Коли порятунок в мовчанні...

«…Мовчи! Не обезцінюй літери. Не обіцяй мене тримати в середині, допоки зможеш ще відчувати. Не пам’ятай мене особливою…не жалій, що залишив! Бачиш? Я вижила. Стала барвистою. Мене надто багато буде для тебе, рідного. В тобі завжди бракувало місця для мене суцільної. Я більше не ділюсь на половини, щоб і тобі щасливо було!

Досить! У тебе зовсім інші принципи! Ти вірність стираєш долоням об щоки зовсім випадкових. Для тебе «кохаю» тепер спосіб сподобатись…Твої обійми завжди холодні, і ти шукаєш методи відігрітися. Любий! У тебе не тіло мерзне….в тебе душа охолола від байдужості до власних почуттів…

Мовчи! Для мене рифми святі…в тобі ж жодної каплі від рис, які обожнювала. З часом жовтіє навіть папір. Ти ж сирістю вкриваєшся! У тебе погляд брудний…ти голодний на дотики ніжності! Невже ти думав, що замінниками ти не наситишся?

Мовчатиму і я! Для мене надто дорого коштує дарувати тобі свої літери. Я порожнію з кожним написаним. Мені ж повнішою значно більше личило.

Знаєш, з віком звертаєш увагу на кожну похибку…кожне шрамування, залишене на шкірі понівеченими почуттями. Мені мовчання заміняє стоси спогадів вечорами. Мовчи і ти, ховаючи своє спотворене обличчя від моїх дзеркал…»