Серед тисяч небайдужих зіниць, твої чорні завжди були особливими...це наче магніт, до якого приросла корінням, у пошуку рідних легень, з якими можна б було дихати в унісон, скільки б життя дозволило...бути ближче...
Тебе завжди було надто багато на мому папері...кохала українською, щоб тобі було зрозуміло кожне написане моєю душею зізнання...щоб літерами цілувати тебе перед сном, коли ти не поруч...
Тобі вдалося з мене дикої зліпити клубок ніжності...так прагнула ніжитись в твоїх руках невідомою твариною, подарованою тільки тобі...
Я ладна була на все...тільки б без словників ти нарешті,навчився читати мою душу....і коли я у відчаї кричала тобі “іди“ воно завжди звучало, як “залишся“...
Кажуть, відстань лікує ...відстань витягнутої руки! Я залишусь для тебе на тому кінці спільного міста...соціальних мереж..щоб тобі було легше дихати...
Місце поруч залишаю пустим...воно ще гріє мене твоїм теплом...набутою вірою...сюди вхід заборонений, тим, хто не твого імені...бо тілом я змогла знайти в собі сили піти...душу ж залишила з тобою...так надійніше...щоб більше ніхто не зазіхав..щоб ніхто не спромігся зробити мене ніжною...“
Немає коментарів:
Дописати коментар