиняється, і стіни вдихають твоє мовчання.

Такі вечори не залишають тобі право на вибір. Поруч жодних обійм, лише довжелезний плей-лист зі спогадів та натхнення! Ти годинами шукатимеш якийсь гострий новий звук, від якого в середині щось почне вібрувати…Ще одні втрати не записаних вчасно думок, і знову порожньо в нотатках…

І ти насильно згадуватимеш, що таке почуття! Коли в умивальнику вже дві брудні чашки. Як це, коли ти чекатимеш дзвінок і писатимеш між клієнтами СМСки…І, наче в паспорті, вже давно не закоханий підліток, а з собою у сумці список критеріїв…Як це? Почувати себе серед усіх своїх проз для когось єдиною…

Коли ти носиш в собі кілограми ніжності, а всі навколишні огортаються в колючі светри, так хочеться з ними ділитись своїми ночами, в яких панують зовсім інші закони з мовчазними стінами…І зовсім байдуже, якого кольору його буденності…так, іноді прагнеш побачити вже дві чашки в умивальнику…»

Давай бути справжніми....

«…Я загартована людською брехнею. Побита образами…закатована зрадами! Я знову і знову вірю у солодке, випльовую правду! І так - мене іноді нудить від гучного захоплення, і натягнутого насилу німбу! Як же ш набридло в відображеннях бачити себе ідеалом!

Мені б земною! Не для кожного! Для тебе! Я не торгую на аукціонах своїми потребами! Мені вистарчить сонний подих на вушко, холодні долоні в моїх долонях, і закоханий погляд навпроти! Мені простота не руйнує комфорту. Мені не потрібні дорогі лоти! Я бажаю одного звичайного…зате свого!

Ти знаєш, в мені досить вітряно! В мені ціле море і порожні простори! Намалюй собі в уяві сіре небо і дощу прохолоду – це буду я, на березі шторму зовсім самотня, огорнута в спокій! Поряд жодного двох-поверхового дому і «ламборджині» за вікном! Просто, є я, тримаючи душу під светром. Промерзла наскрізь, з мокрим волоссям. Навколо лиш скелі і десь поруч твоя спина! Знав би ти, як я прагну опори і твого мовчання. І більше нікого, хто б мене кривдив!

Я прагну місця у світі, де б спілкувалась тільки з тобою! Де б обіймала тебе земного, усім про що з іншими ніколи! Де б, без жодного душевного макіяжу, говорила би правду про те, як мені тебе не вистарчало…
Я ніколи не була ідеалом…і для тебе не хочу бути святою! Давай бути справжніми один для одного?...»

Вимірюю відстані почуттями....

«…Є такі відстані, які не вимірюються кілометрами! Ти можеш стояти навпроти, а між вами ціла безодня з позначкою «безкінечність»…

Сьогодні я сиджу на підвіконні! По заду 12 годин безглуздих розмов, і сотні випадкових! Жодного рідного! Жодного вагомого слова! Жодного теплого подиху, чи дотику, при якому хотілось би зупинити час….П*ю майже холодний чай, в якому на дні не розчинений цукор! От так і в житті – грієш найдорожче, а в потрібний момент залишаєш в середині все найтепліше, даруючи навпроти лиш весняну прохолоду…

Невже людям потрібно більше слів, щоб кричати зізнаннями? Невже так важко вхопити за зап*ястя тих, кого не хочеться відпускати, і тримати, тримати, тримати у своєму житті? Невже треба ставати святим, чи грішним, щоб знайти собі рівню, і рубцями рівняти біль? Невже….Невже кожному самотність, як наркотик? Як морфій, в якому все так кольорово…Невже людям підходить будь-яке небо? Невже не хочеться сьомого?

Я вимірюю відстані почуттями! За вікном є ті, яких майже ще не знаю, та вони ближче всіх тих, з якими гортаю роками життя!...
Сьогодні, мені за ліки прохолодний чай, і мовчання навпроти! Вечір, чомусь, огорнувся думками…мабуть так завжди, коли поруч немає особливих, з якими відстань не має жодних значень…»

В голос....

«…Щодня ставати сильнішою? Натомість, прокидаюся слабшою! Хворобливішою. З явними ознаками порожнього під п’ятим ребром.
Я пишу сірі листи…не тобі і не собі…комусь, хто, як копія, десь на іншому кінці міста прокидається вже зі звичними словами в голові. Зазвичай, вони чорно-білі…

Мені б когось більш наповненого, ніж мій простір! Менше прозорості у дотиках…більше реальності в обіймах…Ти мені зараз так треба….
Який ти? Той, якого проводжаю солодкими дієсловами щовечора, і зустрічаю іменниками щоранку! Який ти на присмак? Солодкий? Солоний? Байдуже! Я не гурман…лиш би рідне, і не билося струмом при перших невпевнених дотиках…Все що в нас є….

У тебе, мабуть, трохи більше відповідей, ніж у моїх недопитих чашках. Я хочу чути твою інтонацію, коли я вередливо фільм обиратиму! Я хочу конструктивної критики - набридло бути ідеальною! Я хочу бути справжньою біля усього сказаного тобі! Чуєш? Тільки тобі! …Я хочу плакати на твоїх долонях, коли болить. Я хочу, щоб ти бачив мене гіркою, коли все навкруги кричить несправедливістю людської душі! Я хочу…

Я не прощаюсь! Не говорю ще «Привіт». Я десь тут, жадібно ковтаю нікотин поміж слів, які ріжуть горло на «до» і «після». Ти десь в іншому місці, заклопотаний своїми пошуками святих. …Озернись? Можливо, і я десь поруч вже майже тілесна, позбавлена усіх тягарів…»

Я завжди сумніваюсь...

«…Я завжди сумніваюсь….
Хто тобі я? Хто мені ти? Хто всі ті, що навколо взяли мене у щільне кільце…ті, хто своїми потребами огортають мій спокій. Розрізають мій простір. Кричать у мене гострими…і наче, ніжно так, іноді з посмішкою. Знаєш, поміж усього кольорового мені іноді холодно. Всі вони на відстані декількох зізнань і кілометрів щирості! А я так люблю грітись об щось важливе…

Я завжди сумніваюсь…
У правильності свого вибору. Сумніваюсь у тих, кого палко хочеться вхопити за руки. У їх дороги в майбутнє. Сумніваюсь в бажанні відпустити усі заборони, і просто так, по людськи, заплющити очі, і в невідоме….Це ж саме так вчиняють істоти, коли вже по горло наїлись календарних днів?....Мабуть, я не з них…

Я завжди сумніваюсь у свої днях. У тих, кого малюю на стінах. І я саме з тих казкових примар, яким майже нічого не сниться. Дивно, як звичайна людина може сумувати за буденністю своїх почуттів…Дивно, коли з середини ти спорожнів, а навколо одні наповнені…Я сумніваюсь, що колись зможу так, як мільйони щодня випадково – прохожих, прокидатися зранку без головного болю, яким травлю інші світи…

Я завжди сумніваюсь, чи вже готова до самостійного польоту. До горизонту. До неба сьомого. Мені так знайомі відчуття асфальту сірого і поламаної спини. В мені живе надто багато цінного, що тепло вкриваю чорною периною з білими бірками «відкладаю до наступної зими»…і щороку переглядаю терміни придатності почуттів…Цього разу ще вижили…до наступних ожеледиць і мінусів на термометрах у моїй кімнаті…»

НЕ люби мене...

«….Їж мене своїм зізнаннями! Ріж навпіл ніжними…розбивай об реальність і об моє обіцяне! Травмуй гострими словами. Нанось удари образами…КРИЧИ у мене коханням, що з*являлось на моїх очах в твоїх вірних долонях. Рви струни, які я потім ніколи не порахую…Але…Але я на завжди залишусь недосяжною тортурою…тією далекою і сипучою, мов пісок у твоїй свідомості…Я з самого початку була прозорою…

Не дивись мені в слід оскаженілим звіром. Я завжди вірила, що в тобі безліч святого. На мить пригрілась від холоду…гріла душу в твоєму спокої. Насправді, я давно вже спотворена чужими долями. В мені мінімум живого…залишила на останній подих, коли читатиму усі свої написані почуття про когось…і рідко, про своє, що часом зводить в унісон мої скроні! Повір, в мені надто багато болю…навіть, для двох…

Біжи від мене! Лети своїми пухнастим крилами! Не сідай поруч мене зневіреної. Моя самотність, мов паралізуючий вірус тебе обпікатиме з середини. Ламай стіни, трощи стелю. В тобі сили ще залишились вирватись з мого чорного всесвіту, де все щільно розфарбовувала своїми бідними. Не чекай мене розпорошену. Я стою на розбитих роздоріжжях, де шкірою ковтаю комфорт і свою стійкість. Бачиш? Тут надто мало місця для обох травмованих…залиш мені саме цю дорогу….

Не люби мене! Не даруй золотом написане. Я давно ношу клеймо на серці з надписом «розтрощено». В мене крила сірого кольору з власною хворобою. Я б*юсь струмом при першому дотику. Обпалюю вуста словами спотвореними…Я з тих, яких оминають далекими дорогами….Як жаль, що пересіклись наші шляхи…Йди…пам*ятаєш «Неодмінно не озираючись»…»

Вітаю! Ти виховав монстра...

«… Ти часто говорив мені «Не плач! Сталеві не плачуть»…А я в такі моменти хотіла сховатись у твоїх долонях, заплющити очі, і вдихати твій спокій!

Ти виховував мене витривалою. Щоб, якщо приймала удари, то неодмінно з гідністю. Ти кував мій хребет з впевненості і самотності! Ти завжди вчив мене манерам виживання серед зграї охочих поласувати моїми ночами…а я тихо слухала тебе після опівночі, забуваючи що таке ніжність…тверділа з середини твоїми порадами….

Ти шепотів мимоволі «Ти сильна», а я сприймала це як за шану. Ти вже тоді знав, що залишиш по заду зовсім оголену почуттями. Готував морально до шаленого болю…і коли я дивилась, як ти поволі йдеш у іншому напрямку, мимоволі тримала себе за зап’ястя «лиш би не плакати…так він наказував на прощання»…

Випрямлена спина. Голову прямо. Жодного лишнього слова на право. НІ алкоголю і мелодрамам…ти вчив мене, як пережити години, коли не бачиш світанку! Коли ніч, мов п’янка омана, стає ріднішою тисячі тих, кому зовсім не байдуже! Ти вчив, як брати слухавку, і ввічливо відповідати, коли горло ріжуть образи. Ти вчив, як не впадати у стани, про які пишуть дешеві романи! Ти вчив, як пережити, коли ти колись підеш у інші кімнати, з зовсім різними звичками і силуетами….Ти вчив, як залишатись Вірно, усьому, з чого ти зробив мене людиною…Ти вчив….

Напроти зовсім інша! Ти виховав з мене монстра! Жодного живого поруч…одні спогади на паперах, сховані десь в іншому світі! В погляді – суцільна порожнеча. Ходяча енциклопедія з твоїх порад, як більше ніколи нікого не впускати за межі власних грат, де колись так тихо хотілось просто ніжитись після о півночі в твоїх долонях…»

Іноді, краще піти....

«…Іноді, краще піти…

Залишити по собі мініатюру спогадів, де ще не встигла забруднити чорними плямами. Іноді, краще не озираючись. Знаєш, якщо при другому погляді ще виникають на серці запитання, краще піти….неодмінно, не озираючись….

Часом трапляються ті, які заслуговують зовсім іншого ставлення! Більше поваги…несамовитої гордості. Часом є люди, яких треба берегти…від власного болю…від прозорості. Не для всіх відвертість по втомлених плечах…не для кожного ярлики на душах зі значенням…

Іноді, краще піти. Залишити чайовими егоїзм на столі. Переступити величезними кроками всі свої «ні». Відпустити! Хоч одного вберегти від шлейфу спогадів зітканих твоїм монологом. Хоч в одного не встромити всі свої образи за минуле….Іноді, краще піти, щоб залишити хоч одного майже живого….
Іноді, краще піти…неодмінно, не озираючись…»

Коли носиш в собі порожнечу....

«… Часто люди носять в собі порожнечу…

От ти ідеш, втомленим містом. Сама змордована кількістю тих, хто торкався сьогодні твого обличчя своїми посмішками. Без лишнього поспіху…крок за кроком до наступних поворотів. Жодного погляду в очі. В навушниках щось, що не здатне розводити дивних істот в твоїй сутності. …Крок за кроком до чогось надто улюбленого, де буде зовсім порожньо…де не буде більше випадкових перехожих…де зможеш сміло дивитись в перед, а не під ноги…

А навколо, сотні таких самих копій!

От тільки…тільки в тобі щось зовсім інше! В тобі не чорне, навпаки - щось дуже світле! Приховане під курткою і теплим светром. Ховаєш в кишенях розповіді про Далі, і жодного слова у конверти…Ти ж так любила колись писати листи! Йому…собі…зовсім чужим! Тобі було байдуже, хто триматиме, у тремтячих руках, цей папір. Важливо, що тобі завжди було що сказати, навіть якщо на запах все навколишнє, як нікотин…

І де вони всі? Всі ті, що мали вагоме значення! Всі, з яких ти черпала себе в відображенні захоплених зіниць? Всі ті, яким пошепки, або ж голосно…всі, яким дарувала з турботою замовчане…всі, які брали по крихтам найдорожче…Де?

От ти ідеш втомленим містом! Носиш в собі щось дуже світле! Ні, ні…не наповнена! Порожнеча їсть ребра з кожним наступним кроком вперед. А навколо сотні, таких самих зомбі. І ти, як Доріан Грей, ховаєш в шухляді свій справжній портрет….Іноді, тихо так, коли навколо жодних децибел, дивишся в очі справжній собі! Дзеркала, мабуть, тому і вигадали, щоб спілкуватись з голосами своєї душі, коли порожнечу залишаєш десь під дверима самотніх квартир….»

Всі ми страждаєм....

«…Всі ми, час від часу, страждаєм!

Хворієм надуманими почуттями. Помираємо від втрат. Вчимось відпускати у вільне плавання тих, кого у фотокартках потайки бережем від зайвих запитань. Ми вже не брешем самим собі, що легше стає на самоті, коли жодного «співчуваю» поруч згорблених плечей….

А бувають дні, коли порожнеча розводить з середини ребра! Це коли, до болю в суглобах, ти відчуваєш як треба, хоч когось вечорами чекати! Це коли, ти лягаєш спати, а в голові жодного образу…жодного подумки «Добраніч». Це коли, ти мов, кулька з гелієм…ззовні вся така повітряна і щаслива, а під шкірою, набране зранку на повні легені, повітря…Не переймайся, ввечері все закінчиться, за твоїми зачиненими дверима….

Всі ми, час від часу, від чогось страждаєм!
Комусь колишні силуети, мов стигмати, ріжуть дні на до і після…кровоточать гіркими словами, якими плювались на прощання….
Комусь, самотність за рідний дім стала! Пусті кімнати зупиняють плин часу. І так комфортно, наче, без лишніх «кохаю», в яке, неодмінно, кожен вростає найдорожчим…

У кожного своя потаємна кімната тортур! В одних на стінах спогади вкриваються рясною плісінью…в інших, сирість давно вже все з’їла! Хтось тріщить від своєї наповненості…хтось зсихається від порожнечі і прозорості своїх думок… »

Взаємні тортури....

«…Затулені штори. Пусті підвіконня. На них мало бути, як мінімум,двоє! Порожні кімнати. Не миті стакани. Ще вчора тут стіни кричали коханням. Сьогодні- подряпана стеля, і кіловати мовчання. Так помирає щось надто важливе…повільно з відтінком страждання…

Буває, тримаєш «своє» за втомлені плечі. Цілуєш за вушко після опівночі. Встромляєшся носом у щось зовсім рідне, і байдуже всі за вікном катаклізми! В такі хвилини стоїть навіть настільний годинник. До ранку залишилась ціла вічність…Буває, що люди знаходять свою ейфорію…Буває, більше для щастя нічого не треба…лише ще одну поруч людину…..

А потім світанок. Не завершений сніданок. Порожній чайник, і дві не допиті кави. В повітрі байдужості більше, ніж в чорних фарбах….Зім’яті простирадла вбирають сварку. Стіни тріщать образами…стеля чорніє від сарказму. Підлога на дотик гаряча, наче тут розгорталося пекло. Легко так, як порцеляна, саме на ній розбивалось кохання…

Самотніх стало на двоє більше…на двоє більше стало травмованих. І як би їм менше гордості...менше слів, і обіймів з ніжності, не було б затулених шторів і пустих підвіконнів, на яких мало бути, як мінімум, двоє…»

Якби у мене був ти...

«… Якби у мене був ти…
Мабуть, в добі, все ж, з’явилось декілька додаткових, по за планових, годин, в яких ніщо крім тебе не мало би значення для моїх обійм! Неодмінно вимкнутий телефон і затулені темні штори, щоб без лишніх зайвих поглядів в наші світи…

Якби у мене був ти….
Мабуть, все навколишнє набуло б зовсім не природнього мені значення! Надто розмите б все стало…надто яскраво. А доцільно вживати «Надто», коли поруч є хтось, якого завше не вистарчає? Це ж так буває? «Справжнім» ніколи не насититись десь після завтра….

Якби у мене був ти…
Прийшлось би любити ще одну чашку. Ділити ранки на до і після. Займати чергу у ванну…робити подвійну каву! І усього б цього буденного, мені б було мало! Якби у мене був ти, мені б завше чогось бракувало…наприклад, твого зап’ястя …

Якби у мене був ти….
Я б дописала книжку! Читала би більше. Навчилась не злитись на навколишній всесвіт. Я б годинами тобі щось варила. Я б ніколи не сварила за запізнення на зустріч. Я б, мабуть, все розуміла, бо тобі в порівнянні, завжди буде складніше… Дісталась вже не солодка без присмаку ніжності на вустах….

Якби у мене був ти…
А знаєш, ти ще зачекай! Не роби перших кроків. Не читай мій погляд. Не грюкай ногою у мої зачинені двері. Я тільки - тільки почала писати про тебе мрії….Я тільки - тільки починаю вчитись жити для тебе…Я ще зовсім маленька у прагненні тебе відчути на дотик…Я тільки – тільки навчилась казати в голос …«Якби у мене був ти»….»

Ти був правий....

«…Ти був правий…
Я з тих, кому вже нічого втрачати! Поламані грати. І всі свої найніжніші погляди під пальтами ховати – ось мій сьогоднішній «фешн – стиль.»

Ти був правий…
Я перетворююсь в тих, хто не вміє кохати! Для мене «відчувати» надто важкий екстрим. Для мене кожен другий дотик неодмінно чужий! В моїй кімнаті жодних нових облич. В моїх думках жодних нових імен…

Ти був правий…
Я захопилась порожнечею самотніх стін. На моїй кухні нове освітлення…далі, без жодних змін!Неодмінно одна порожня брудна чашка…в ній ранковий кофеїн, і жодного бажання поруч моїх плечей...

Ти був правий…
Я залишаю по собі один тютюновий дим. Не дарую нікому мрій. Ковтаю спокій, не підпускаю на відстань ближче витягнутої руки. Мій погляд онімів…в ньому не залишилось лишніх слів!Всі роздаровані за минулі роки безлічі тим, кому, начебто, було небайдуже…

Ти був правий…
Я більше мовчу…менше клянусь в вірності. Частіше пускаю афоризми вітряні, щоб ніхто не зловив за хвіст хоч одне зізнання в вічності…

Ти був правий…
Я з тих, кому вже нічого втрачати у власному всесвіті, де не залишилось місця зовсім новим…»

Знаєш, нас безліч....

«….Ти думаєш, інші не плачуть? Не скиглять самотніми ночами, обов’язково о другій після опівночі? Ти думаєш навколо сталеві, обростають листами металевими від байдужості…серця перемотують ізолентою …плюють через вікна на чужі всесвіти? Ти думає, ти один здатен тримати під курткою щось схоже на ніжність? Ти думаєш, ти один не навчився літати з поламаними крилами?

Знаєш, нас безліч! У кожного своя театральна трагедія. У кожного список з імен, що ріжуть молекули при кожному згадуванні солодких сцен, в яких неодмінно було тепліше, ніж під вагою самотніх перин.

Знаєш, нас безліч! Тих, хто знає на присмак біль. Тих, хто годинами мовчить і десь хвилинами марно живе. Тих, хто чекає, пробачає, тремтить…тих, хто шукає, вірить, іде…неодмінно іде, чуєш…всі ми колись підем….

Знаєш, нас безліч! Зраджених, проданих, роздарованих. Тисячі втомлених, огорнутих, замордованих. Тих, хто правдою закатований…тих, хто брехнею засолоджений…у кожного свій орієнтир….

І ти не один такий! Не один затаврований. Не один, ховаєш погляди. Не останній проклятий. Ти не застуджений. В тобі невиліковне…в тобі надто складне захворювання, з елементарними людськими симптомами….коли хоч комусь неймовірне бажання дарувати себе….

І ти не один такий…Знаєш, нас безліч….»

Мовчиш....?

«….Скажи бодай щось, чого не скажуть в новинах!!! Мовчиш? Мабуть, пошепки, мене ненавидиш? Зайве! Я вже давно не дитина. Не твоя примха, навіть…в твоїх всесвітах і не людина! Я щось на кшталт прозорої примари, яка тобі сниться! Щось, що кусає за ребра при кожному власному онлайн…І я не та, яку б ти чекав…та ти і не кликав…ось мене і нема. Я твоя особиста хвороба!

Далі мовчиш? Закінчились слова? Мабуть, на сило забував вуста! Мабуть зовсім оскаженілим став від власного металу на зубах! … Ти думав я проросла у тебе своєю ніжністю? Так! Звісно! У тебе в кишенях завжди все те, чого ти хочеш. Колись там були і мої руки. Гріла надією твої думки і твої ранки…Мовчиш? А я б сказала про свої втрати, і те, що ти з собою забрав……

Мовчиш? Тобі слова не ріжуть горло?Ти ж кричати несамовито хочеш від усього, що під шкірою живе! Твій день – суцільна тортура…іноді поряд декілька імен. Іноді холодні обійми…частіше, навіть без них. І твоя внутрішня ожеледиця відчувається всім, болючими мурахами по шиї…

Хм…мовчиш! Ковтаєш тишу. Брешеш, що саме так щасливий.
Рідний! Ти говори хоч очима. Поглядом цілуй тих, кого ціниш. Я б навчила тебе чути інших…тримати за руку не байдужих…приймати в дарунок зовсім щире! Та ти глухий до моїх «вірних». Ти надто гордий! Ти, наче, вищого сорту…та твій хребет вже втомився носити твою свідомість! Ти старієш з кожним втраченим іменем. Тебе вже мінімум…Невже не боїшся розчинитись у тиші серед усього, про що мовчиш на самоті???..»

Існують люди...

«…Існують люди яких час перетворює у пожовклі від болю спогади. Вони назавжди залишаються світлинами на сторінках життя. Такими собі нагадуваннями про те, що краще на відстані витягнутої руки а ніж глибоко під ребра до несамовитої безодні почуттів…

Існують ті, яких понад усе хочеться оминати! Вони, мов стигмати, ріжуть руки своїми «бажаю»! Вони , мов кліщі, забирають у тебе щось святе. Вони зовсім не пусте…навпаки – надто рідні!....Існують ті, про яких завжди…існують безрозмірні для твоєї душі! І скільки б ти не важила,Вони оселятимуться без жодних причин…Бо ти так для себе вирішила на самоті….

Існують примари…Ті, що завжди триматимуть тебе за ліве плече! І ти вкриватимешся синцями, питимеш неодмінно міцне…Бажатимеш ВОЛІ понад усе…Та поруч з такими, сидітимеш вірно не дивлячись в лице. Вони ж бо твої особисті потвори. Твої особисті кати. Ховатимеш погляд…заплакані очі, і все що тобі хочеться, це щоб він відпустив….Існують ті, що триматимуть тебе цілу вічність…

Існують люди, які клеймом на твоїй душі. Існують перевертні, з заточеними ножами у руці…неодмінно ховатимуть їх по кишенях, ніби мерзнуть від самоти. Існую ті, в яких одна ціль: нікому ніколи тебе! У більшості вже заготовлені кайдани з набитим незграбно іменем твоїм. Біжи від таких! Неодмінно, біжи!...Навіть якщо на серці висічено роками «рідний»…»

Здається, я відпустила...

«…Коли всесвіт перетворюється у чорно-білу німу кінострічку, вкрай важливо вчасно перемкнути канал! Здається, я нарешті тебе відпустила…здається, саме це наш фінал…

І ми мов Львівський трамвай, залишимось пошарпаними спільними спогадами. Тебе вже давно чекають в дома…мені ж нічні вулиці – слухачі. Пам'ять завжди стирають поволі, заповнюючи сторонніми ароматами зовсім чужих. У тебе тепле кохане ліжко зіткане з нових імен. А я ретро обожнюю, і свої світи. Ні , ні! Не жалій мене і мої вірші! Я не від самотності кохаю стелю і каву без вершків! Мені мій комфорт понад усе…і якось зовсім різко ти видалився з моїх мрій! Знаєш…на кухні тепер лише один стілець і улюблена чашка поруч….

Ти тільки не хворій фотографіями. Коли тобі боляче, моя погода за вікном, плаче осінніми зливами! Ти ж пам’ятаєш, як я обожнюю підвіконня і твої обійми. Любий! Усе забувається! Все нутро заповнюється іншими рисами і почуттями. В тобі стільки залишилось не сказаного…в мені надто багато спустошеного. Бережи найдорожче для майбутнього імені поруч…я навчуся мовчати на плечах…Ми залишимось найріднішими. Відстані не руйнують святого!...От тільки….тільки не хворій мною більше….здається, я тебе нарешті відпустила….»

Мені би такою...

«….Я Тобі…для тебе…з тобою….
Йшла поруч занедбаними вулицями Львова. Затирала повільними кроками вологу бруківку, і слухала тишу. Господи, іноді немає нічого гострішого за ніжність, яка вже не в твоїх кишенях… І ти ж мерзнеш не від відсутності другого светру…

Я заради…попри…з тобою….
Тонула у чужому сьомому небі. Захлиналась поруч…рвала частинами нерви. Розпадалась атомами на твої долоні, щоб не надто багато…щоб якраз…щоб поволі, без лишньої ваги, ти носив мене в серці…хоча б на п’ятому ребрі…Іноді і зовсім – зовсім близько вистарчає для повноцінної ейфорії…

Я би мовчки… кричала б…далеко…
Мені би зовсім інші роздоріжжя, бажано без жодних табличок. Мені б щільно затуляти заплакані очі, і в невідомому напрямку, як собака, на запах….Мені б більше чуттів…зменшити б порожнечу…От тільки….

Коли була поруч…з тобою…для тебе….
Мене стало мало для цілого всесвіту! Я майже прозора в своїх баченнях. В мені максимум значення в відображеннях…в середині вени і капіляри – все якось банально! А може у цьому якраз моя матриця? Стати тілесною, нарешті, без жодних уявних поранень…

Мені би такою, яку себе бачу! Натягнута шкіра на всі свої втрати. Мені б подорослішати. Відповідати датам у паспорті…. Та чомусь, саме крихкою обожнюю прокидатись, обіймаючи свій сталевий характер за сонні солоні плечі…»

Якось так про тебе...

«…Колись я була такою твоєю! Такою ручною…завченою підкорятись тільки тобі та твоїм дням. Інших рук навіть подумки не тримала…з твого імені розпочинала всі свої молитви… В тобі розчинилась кулькою фісташкового морозива. Млосно мліла за твоєю ходою і губила по крихтах свій власний орієнтир. Горло різала отрутою твоїх слів…стікала кривавими образами. Мовчки просила, щоб не залишав…та ти глухим виявився до всіх мої дарованих рим…

І якби рік назад…ні,ні…ціле б століття, я б вільним оскаженілим птахом від тебе летіла! Якби в тобі менше тягарів, а в мені б більше сумління, я б жодного кроку поряд з твоїм плечем! Ти відчував на серці як пече кожна клітина, коли на тебе вішають «не значне»??? Знаєш, знаєш! Тепер хворієш на самоті! Гризеш паркет, на якому сліди залишенні втомленими почуттями! Твої стіни – єдиний вихід і слухач! В тобі не залишилось жодних значень. Ти порожнечу їж на сніданок…цілісного нічого поруч…жодних щирих зізнань….

І це не злість! Це те, про що жалкують! І ти не вчитель…і не збірка помилок! Ти те, про що часом шепочуть «Не дай Бог»…Ти цілий всесвіт загублених думок. Ти той, в якого жодного «Святе»…В тобі ніколи не з»являлось атмосфер. …. Та тобі байдуже до незначних істерик…тобі твоя рідніша стеля понад усе….

Хворій! Тримайся стін! Ти опустів…під шкірою немає навіть крові! І твоя воля скаженіє від чужих обійм…мої ж бо іншим рідним - задоволення…"

Колись ти триматимеш мою книгу...

«…Колись ти триматимеш мою книгу в, охоловших без ніжності, руках. Розбиратимеш на цитати наше колишнє життя. Поряд спатиме чергова дружина. Ти ковтатимеш жадібно пиво, подумки дряпатимеш свою свідомість «Невже у мене саме вона була?

Така жива! Така наповнена різноманітними почуттями…і всі про мене! Така ніжна, що тулилась до моєї спини навіть тоді, коли на дворі спекотне літо! Така проста, що в прозорості розчиняла наші будні….а мені ж ніколи не ставало прісно поряд її мрій! Така вірна, що і повідка не треба! Сама трималась поруч моїх рук, які рідними собі охрестила і берегла, як щось вкрай важливе! Та, що завжди піклувалась про мої сни і мій шлунок…та, якій вистарчало сил пробачати усе те, чим я звик її труїти….мабуть, не треба було!
Вона була саме та, якої більше ніколи і близько! Всі решта імена – дешеві копірки, якими я годував свої ранки коли зовсім порожньо ставало без її сміху…Господи, Вона була така моя!»

Колись, ти триматимеш в руках мою книгу! В середині щось нестримно тремтітиме. Саме так, внутрішніми метеоритами, болять справжні почуття….саме так я прощалась з тобою колишнім,вкладаючи всю вдячність в римовані слова.»

В моєму житті було лише два чоловіки...

«…В моєму житті завжди було лише два чоловіка…
Перший виростив мої сталеві принципи! Взяв за руку зовсім сліпу, і крок за кроком вчив мене бути людиною. В нього очі – суцільне тепло…В нього слів завжди бракувало для спілкування… мабуть, саме тому і ніколи не брехав. В його стінах завжди був спокій і натхнення. Він був з тих, який ніколи не тримав мене силою поряд….з тих, біля якого я сумлінно хотіла триматись сама…Він був вчителем…зразковими манерами, які я жадібно ковтала, щоб набрати свою вагу…Поруч з ним, я завжди важила значно більше, а ніж з іншими!!! Жодних комплексів…в його руках завжди неземною була, навіть з просоння. Ми говорили однією мовою…почували шкірою спільних мурах… Він був з тих, кого все своє життя згадуєш перед тим, як зробити черговий вибір. Він був з тих, кому дякую за розуміння, що виросла і пішла….

Другий виковав собою мій характер. Він завжди був якоюсь примарою – то суцільно заповнював своїм ароматом кожен сантиметр моїх простирадл …то зникав у невідомих напрямках, завжди забираючи з собою вагому частину нас! Він був катом, при якому бажання було здатись в полон. Коли зупинявся поруч – кохав так, як ще ніхто не кохав... коли переступав спільний поріг – відразу забував. І кожного разу повертався знову і знов…з іншими звичками…з чужим присмаком на вустах... а я кожного разу все дужче і дужче чекала його зізнань. Саме він був з тих, який зрадами вчив вимовляти «пробач»….саме йому пробачала самотність кімнат… саме з нього починала свій шлях…саме з ним відчувала біль втрат…Саме від нього навчилась відпускати «своїх» і шукати зовсім чужих, оселяючи нових вже не так глибоко…

В телефоні безліч імен. Номера завчені десь в підсвідомості. В моєму житті було багато химер. Різноманітних персонажів зі своїми ролями! Хтось для радощів існував…хтось для досвіду відмітився. Когось в памяті бережу «майже тим»…когось силует лиш іноді згадується при перечитуванні пожовклих віршів! Комусь вдячна за волю…хтось мені мудрість, хтось злість. Зрештою, в моєму житті завжди було лише два чоловіка…інших в аркушах збережу, роздарюючи на згадку неодмінно щось хороше від себе…»

з високо піднятим підборіддям…

«…Якби ти не залишив по собі мене таку сильну, з високо піднятим підборіддям…з вічним бажанням тягнутись до неба…я б неодмінно розповіла б тобі, як, часом, слабкість пускаю по венах. Як розріджую іншими свої дні…і як нестримно сумую хвилинами за спільним «відпусти»

З тобою завжди все було значно простіше! Розібране ліжко не зводило з розуму твої принципи. Ти години свого життя марнував у моїх обіймах, а я дарувала тобі спокій затулених штор. Нас ніколи не було більше, ніж двоє. Весь навколишній всесвіт на дворі існував без нас…в нас свої світи будувались ночами під комп’ютерний монітор…іноді джаз. Спільне повітря…годинне мовчання…часом, лиш поглядом говорили важливі слова. Я ніколи не рівняла тебе з минулим…ти майбутнім мене називав, і завжди тихо на вушко до внутрішніх мурах. Ти як ніхто інший знав, чим мене лоскотати ти, коли все зайве дратувало до душевних ран! Я сумлінно вивчала кількість твоїх вад…ти кохав лише за те, як я тебе пробачала…

І щоразу, коли ти йшов, неодмінно на прощання обіцяв «Ти все рівно будеш щаслива. Навіть за відсутності мене!». Час іде, а я тепер можу з впевненістю писати, що саме цю обіцянку ти дотримав. Ти відпустив мою половину мене. Залишив по собі сильну, з високо піднятим підборіддям…»

Якщо б ми колись попрощались....

«…Знаю, знаю – знаєш, читаєш. Годинами в середині помираєш, коли я своїми словами зовсім чужих обіймаю…Тихо так. Повільно. Щоб ніхто не бачив, що ти сумуєш…що здатен біль відчувати кожною клітиною понівеченого тіла…Що ти вразливий.

Боїшся осуду, немов злої собаки! М’яке серце приховуєш під кілограмами брудного ставлення. Ти з тих, який самотність у ліжко впускає. Ти звик грітись під ковдрою лише своїми думками. Рятує часом гаряча ванна і мої невдачі. Господи, як тобі щасливо, коли я роблю помилки. Тобі так хочеться, щоб я кликала саме тебе…тягнулась долонями до твоїх ранків…Визнавала свої слабкості під колінами! Не варто! Я вчусь стояти рівно. Олов’яним солдатиком відриваю себе вірою від холодних простирадл…Мене ніколи більше по заду, чуєш?

Запам’ятай мене. Залиш у серці тільки світлою! Не спотворюй мої почуття своїми словами та вчинками! Не руйнуй спогади випадковими грубими долонями. Я ніжність тобі дарувала з бантиками, не для шматування …на вдачу залишила по собі кілограмами мовчання, щоб не розріджувати запитаннями твоє завтра!

Йди від мене!Від надто вільної…спустошеної! Мені легше тремтіти від байдужості на самоті а ніж в твоїх обіймах. Зовсім рідко я дозволяю собі лишнє, наприклад, згадувати ті часи, коли мене ставало трішечки більше поруч твоєї спини! Я вчусь…стаю самостійною. Тобі ж більше личить, коли хтось ділиться поряд на половини…а мені «на двоє» вже не ділиться…Пробач!...»

Дякую, любий, що не жалів...

«…Дякую, любий, за те, що поряд ставала безсмертною. За кожну подряпину під шкірою…за вміння лікуватись тоді, коли поруч тільки монітор і пожовклі спогади. За те, що вчасно йшов. За те, що ставала сталевою. І скільки б я не тягнулась до тебе зізнаннями, в тобі завжди вистарчало байдужості залишатись осторонь моїх стін. Дякую за вміння кохати самотність…

Дякую, любий, за те, що навчив відпускати зовсім чуже. За те, що слово «рідний» тепер лише рідко пишу у ночі. Дякую за всі «Прощавай» і за всі «Привіт». Дякую, що навчив кричати римами тоді, коли ти насилу затискав руками вуха. Дякую, за вміння дряпати папір…саме без тебе, я б була надто порожня для сповіді…

Дякую, любий, за усі тягарі, якими наповнювалась з середини. Дякую за натхнення….і за те, що ніколи по справжньому не стояв поряд! За пошматоване «кохаю» дякую….і за усі «пробачаю». За те, що тільки поруч з тобою відчувала шкірою життя – то обпікалась нещадно….то до внутрішніх ожеледиць холола…

Дякую за вміння ростити крила. За те, що саме з тобою ввійшло в звичку вставати з колін. Дякую за біль і за кожну хвилину, коли почувалась щасливо. Дякую щиро за те, що ніколи не жалів! Дякую за те, що поряд виховала себе людиною!..»

Коли порятунок в мовчанні...

«…Мовчи! Не обезцінюй літери. Не обіцяй мене тримати в середині, допоки зможеш ще відчувати. Не пам’ятай мене особливою…не жалій, що залишив! Бачиш? Я вижила. Стала барвистою. Мене надто багато буде для тебе, рідного. В тобі завжди бракувало місця для мене суцільної. Я більше не ділюсь на половини, щоб і тобі щасливо було!

Досить! У тебе зовсім інші принципи! Ти вірність стираєш долоням об щоки зовсім випадкових. Для тебе «кохаю» тепер спосіб сподобатись…Твої обійми завжди холодні, і ти шукаєш методи відігрітися. Любий! У тебе не тіло мерзне….в тебе душа охолола від байдужості до власних почуттів…

Мовчи! Для мене рифми святі…в тобі ж жодної каплі від рис, які обожнювала. З часом жовтіє навіть папір. Ти ж сирістю вкриваєшся! У тебе погляд брудний…ти голодний на дотики ніжності! Невже ти думав, що замінниками ти не наситишся?

Мовчатиму і я! Для мене надто дорого коштує дарувати тобі свої літери. Я порожнію з кожним написаним. Мені ж повнішою значно більше личило.

Знаєш, з віком звертаєш увагу на кожну похибку…кожне шрамування, залишене на шкірі понівеченими почуттями. Мені мовчання заміняє стоси спогадів вечорами. Мовчи і ти, ховаючи своє спотворене обличчя від моїх дзеркал…»

Я ОБІЦЯЮ.....

«…Обіцяю…
Бути для тебе завжди земною, для інших – недосяжно небесною! Ховати свої крила від чужих рук, обіймаючи спокоєм лише тебе та твої мрії. Тримати міцно в своїх долонях твою Віру. Обіцяю бути Силою для тебе, коли закінчуватиметься натхнення…

Обіцяю…
Сковувати кайданами свої принципи. Вчитись кохати твої недоліки. Бути опорою, коли земля тріщатиме під твоїми ногами. Вбирати в себе усю меланхолію…годувати тебе лише радістю. Обіцяю носити тебе з гордістю у своїх думках. Берегти в легенях твої сонні подихи. Цілувати солодко твої ранки, вимикаючи вчасно будильники…

Обіцяю…
Мовчати поруч, коли звуки різатимуть твою свідомість. Говорити годинами, коли тобі слова за ліки слугуватимуть. Розуміти твої помилки і твій погляд. Тонути у тонах не сказаного тобою і кричати у тебе натхненням, коли навколо все сірітиме…Обіцяю, завжди бути поруч…

Обіцяю…
Ніколи не ховатись за твоєю спиною. Тільки поряд з лівою рукою і разом ламати всі перешкоди…будувати мури спільних кімнат. Дихати з тобою одним повітрям…дай Бог, щоб його вистарчало на двох. Обіцяю – ніколи не зраджу твоїх сподівань…

Обіцяю…
Бути твоєю. Такою, яку ти покохав. Обіцяю не змінювати своїх вподобань. Обіцяю ніколи не сіріти від буденних травм. Обіцяю мінімум драм, і всі неодмінно з щасливим закінченням! Обіцяю залишатись вірною. Обіцяю берегти все написане. Обіцяю бути завжди частиною твого життя…»

Він про неї...Вона про нього...

«….Він про неї…Вона про Нього….

Ти була тією, про яку тільки пошепки, щоб не врочити. Безліч навколо імен, та Твоє врізалось в самі ребра, коли ти мені дзвонила. Ти під грифом «особлива» оселилась в середині….до тебе жодної рідної настільки, яка б так боліла. До тебе всі, наче, тренажери, на яких вчився тебе любити….ТИ!
Ти з тих, яка завжди по ліве плече, тому що бажання бути зі мною, таким гидким від власних принципів, змушувало тебе забувати свої….
Ти з тих, про яких все життя, хто б не прокидався поруч….
Ти та, яку сміло «янголом» охрестив, бо ні на кого не схожа…
Ти опора…Віра в власні сили…Ти та, що терпіла побої словами моїми….Вони боліли найглибше! В тобі вистарчало любові витерпіти і це…Ти моє натхнення….Ти була тією, яку я відпустив. Мабуть людство саме такі вчинки називає «помилками»…
……………………………………………………………………………………………………………………..
Ти був саме тим, для якого берегла свої найсолодші слова.
До тебе була суцільна біль і на вітер розвіяні зізнання. До тебе декілька імен, яким віддавалась внутрішньо, а потім помирала….
Ти був тим, в якого свято Вірила. Зовсім іншим…новим…саме таким, якого собі уявляла, щоб стояти поруч з плечем….
Ти був тим, біля якого крила ставали пухнастішими… Тим, біля якого ставала сталевішою і водночас ніжнішою. Значно міцнішою і мудрішою…
Про таких як Ти пам’ятають вічно, бо слово «вічність» з тобою набуває інших широт…з тобою і один день перетворювався в безкінечність….
Ти той, якому пробачала…чекала. В очікуванні вчилась тебе розуміти…з легень всю біль випускала з кожним подихом, коли тебе не було поруч. Приймала твою невагомість…робила перші самотні кроки. А ти дивився вслід, і ніколи не вірив, що я зможу літати без твоїх рук….а я взлетіла! Пробач
……………………………………………………………………………………………………………………..
Бувають такі почуття, яким вдалось тільки на відстані набирати свою вагу.
Бувають такі люди до яких розуміння приходить в зовсім чужих декораціях.
Існують ті, які клеймом на завжди на стінках душі…чомусь, саме таким ніколи разом не судилося…
Він про неї…Вона про нього….а між ними слова вдячності за вміння вчасно пробачати, щоб не залишитись один одному черговою життєвою трагедією, з вагомим тягарем взаємних образ!
Щирим прощанням...спільним мовчанням лікуються навіть душі»

Коли тобі вже за...

«…Ти знаєш, як бояться КОХАТИ ті, в яких кістки поламані колишніми іменами?
Коли за плечима декілька років за 25, в кожній твоїй клітині сліди залишили померлі почуття. В тобі, раптом, досвід ставить кордони перед порогом наступних людей! І ти вже давно не віриш у стандартні статуси «Хто не ризикує, той не п’є…»….в пріоритеті - не померти від болю!

Дивно! З віком, чи з даними мені в житті людьми, я розумію, що нам притаманно забувати найсолодше. Звичним навичкам «цілувати когось за вухо» доводиться вчитись знову і знову. Кохання – це тобі не велосипед…і з кожним наступним падінням, все важче стає сідати за кермо, як би сильно ти не шаленів від швидкості і вітру….

Навколо, чомусь, одні похорони! Хтось ховає свої почуття…хтось чужі. Байдуже! Як в математиці: «від перестановки додатків сума не міняється»….так і в житті! Болітиме відразу обом….от тільки одному від втрати…а іншому, від неочікуваної самотності власних днів….

Ти знаєш, як бояться КОХАТИ ті, які вже КОХАЛИ?

Коли обпалюєш пальці об сірники, кидаєш палити! І як би сильно не зводило б тіло судомами при сигаретному димі, в тобі житиме інстинкт «болітиме». ….

Якщо пильно вдивлятись в людей, що повз, мов зомбі, крокують ледве – ледве, ти побачиш сотні витягнутих рук….щоб наступного разу відштовхнути, а не підпустити…»

І, наче, вільний птах...

«… Ти так жадала волі, що і не помітила, як зі всім зайвим вирвала з середини і все живе!
Під шкірою суцільна безодня, а в житті жодного імені, яке хотілось би тримати за літери. Ти колись саме так вирішила….тепер прокидаєшся порожнечею, і поглинаєш все, що наближається до тебе ніжністю…

Тобі б більше мужності тепер довіритись. Навчилась самостійно ходити і приймати рішення! Майже ніколи не скиглиш – вправні вчителі! Їх і закарбувала в своїх принципах. Майже відмінниця на уроках байдужості….лиш іноді шкодуєш тих, хто вирішив з тобою ділитись своїм теплом! Дарма! Закохана в люті морози….

Тепер почуття тягарями стали? Душі навпроти тобі «андерграунт». Назавжди забула, як робити крок назад. Вже й не чекаєш, що там по переду! Вперта, манерна з гіркотою на вустах!!!!
Дурненька! В твоїх сумних очах завжди помітно, якою цукровою ватою ти танеш по вечорах, за зачиненими дверима!

І, наче, вільний птах. Поламані крила. І ти назавжди залишишся на своїх дахах, не зрозумілого іншим, сьомого неба. І стеля навпроти – твій вічний слухач. Закохана в дощ, який тебе розуміє…
Ти так для себе створила…»