НЕ люби мене...

«….Їж мене своїм зізнаннями! Ріж навпіл ніжними…розбивай об реальність і об моє обіцяне! Травмуй гострими словами. Нанось удари образами…КРИЧИ у мене коханням, що з*являлось на моїх очах в твоїх вірних долонях. Рви струни, які я потім ніколи не порахую…Але…Але я на завжди залишусь недосяжною тортурою…тією далекою і сипучою, мов пісок у твоїй свідомості…Я з самого початку була прозорою…

Не дивись мені в слід оскаженілим звіром. Я завжди вірила, що в тобі безліч святого. На мить пригрілась від холоду…гріла душу в твоєму спокої. Насправді, я давно вже спотворена чужими долями. В мені мінімум живого…залишила на останній подих, коли читатиму усі свої написані почуття про когось…і рідко, про своє, що часом зводить в унісон мої скроні! Повір, в мені надто багато болю…навіть, для двох…

Біжи від мене! Лети своїми пухнастим крилами! Не сідай поруч мене зневіреної. Моя самотність, мов паралізуючий вірус тебе обпікатиме з середини. Ламай стіни, трощи стелю. В тобі сили ще залишились вирватись з мого чорного всесвіту, де все щільно розфарбовувала своїми бідними. Не чекай мене розпорошену. Я стою на розбитих роздоріжжях, де шкірою ковтаю комфорт і свою стійкість. Бачиш? Тут надто мало місця для обох травмованих…залиш мені саме цю дорогу….

Не люби мене! Не даруй золотом написане. Я давно ношу клеймо на серці з надписом «розтрощено». В мене крила сірого кольору з власною хворобою. Я б*юсь струмом при першому дотику. Обпалюю вуста словами спотвореними…Я з тих, яких оминають далекими дорогами….Як жаль, що пересіклись наші шляхи…Йди…пам*ятаєш «Неодмінно не озираючись»…»