Сьогодні я сиджу на підвіконні! По заду 12 годин безглуздих розмов, і сотні випадкових! Жодного рідного! Жодного вагомого слова! Жодного теплого подиху, чи дотику, при якому хотілось би зупинити час….П*ю майже холодний чай, в якому на дні не розчинений цукор! От так і в житті – грієш найдорожче, а в потрібний момент залишаєш в середині все найтепліше, даруючи навпроти лиш весняну прохолоду…
Невже людям потрібно більше слів, щоб кричати зізнаннями? Невже так важко вхопити за зап*ястя тих, кого не хочеться відпускати, і тримати, тримати, тримати у своєму житті? Невже треба ставати святим, чи грішним, щоб знайти собі рівню, і рубцями рівняти біль? Невже….Невже кожному самотність, як наркотик? Як морфій, в якому все так кольорово…Невже людям підходить будь-яке небо? Невже не хочеться сьомого?
Я вимірюю відстані почуттями! За вікном є ті, яких майже ще не знаю, та вони ближче всіх тих, з якими гортаю роками життя!...
Сьогодні, мені за ліки прохолодний чай, і мовчання навпроти! Вечір, чомусь, огорнувся думками…мабуть так завжди, коли поруч немає особливих, з якими відстань не має жодних значень…»
Немає коментарів:
Дописати коментар