Дякую, любий, що не жалів...

«…Дякую, любий, за те, що поряд ставала безсмертною. За кожну подряпину під шкірою…за вміння лікуватись тоді, коли поруч тільки монітор і пожовклі спогади. За те, що вчасно йшов. За те, що ставала сталевою. І скільки б я не тягнулась до тебе зізнаннями, в тобі завжди вистарчало байдужості залишатись осторонь моїх стін. Дякую за вміння кохати самотність…

Дякую, любий, за те, що навчив відпускати зовсім чуже. За те, що слово «рідний» тепер лише рідко пишу у ночі. Дякую за всі «Прощавай» і за всі «Привіт». Дякую, що навчив кричати римами тоді, коли ти насилу затискав руками вуха. Дякую, за вміння дряпати папір…саме без тебе, я б була надто порожня для сповіді…

Дякую, любий, за усі тягарі, якими наповнювалась з середини. Дякую за натхнення….і за те, що ніколи по справжньому не стояв поряд! За пошматоване «кохаю» дякую….і за усі «пробачаю». За те, що тільки поруч з тобою відчувала шкірою життя – то обпікалась нещадно….то до внутрішніх ожеледиць холола…

Дякую за вміння ростити крила. За те, що саме з тобою ввійшло в звичку вставати з колін. Дякую за біль і за кожну хвилину, коли почувалась щасливо. Дякую щиро за те, що ніколи не жалів! Дякую за те, що поряд виховала себе людиною!..»