Ти ж знаєш, як я обожнюю вірити у щось крихке, що іншим абсурдом читається…..а я люблю влазити між невимовлених слів, і слухати..слухати..слухати твою тишу! Я б під неї засинала, як у дитинстві під найрідніші голоси…..
А бо ж ні! Кричи у мене натхненням! Своїм навіженим світом, де все заляпане чорно – білим досвідом…своїми причинами, чому ти буваєш такий чужий, коли навпроти гріють твої руки….
Залиш мені мене! З вічним бажанням лізти на стелю…дряпати стіни…та щоденно закохану у щось незрозуміле тобі! Бувають дні, коли я і тебе відчуваю в середині…потайки дивлячись на твої сліди, коли ти ідеш….мабуть я звикла час від часу сумувати за тобою…»
Немає коментарів:
Дописати коментар