Йшла поруч занедбаними вулицями Львова. Затирала повільними кроками вологу бруківку, і слухала тишу. Господи, іноді немає нічого гострішого за ніжність, яка вже не в твоїх кишенях… І ти ж мерзнеш не від відсутності другого светру…
Я заради…попри…з тобою….
Тонула у чужому сьомому небі. Захлиналась поруч…рвала частинами нерви. Розпадалась атомами на твої долоні, щоб не надто багато…щоб якраз…щоб поволі, без лишньої ваги, ти носив мене в серці…хоча б на п’ятому ребрі…Іноді і зовсім – зовсім близько вистарчає для повноцінної ейфорії…
Я би мовчки… кричала б…далеко…
Мені би зовсім інші роздоріжжя, бажано без жодних табличок. Мені б щільно затуляти заплакані очі, і в невідомому напрямку, як собака, на запах….Мені б більше чуттів…зменшити б порожнечу…От тільки….
Коли була поруч…з тобою…для тебе….
Мене стало мало для цілого всесвіту! Я майже прозора в своїх баченнях. В мені максимум значення в відображеннях…в середині вени і капіляри – все якось банально! А може у цьому якраз моя матриця? Стати тілесною, нарешті, без жодних уявних поранень…
Мені би такою, яку себе бачу! Натягнута шкіра на всі свої втрати. Мені б подорослішати. Відповідати датам у паспорті…. Та чомусь, саме крихкою обожнюю прокидатись, обіймаючи свій сталевий характер за сонні солоні плечі…»
Немає коментарів:
Дописати коментар