Вже післязавтра....

«….Ти знаєш, що майже досяжний? Іноді виникає таке дивне відчуття у пальцях рук, що ще трішки, і я тебе обійму! Усім-усім, що збирала по шматках у всіх життєвих коридорах! Там на підлогах губила себе, але пристрасно накопичувала сил впустити ще хоч одного у свої світи! Тепер саме ти стоїш за дверима, а я вже тримаю тремтяче ключі…

Що з нами буде вже післязавтра? …Хто я без тебе? Хто ти без мене? Дві самотні істоти, заклопотані, втомлені власними істериками! Загнані в кут особистими вчинками. Побиті, скалічені, поламані іншими…Хто я без тебе? Хто ти без мене? Ті, що навчились...що говорили «ніколи більше». Нас майже трішки, та цього вистачить до післязавтра в порожні кімнати впустити надію…

Я в тебе є вже зовсім близько! Ти в мене поруч по ліву руку. Я не забуду усіх «обіцяю»…ти не забудь тримати за плечі! Знаєш, люди взаємно душі лікують. Розбирають на таблетки потрібні речення. Я тебе чую, мовчу,цілую навпроти словами. Ти мене їж своїми спраглими…Що з нами буде вже післязавтра? Ні! Це вже немає ніякого значення! Там будимо ми – у кожному наступному дні календарному на спільних стінах спільних квартир…

Я тебе чую…мовчу…цілую навпроти словами…»