Щодня, проходжу Львівською бруківкою повз мертві очі, сповненні смутку! Знаєш, це навіть не відчай...це більше схоже, на вимираючу безодню! Тисячі очей, спрямовані у простір, ріжуть повітря своєю байдужістю! Чомусь, їх відчуваю...самих зневірених..самих розбитих і майже мертвих! Я, як магніт, притягую до себе собі подібних! От тільки мій погляд вже давно не читається ...навчилась...навчили...
Мабуть, в якійсь паралельній реальності, поза моєю свідомістю, існують інші ....такі наповненні, що щастям шкіра місцями тріщить...а все навкруги з запахом карамелі...на дотик, як в дитинстві, все невідоме, чим і цікаве...там люди посміхаються без додаткових зусиль, а кожен ранок сприймають подарунком...
Хм...в моєму ж житті, я мрію дотиком відчути щирість! Такий примарний термін в наш час, що аж скули зводить від самої вимови...
А знаєш, я мабуть, як рідкісна вимираюча істота, яка ще, десь ховає від зневірених, свою надію, у це, майже нереальне...та таке бажане слово ЩИРІСТЬ...“
Немає коментарів:
Дописати коментар