Я пишу сірі листи…не тобі і не собі…комусь, хто, як копія, десь на іншому кінці міста прокидається вже зі звичними словами в голові. Зазвичай, вони чорно-білі…
Мені б когось більш наповненого, ніж мій простір! Менше прозорості у дотиках…більше реальності в обіймах…Ти мені зараз так треба….
Який ти? Той, якого проводжаю солодкими дієсловами щовечора, і зустрічаю іменниками щоранку! Який ти на присмак? Солодкий? Солоний? Байдуже! Я не гурман…лиш би рідне, і не билося струмом при перших невпевнених дотиках…Все що в нас є….
У тебе, мабуть, трохи більше відповідей, ніж у моїх недопитих чашках. Я хочу чути твою інтонацію, коли я вередливо фільм обиратиму! Я хочу конструктивної критики - набридло бути ідеальною! Я хочу бути справжньою біля усього сказаного тобі! Чуєш? Тільки тобі! …Я хочу плакати на твоїх долонях, коли болить. Я хочу, щоб ти бачив мене гіркою, коли все навкруги кричить несправедливістю людської душі! Я хочу…
Я не прощаюсь! Не говорю ще «Привіт». Я десь тут, жадібно ковтаю нікотин поміж слів, які ріжуть горло на «до» і «після». Ти десь в іншому місці, заклопотаний своїми пошуками святих. …Озернись? Можливо, і я десь поруч вже майже тілесна, позбавлена усіх тягарів…»
Немає коментарів:
Дописати коментар