«….Скажи бодай щось, чого не скажуть в новинах!!! Мовчиш? Мабуть, пошепки, мене ненавидиш? Зайве! Я вже давно не дитина. Не твоя примха, навіть…в твоїх всесвітах і не людина! Я щось на кшталт прозорої примари, яка тобі сниться! Щось, що кусає за ребра при кожному власному онлайн…І я не та, яку б ти чекав…та ти і не кликав…ось мене і нема. Я твоя особиста хвороба!
Далі мовчиш? Закінчились слова? Мабуть, на сило забував вуста! Мабуть зовсім оскаженілим став від власного металу на зубах! … Ти думав я проросла у тебе своєю ніжністю? Так! Звісно! У тебе в кишенях завжди все те, чого ти хочеш. Колись там були і мої руки. Гріла надією твої думки і твої ранки…Мовчиш? А я б сказала про свої втрати, і те, що ти з собою забрав……
Мовчиш? Тобі слова не ріжуть горло?Ти ж кричати несамовито хочеш від усього, що під шкірою живе! Твій день – суцільна тортура…іноді поряд декілька імен. Іноді холодні обійми…частіше, навіть без них. І твоя внутрішня ожеледиця відчувається всім, болючими мурахами по шиї…
Хм…мовчиш! Ковтаєш тишу. Брешеш, що саме так щасливий.
Рідний! Ти говори хоч очима. Поглядом цілуй тих, кого ціниш. Я б навчила тебе чути інших…тримати за руку не байдужих…приймати в дарунок зовсім щире! Та ти глухий до моїх «вірних». Ти надто гордий! Ти, наче, вищого сорту…та твій хребет вже втомився носити твою свідомість! Ти старієш з кожним втраченим іменем. Тебе вже мінімум…Невже не боїшся розчинитись у тиші серед усього, про що мовчиш на самоті???..»
Далі мовчиш? Закінчились слова? Мабуть, на сило забував вуста! Мабуть зовсім оскаженілим став від власного металу на зубах! … Ти думав я проросла у тебе своєю ніжністю? Так! Звісно! У тебе в кишенях завжди все те, чого ти хочеш. Колись там були і мої руки. Гріла надією твої думки і твої ранки…Мовчиш? А я б сказала про свої втрати, і те, що ти з собою забрав……
Мовчиш? Тобі слова не ріжуть горло?Ти ж кричати несамовито хочеш від усього, що під шкірою живе! Твій день – суцільна тортура…іноді поряд декілька імен. Іноді холодні обійми…частіше, навіть без них. І твоя внутрішня ожеледиця відчувається всім, болючими мурахами по шиї…
Хм…мовчиш! Ковтаєш тишу. Брешеш, що саме так щасливий.
Рідний! Ти говори хоч очима. Поглядом цілуй тих, кого ціниш. Я б навчила тебе чути інших…тримати за руку не байдужих…приймати в дарунок зовсім щире! Та ти глухий до моїх «вірних». Ти надто гордий! Ти, наче, вищого сорту…та твій хребет вже втомився носити твою свідомість! Ти старієш з кожним втраченим іменем. Тебе вже мінімум…Невже не боїшся розчинитись у тиші серед усього, про що мовчиш на самоті???..»
Немає коментарів:
Дописати коментар