От ти ідеш, втомленим містом. Сама змордована кількістю тих, хто торкався сьогодні твого обличчя своїми посмішками. Без лишнього поспіху…крок за кроком до наступних поворотів. Жодного погляду в очі. В навушниках щось, що не здатне розводити дивних істот в твоїй сутності. …Крок за кроком до чогось надто улюбленого, де буде зовсім порожньо…де не буде більше випадкових перехожих…де зможеш сміло дивитись в перед, а не під ноги…
А навколо, сотні таких самих копій!
От тільки…тільки в тобі щось зовсім інше! В тобі не чорне, навпаки - щось дуже світле! Приховане під курткою і теплим светром. Ховаєш в кишенях розповіді про Далі, і жодного слова у конверти…Ти ж так любила колись писати листи! Йому…собі…зовсім чужим! Тобі було байдуже, хто триматиме, у тремтячих руках, цей папір. Важливо, що тобі завжди було що сказати, навіть якщо на запах все навколишнє, як нікотин…
І де вони всі? Всі ті, що мали вагоме значення! Всі, з яких ти черпала себе в відображенні захоплених зіниць? Всі ті, яким пошепки, або ж голосно…всі, яким дарувала з турботою замовчане…всі, які брали по крихтам найдорожче…Де?
От ти ідеш втомленим містом! Носиш в собі щось дуже світле! Ні, ні…не наповнена! Порожнеча їсть ребра з кожним наступним кроком вперед. А навколо сотні, таких самих зомбі. І ти, як Доріан Грей, ховаєш в шухляді свій справжній портрет….Іноді, тихо так, коли навколо жодних децибел, дивишся в очі справжній собі! Дзеркала, мабуть, тому і вигадали, щоб спілкуватись з голосами своєї душі, коли порожнечу залишаєш десь під дверима самотніх квартир….»
Немає коментарів:
Дописати коментар