Прокидатися зранку, і ставити чайник з рівною кількістю води лише на одну каву. Звикаю по волі, до зайвого часу…тепер вистарчає і для сніданку. Вмикаю новини. Там неодмінно не скажуть про тебе…все ж решта порізане твоїм силуетом і спільним мовчанням…а пам’ятаєш взаємне «Так краще» під ліричне прощання? Здається, ще грав Шопен у моїй кімнаті, якого ти ніколи не розумів…
Самотні трамваї. Нас ніколи не було там двоє. Блідий кондуктор не бачив твоїх поцілунків. За вікнами Ти, і спотворені спогади. Господи, ми ж на кожному кроці…у кожному кілограмі повітря. З вітром розвіюєш все те, що ховали в комори від людських очей! Знаєш, колись все мине! Тебе стане надто прозоро для моїх ночей…мене ж колись не вистачатиме для повноцінного твого спокою…Йди туди, де на тебе чекатимуть фурії, ті яких ти так хотів….мене ж, сумлінну, залиш у минулому…
Я обіцяю, кохатиму далі осінь! Ти обіцяй, оминати старі вулиці! Я на них ховаю спогади…Ти лови в маршрутках майбутнє! Я волію пахнути ностальгією…Ти – дорогими парфумами! В мені цілий всесвіт з не подарованого…Ти ж спотворений своїми принципами…
Можна, я залишу собі трамваї?….І кондуктора…І всі, всі білетики…..Можна ти ніколи не з*являтимешся? На моїх маленьких тріумфах. Можна, я залишу тебе між рядками, як щось вагоме, та вже не реальне? …Можна, я піду далі? Там на мене вже давно чекають рідні….»
Немає коментарів:
Дописати коментар