Не тримай в собі себе...

«…Хочеш плакати? Плач! Кричи від болю у стіні порожні! Бий ранкові забруднені чашки! Ріж сумом свої простирадла! Лікуйся образами і сарказмом, яким ти труїш найрідніших! Біжи, чуєш? Біжи до самого краю! Тягни за собою, поламані болем, крила!...Лиш, залишся вірною усьому, до чого звикла…що рідним називала навпроти, ще темних, ранків! Будь щирою зі всім, що так сильно почуваєш….

Знаєш, люди давно не лікують! Вони ховають свою справжність за крихкими мініатюрами, намальованими поспіхом дешевим пластиком! Ти ж, власне, і купувалась на яскраві фарби! А що тепер? Ти плачеш, а все навкруги стікає справжніми чорними мазками! В кімнаті поховані мрії про вокзали, і знову втеча в невідоме…

Біль ламає навіть тих, у кого скелет зі сталі! Тобі не важко щоранку носити під курткою декілька масок? Вони ж набрали вологи від усіх твоїх справжніх не вимовлених пошепки зізнать! Ти ж зовсім прозора від власних бажань сховатись від людських очей обіймаючи холодними пальцями спокій…і того, хто зробив з тебе внутрішню потвору!...

Біжи, люба, біжи! Ламай перешкоди ніжністю! Поспіхом, ховай під бруківкою усе найрідніше! Запивай алкоголем усі труднощі…Думаєш, врятуєшся?Мрієш про те, що хоч якось втримаєшся на своїх двох…тендітних, під якими давно вже пусто від ревнощів!...Пташко, моя, тікати можна лиш хвилинами! Митями, коли робиш ковток справжнього! На декілька секунд реальності…а потім знову, у відображеннях, ти бачитимеш себе скалічену і зневірену!...Зупинись!

Диктуй свої правила! Перетворюй у спалене усе те, чим тремтиш на порожніх вулицях! Ти сама собі милиці…сама собі лідокаїн та наркотики! Роби кроки втомлені…Кричи посеред тих, хто молиться за упокій твоєї душі!

Кричи, люба, кричи! Плач у невірних прозами! …Лети, пташко, лети…У тебе по переду всі дороги! …»