Хворієм надуманими почуттями. Помираємо від втрат. Вчимось відпускати у вільне плавання тих, кого у фотокартках потайки бережем від зайвих запитань. Ми вже не брешем самим собі, що легше стає на самоті, коли жодного «співчуваю» поруч згорблених плечей….
А бувають дні, коли порожнеча розводить з середини ребра! Це коли, до болю в суглобах, ти відчуваєш як треба, хоч когось вечорами чекати! Це коли, ти лягаєш спати, а в голові жодного образу…жодного подумки «Добраніч». Це коли, ти мов, кулька з гелієм…ззовні вся така повітряна і щаслива, а під шкірою, набране зранку на повні легені, повітря…Не переймайся, ввечері все закінчиться, за твоїми зачиненими дверима….
Всі ми, час від часу, від чогось страждаєм!
Комусь колишні силуети, мов стигмати, ріжуть дні на до і після…кровоточать гіркими словами, якими плювались на прощання….
Комусь, самотність за рідний дім стала! Пусті кімнати зупиняють плин часу. І так комфортно, наче, без лишніх «кохаю», в яке, неодмінно, кожен вростає найдорожчим…
У кожного своя потаємна кімната тортур! В одних на стінах спогади вкриваються рясною плісінью…в інших, сирість давно вже все з’їла! Хтось тріщить від своєї наповненості…хтось зсихається від порожнечі і прозорості своїх думок… »
Немає коментарів:
Дописати коментар